Олена Рєпіна

Від автора

Олена Рєпіна (народилася 7.11.1976 в смт Глибока Чернівецької області) – автор збірки поезій «Всміхнися, жінко», лауреат районної та обласної міжнародної премій ім. Ольги Кобилянської, член Національної спілки журналістів України. За освітою філолог, спеціальність «Українська мова та література». Понад 10 років віддала роботі зі студентами. За час своєї праці на педагогічній ниві спільно зі студентами та колегами реалізувала безліч творчих проєктів («Місто в історичних костюмах», «Творчість – альтернатива шкідливим звичкам», «Кафе манер» тощо), брала активну участь в культурному житті Чернівців, спільний доробок було презентовано на місцевому ТРК «Буковина». У 2014 році повернулася до рідної Глибоки; обіймала посади головного спеціаліста управління освіти, начальника відділу у справах молоді та спорту Глибоцької райдержадміністрації. Очолювала методоб`єднання вчителів християнської етики. За підготовку переможців обласного конкурсу «Знавці Біблії» у 2015 разом з лауреатами нагороджена поїздкою до Ізраїлю. З 2016 по 2019 обіймала посаду начальника районного відділу культури і туризму. Протягом означеного періоду була автором великої кількості сценаріїв районних заходів, режисером та ведучою свят, фестивалів, круглих столів, семінарів тощо. Протягом означеного часу заснувала ряд культурно-мистецьких проєктів: - Молодіжну платформу для авторів та читців патріотичної поезії КПП (клуб патріотичної поезії); - Районний фестиваль молодих авторів ім. Ольги Кобилянської «Людина з народу»; - Новий міжнародний культурний туристичний маршрут «Стежками О. Кобилянської: Україна-Румунія»; - Районний проєкт «Червона доріжка» для вихованців та педагогів шкіл естетичного виховання – переможців обласних, Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів. Головний приз – безкоштовна поїздка визначними місцями України. - Міжрегіональний проєкт «Схід і Захід – разом» - налагодження культурних зв`язків із творчою інтеліґенціє найбільш крайнього району на Схді – Новопсковщина (Луганська область) із найбільш крайнім районом на Заході – Глибоччина (Чернівецька область). Спільне відзначення ряду визначних історичних дат тощо. Особливо хвилююча тема у творчості – жінка в сучасному світі та видатні жінки-українки: Анна Ярославна, жінки у долі Т. Г. Шевченка, Ольга Кобилянська, Домка Ботушанська, жінки різних епох тощо. Особливості літературного стилю – це, як і класична поезія, так і нові форми – вірші-флешмоби, ліричні драми для сценічного втілення тощо. Джерелом натхнення і поетичних роздумів часто стають Слова Святого Письма. Активний член літературно-мистецької студії «Витоки», співзаступник голови районного осередку товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка, автор чималої кількості статей у Буковинських ЗМІ, фіналістка Всеукраїнського поетичного конкурсу «Нова Доба-2020». Одружена. Разом із чоловіком ростить доньку та сина.

Роботи

Подані нижче тексти захищено законом "Про авторське право і суміжні права". Копіювати чи розповсюджувати можна тільки з дозволу автора чи адміністрації сайту.

ВЕСНЯНІ ГРАМОФОНИ
КАРАВАН
ДНІ…
ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ
*****
БЛАГОВІСТИ!
ДВЕРІ

Весна завела грамофони нарцисів – послухай…
Зворушливо й сонячно лине мелодія в даль,
Прислухайся серцем, бо мало для ніжності вуха –
Є голос у квітки – дзвінкий, ніби чистий кришталь.

Звучать грамофони, виблискують сонячні плеса…
І хто таке мовив, що жовтий – розлука й печаль?
Співають нарциси – бажають нам тисячі весен,
А наша весна вже готує бузкову вуаль…

Звучать грамофони…

Є дні, неначе вітряки – черкають небо:
Легкі несуть мене думки, і крил не треба,
Є дні – натруджені джмелі в лугах пахучих,
А є – що стелять по землі пирій повзучий.

Бувають дні, як полини, гіркі й гарячі,
Бувають, наче жебраки – брудні й ледачі,
Бувають, наче кораблі – нові й красиві,
І наче – мудрі кобзарі – сумні і сиві.

Я з ними йду, як мандрівник за караваном,
То наче з нелюбом у шлюб, а то – з коханим.
Буває зграя злих собак полу хапає,
Та караван собі пливе – життя триває!

Я люблю свої дні. Геть усі, що від Господа маю:
Ті, що медом течуть, я смакую у сотах життя,
Ті, що горем гірчать, по ковточку до дна допиваю –
Я приймаю усі, так як жінка приймає дитя.

Дні бувають пісні, і солоні, й солодкі, і прісні,
Надто довгі й сумні, чи короткі – на видих і вдих,
Говіркі, мовчазні, і яскраві й пастельні – і різні –
Та у кожному – я, і в мені – по краплині від них.

День новий обійму, наче гостя з далекого краю,
Чи прийде, як жебрак, чи у дім увійде королем,
В кожнім є таїна – розкодовую і відкриваю –
Кожним з них дорожу – хоч синицею, хоч журавлем.

Не запитую я – скільки днів тих в космічній безодні?
Чи та вервиця довга, що Всесвіт для мене снує?
Але наче Різдво, і як диво святе Великоднє,
На Господній долоні – сьогодні – у мене ще є.

Бог забирає зайве.
Спочатку ти плачеш,
Потім впираєшся рогом,
Потім благаєш, скидаєш свої обладунки,
Потім нарешті на стежці сідаєш із Богом,
Щоб переглянути разом старезні клунки.

Бог ревізує ношу.
Спочатку ці тайстри
Повні картатих історій,
Потім – кравчучки з дріб’язком років рутини,
Потім – на дні десь старої валізи – зорі,
Ті, що не згасли поміж скелетів і павутини.

Бог розпалив багаття.
Плавиться мотлох,
Ти пориваєшся дещо таки рятувати…
З цього непотребу Бог виливає злото –
В клатч елегантний коштовності щоби складати.

Бог повертає щедро.
В гарячих злитках –
Досвід падінь і злетів, і зорі вмиті.
Клатч – замість клунків. Мотлох згорів до нитки…
Знову з легкою ходою ти починаєш жити!

«… і назвуть Йому Ймення Еммануїл,
що в перекладі є: З нами Бог»

Євангеліє від Матвія, 1:23

Якби Ти створив мене пташкою,
Мій внутрішній навігатор
Повів би мене за екватор
І знов повернув би додому,
І так би – сто весен по тому.

Якби Ти створив мене бджілкою,
Мій внутрішній чудо-компас –
Навіть після польоту в космос –
Вернув би до вулика-хатки
Із зоряним пилом на лапках.

Якби Ти створив – рибиною,
Мій внутрішній суперфільтр
У шторм і поривчастий вітер
Знайшов би Гольфстримрві води
І привів би назад з негоди.

Ані пташкою, ані бджілкою, ані рибиною –
Ти створив мене, Боже, людиною…

Я
Згубила екватор,
Утратила компас,
Поплутала води
І схибила на манівці
Я –
твердої породи,
холодний кристалик
В Твоїй благодатній руці.
Стало
Тісно у небі,
Мілко у морі,
Замало Землі
І самотньо у колах Всесвіту –
ХХІ століття надворі,
А я ніби пропала безвісти…

Він не мовчав.
І не тільки повчав – як треба.
Не нарікав
На зв'язок і слабке покриття…
Бог
Просто зійшов із неба,
Щоб прожити пліч-о-пліч
Коротке людське життя.

«А Марія промовила:
…хай станеться мені по Слову Твоєму»

Луки: 1: 38

Благовісти мені – усе ще буде добре,
І світ ще білий, як усі світи.
І Ангел мій крилом усе ще горне –
Благовісти мені! Благовісти!

Наперекір лавинам негативу,
Штормам, що розгойдали всі мости,
Дай знак, що все закінчиться щасливо –
Благовісти мені! Благовісти!

І навіть, коли болю забагато,
І в полі зійдуть не жита – хрести,
Благовісти мені й тоді стократно –
Наперекір смертям – благовісти!!!

Бо в Благовіщенні Твоєму стільки сили,
Що навіть ці реалії земні
Зі смутку перетворяться на крила –
Тож хай по Слову станеться й мені!

Благовісти!

Ось Я стою під дверима та стукаю:
коли хто почує Мій голос і двері відчинить,
Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною

Об’явлення 3:20

За цими дверима хтось плаче. За цими – хтось лається.
За цими – хтось цідить – зірвало усі блок-пости.
За цими дверима у когось усе починається,
За цими – у когось минуло – палають мости.

За цими і тими – живе ворожнеча між кланами,
За тими і цими – самотності два береги.
За цими – вже тихо. Цвіте порожнеча тюльпанами.
За тими – хтось диха. Ще диха. Крізь біль і сніги.

Броньовані двері сховали невдачі зі втратами,
Фарбовані двері за шиком маскують рубці,
Риплять дерев`яні – закуті старими плакатами,
Скляні зарясніли росою – сльоза на щоці.

І світ за дверима всіма причаївся німотою,
І хоч не бракує нам храмів, церков, синагог,
Та поки я плачу, і серце розп`яте гризотою –
Стоїть біля кожних дверей, не вечерявши, Бог.

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.