«Миротворець» Любка Дереша: Лики світла в засиллі пітьми

2025-10-30 07:00:00 Любов Терехова

— Дереш Л. Миротворець: повісті та оповідання. 2-ге вид. Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2024. — 196 с.

 

Збірка короткої прози «Миротворець» (2013) менш відома за «романи пітьми» Любка Дереша.  Водночас без неї тяжко зрозуміти метаморфози його письма. Це книга творчого переходу, навіть переламу, оптимальний спосіб знайомства з міфо-філософським стилем автора. Нове перевидання «Миротворця» — must read, для тих, хто прагне зрозуміти, коли почався «Інший Дереш». Розповідаємо, чому вважаємо, що «Миротворець» одна з найбільш оригінальних книг сучасної української літератури.

Синайська трилогія Любка Дереша

Читачі безпомильно помічають розподіл творчості Любка Дереша на ранній і пізній періоди. Юнацькі романи, переповнені лавкрафтовим жахом і дещо наївною інтертекстуальністю, й притчову прозу вже зрілого автора перерізає період п’ятирічного мовчання. На презентаціях книг та в інтерв’ю Дереш звіряється, що після публікації «Трохи пітьми» (2007) мав період письменницької кризи, навіть депресії, потребував з’ясувати, хто він як автор, і вирватися із кола заробляння заради споживання. Як за старим, так і за новим заповітом є лише один спосіб здолати зневіру — піти в пустелю. 

 

У 2011 році Любко Дереш багато мандрував Азією і жив як дауншифтер у єгипетському Дахабі. Твори, над якими він почав працювати в цей час і оприлюднив після повернення в Україну, отримали умовну назву «Синайська трилогія». Чому умовну? Бо спорідненість цих видань, як і порядковість, — дискусійна. Роман «Остання любов Асури Махараджа» («Нора-Друк») і збірка «Миротворець» (тоді «Кальварія», з 2015 року — «Видавництво Анетти Антоненко») вийшли одночасно восени 2013 року, навіть мали спільну презентацію в «Книгарні Є». Обидві книжки ввійшли до довгого списку Книги року BBC–2013. Збірку «Пісні про любов і вічність» (2014, «Клуб сімейного дозвілля») у передмові Дереш називає завершальною частиною Синайського циклу, водночас визнаючи випадковість такої назви. 

Що ж між ними спільного? Ці твори написані на півострові Синаї, та й по всьому? Не зовсім. Трилогія все ж таки існує, тільки  об’єднана вона не сюжетом, чи персонажами, а ледь вловною тугою, вислизанням визначеності й жагою шукання, розчиненою у синкретичній мудрості. Міфологія індуїзму, йогічні практики, буддистська парадоксальність, даоський принцип недіяння у-вей — усе це переплелося в блуканнях персонажів Дереша, бо зрештою тільки шлях і має значення. Дао — це шлях і людина, яка ним йде, this is the way.

 

На тій подвійній презентації у «Книгарні Є» Дереш казав, що його твори вдаються притчами іноді постфактум, без такого початкового задуму. Схоже, так із маркетинговими рішеннями — вони тепер бачаться глибоко символічними. Чи чувано, щоб трилогія виходила у різних видавництвах? Цей жест ніби промовляє: як автор цієї трилогії жодній релігії не пророк і не месія, ніякій філософії не вчитель, так і жодному видавцеві не бренд.

Пізнання як шлях до божества

Перша повість збірки «Дивна історія Стефана Лянґе» переповнена назвами дослідницьких методологій і прізвищами вчених, які їх вигадали. Деякі концепції теж вигадані, але так схожі на справжні й надто спокусливі, щоб у них не повірити. Тому читач подібно до головного героя охоче поринає в інтелектуальну погоню за працями «маргінала лінгвістики» з Галичини Себастьяна Штукенгайзена. 

 

До того не особливо наполегливий студент Стефан Лянґе з подивом для себе не кидає мало розроблену тему, а кілька років нишпорить бібліотеками Відня, натикаючись у працях метрів тільки на зноски й примітки: відчуваючи «солодкий відчай перед неозорими полями власної безграмотності». Нарешті у Львові тепер вже аспірант Стефан натрапляє на книгу товариша загадкового лінгвіста. Любко Дереш стилізує ці вигадані мемуари з такою вишуканістю, що час від часу кортить перевірити, чи не було такого дослідника насправді й чи не мав він такого біографа.

 

Прізвище «Штукенгайзен» попри вдавану німецькість у цій мові не існує. Перша частина — Das Stück — означає шматочок або п’єсу і вказує на те, що перед нами лише фрагменти пазла. Поряд з іменем Себастьян, що грецькою означає «священний», комбінація «Себастьян Штукенгайзен» означає божественну часточку чи священного штукаря. Любко Дереш і не приховує, що ця повість — гра. В одному з інтерв’ю він розкриває, що її ідея й образність походять із вірша Богдана-Ігоря Антонича «Різдво»: «Народився бог на санях в лемківськім містечку Дуклі…». Штукенгайзен, теж народжений у Дуклі, виявиться богом для тих, хто увірував в нього, але не зовсім Ісусом,  а радше ідеєю бога, у якій можна впізнати різне. 

 

Спогади про вченого Штукенгайзена чим далі здаються не так науковими, як міфологічними. Дитинство з пастушками й чарівливість голосу аж надто нагадують оповіді про маленького Крішну, а загальна досконалість і просвітленість маленького Себастьяна вказує на архетип прекрасного дитяти.

 

Дорослий Себастьян — все ще низенький, майже дитинний, геніальний однаково й у навчанні, й у фехтуванні, і у викладанні, і у конструюванні наукових гіпотез. Він розробляє концепцію прамови, що передувала усім відомим мовам; універсальної мови, що була б зрозуміла тваринам, рослинам і навіть мікробам, щоб можна було наказати хворобі піти, а вона послухалася та й пішла. Навіть незчуєшся, як цей життєпис припиняє бути історією в історії. Забуваєш, що читаєш цю біографію очима молодого вченого: аспірант Стефан губиться, поглинутий предметом свого дослідження. 

 

Смерть Штукенгайзена — це індо-грецький гібрид міфів про Крішну й Евридіку. Себастьян іде на пленер малювати корів (корови й пастушки — почет Крішни) і наступає босою ногою на змію, що кусає його за п’яту. Крішна теж помер від рани в п’яту, щоправда, завданої стрілою. Стефан — Орфей, що має зійти за Штукенгайзеном–Евридікою до забуття історії й повернути в цей світ, адже окремі розділи загубленої праці Штукенгайзена мовбито наштовхнули вчених на появу теорії відносності, семіотики й інших відкриттів.

Великий вибух

Оповідання «Миротворець» про випробування ядерної бомби й складні міркування Роберта Оппенгаймера в цей момент ще відвертіше заявляє: відкриття й наукове пізнання можливі тільки завдяки божественному осяянню. Дерешів Оппенгаймер — одержимий пристрастю пізнати матерію і залюблений у красу світу, називає себе Мойсеєм, що шукає причину причин і подумки сходить на свою гору Синай. Фрагмент давньоіндійського епосу «Магабгарата», що став священним текстом індуїзму — Бгаґават-Ґіту — Дереш цитує вже прямо, без натяків на корів і квіткові гірлянди, як в історії Стефана Лянґе. Цьому є причини: реальний доктор Роберт Оппенгаймер вивчав і глибоко шанував санскрит. У відомій хроніці він згадує, що в момент випробування атомної бомби проговорював про себе рядки Бгаґават-Ґіти, у яких Крішна являє воїну Арджуні свою істинну багатолику, багаторуку й осяйну форму (ніби засвітилися тисячі сонць): «Я є Смерть. Руйнівник світів».

 

Віра персонажа у винайдення зброї, настільки страшної, що вона аж стане запорукою дотримання миру, зараз видається навіть не наївною, а відверто дурною. Водночас від колупання Оппі у власних інтенціях й осягненні наслідків складно відірватися.

 

Роль «миротворця», яку пророкували в історії  батькові А-бомби, в Дереша можна читати іронічно або космологічно — це творець світу із хаосу, творець хаосу, з якого постане новий світ: 

 

А може, думав іноді він, справжній Господь — це людина, яка творить, підтримує і знищує цей світ?

Оппенгаймер одночасно може бути й Арджуною, спостерігачем істинної форми Крішни, й самим аватарою Вішну — бога, що розганяє пітьму й підтримує баланс Всесвіту. Оппенгаймера зі Штукенгайзеном під обкладинкою «Миротворця» пов’язує, крім Крішни, також любов до мови:

 

Нарешті хтось навчив його мови, якою розмовляють зорі та атоми. І він почав говорити. Він говорив без упину, формули злітали з його олівця […] він розкладав світ на елементи […]. Він відчував у такі моменти, ніби сама істина приходила до нього на уста, і він начебто ставав звитяжцем, нездоланним, могутньоруким, тим, хто здобуває справжню владу над цим світом.

 

Якщо перша повість збірки більше про метафізику мови, то це оповідання — про переклад фізики творіння з божественної на людську. Про спокусу знанням й одержимість ідеєю, про глибини, куди може завести жага пізнати істину. Дереш зображає славетного фізика героєм епосу, хто як і Арджуна вважає, що має виконати свій обов’язок на полі бою. Життя окремих людей, у тому числі його власне — тьмяніють перед цією великою місією. Логіка міфу жорстока й невблаганна.

 

Перегляд байопіку Крістофера Нолана перед прочитанням оповідання додасть нові грані розуміння задуму Дереша.

 

Пошуки сенсу

Повість «Святий Христофоре, молися за нас» — це апокриф самопізнання. 

 

Одесит Родіон Раскатов винаймає житло в Дахабі з іншими, такими ж як він, втікачами від своїх цивілізацій. Ім’я його геть не завуальовано вказує на гібрид персонажів Фьодора Достоєвського й Івана Тургенєва, відповідно — вагання «сміти чи не сміти» й анархістські шукання їм притаманні: 

 

Куди ви мене хочете завести, кляті питання?

 

Родіону 32 й от-от виповниться 33, майже як Ісусові, і він інструктор з серфінгу, тож теж ходить по воді, ще й людей вчить цієї справи. Його товариш Артьом вірить у можливість створити дерево версій істини на основі співпадінь у священних текстах і давніх епосах. Це універсальне знання, здобуте розшифруванням протокоду різних символік і мов, мовбито звільнить людину від корпорацій, ринків й урядів, подарувавши новий світ. Майже за Джоном Ленноном: imaging there is no countries. 

 

Родіон читає Ріґведу, Авесту й епос про Гільгамеша у пошуках зв’язків між цитатами, які б відкрили протокод — «інструкцію до світу». Це читання наштовхує його на роздуми про порожнечу власного життя й ілюзорність прив’язаностей і досвідів, які раніше видавалися такими важливими:

 

Відколи він зустрівся із самим собою, справжнім собою у власному серці, він почав дивну, не визначену в термінах і цілях мандрівку вглиб свого життя. Все, що він бачив за собою — купу помилок, яких припустився. […]. Іноді, коли, здавалося гіркота ставала його природою, і він припиняв боротися з нею, щось мінялося в ньому, і там, де щойно було гірко й боляче, раптом розпливалася тепла насолода […]. Так, він дізнався, що в його мандрівці був сенс — був сенс перепливати ці ріки отрути, аби на іншому березі знайти відпочинок у солодкому остаточному смакові каяття.

 

Ріка, сповнена отрути, теж з історії про Крішну. Багатоголовий змій-демон (наґа) отруїв води й усе живе гинуло. Крішна викликав істоту на бій і станцював на її головах, обрушивши на супротивника всю вагу світу. Можливо, Штукенгайзен, який наступив на змію у першій повісті, теж лише танцював?

 

У «Св. Христофорі…» бедуїнське поселення Дахаб, що стало прихистком для серферів і айтівців з усіх усюд, має загострену концентрацію драматизму стосунків і вчинків. Люди не розлучаються й не сходяться просто так, а тільки з серіальними пристрастями. Але нехай мелодраматична історія про те, хто з ким мав роман, а хто від кого завагітніла, не застує нам притчового характеру оповіді. Вагітність юної Вероніки від метушливого прозаїка Смоковніка — більше про духовний вимір, ніж фізичний. Смоківниця, дерево інжиру, згадується в Євангелії від Марка. Ісус прокляв дерево за те, що воно не мало плодів і не втамувало його голод. Смоківниця всохла. Християни тлумачать цю притчу як хибний шлях, яким рушає людина як боже творіння, замість того, щоб здійснити своє призначення. З тексту Євангелія також можна припустити, що йдеться про силу віри, яка призводить до здійснення речей. 

 

Романіст Смоковнік сильний у вірі, що Вероніка не його родина, тому він не може одружитися з нею, адже є інші люди, які потребують його турботи. Отже, Родіон має здійснити призначення: дбати про Вероніку і її ще ненароджене дитя замість Смоковніка.

 

Ім’я «Вероніка» відоме ще з апокрифів: уважається, що ця свята дала Ісусові хустину втерти піт і кров під час сходження на Голгофу. Саме так виникла перша ікона — нерукотворний образ божий відбився на полотні. Коли героїня, на ім’я Вероніка, з’являється в тексті, що пістрявіє алюзіями на святе письмо, — це навіть не спойлер — вона малюватиме ікону. На стіні Родіонового подвір’я жінка пише Святого Христофора, покровителя мандрівників, зображеного відповідно до легенд песиголовцем, адже всі, хто має душу, можуть отримати шанс на мандрівку у пошуках себе. Можливо, саме тому оповідач у повісті «І не повернеться пес до своєї блювотини» зі збірки «Пісні про любов і вічність» — собака, народжений у Дахабі, а головний герой «Останньої любов любові Асури Махараджі» — змієголовий демон-наґ, що втомлюється бути бюрократом й тримати хвіст у безодні, тож обирає стати людиною. 

Епілог

Збірка «Миротворець» — перша вишукана частина Синайської трилогії про пошуки бога і його сурогати: славу, науку, марні досвіди, наркотики тощо. 

 

Оскільки все не має мети, а є лише шляхом, то персонажі перебирають різні способи подорожувати й утікати від пітьми.

 

Тому так багато марихуани, кислоти та інших «речовин», бо для когось і вони здаються шляхом до світла — ніхто не обіцяв, що стежка буде не звивистою чи відразу в правильному керунку. 

 

Герої Любка Дереша — часто егоїсти. Проте не сповненні любові до себе, а радше прокрастинатори самопізнання — невдоволені, необізнані зі своїм «Я», спраглі віднайти його істинну суть. Власне, кожна книга автора — це оповідь про шлях героя до самого себе. Тому тексти Дереша, як коани — парадоксальні дзен-буддистські питання, на які не має правильної чи неправильної відповіді, а є лише зусилля її пошуку.

Купити «Миротворець» Любка Дереша

 

Публікацію профінансовано Британською Радою у межах програми «Підтримка культурної діяльності в Україні за участю Великої Британії». Статтю створено учасницею освітньої програми Litosvita та Читомо «Інтенсив із книжкової журналістики та літературної критики».

Оригінал статті на Suspilne: «Миротворець» Любка Дереша: Лики світла в засиллі пітьми