Олена Рєпіна

Є дні, неначе вітряки – черкають небо:
Легкі несуть мене думки, і крил не треба,
Є дні – натруджені джмелі в лугах пахучих,
А є – що стелять по землі пирій повзучий.

Бувають дні, як полини, гіркі й гарячі,
Бувають, наче жебраки – брудні й ледачі,
Бувають, наче кораблі – нові й красиві,
І наче – мудрі кобзарі – сумні і сиві.

Я з ними йду, як мандрівник за караваном,
То наче з нелюбом у шлюб, а то – з коханим.
Буває зграя злих собак полу хапає,
Та караван собі пливе – життя триває!

Я люблю свої дні. Геть усі, що від Господа маю:
Ті, що медом течуть, я смакую у сотах життя,
Ті, що горем гірчать, по ковточку до дна допиваю –
Я приймаю усі, так як жінка приймає дитя.

Дні бувають пісні, і солоні, й солодкі, і прісні,
Надто довгі й сумні, чи короткі – на видих і вдих,
Говіркі, мовчазні, і яскраві й пастельні – і різні –
Та у кожному – я, і в мені – по краплині від них.

День новий обійму, наче гостя з далекого краю,
Чи прийде, як жебрак, чи у дім увійде королем,
В кожнім є таїна – розкодовую і відкриваю –
Кожним з них дорожу – хоч синицею, хоч журавлем.

Не запитую я – скільки днів тих в космічній безодні?
Чи та вервиця довга, що Всесвіт для мене снує?
Але наче Різдво, і як диво святе Великоднє,
На Господній долоні – сьогодні – у мене ще є.

Бог забирає зайве.
Спочатку ти плачеш,
Потім впираєшся рогом,
Потім благаєш, скидаєш свої обладунки,
Потім нарешті на стежці сідаєш із Богом,
Щоб переглянути разом старезні клунки.

Бог ревізує ношу.
Спочатку ці тайстри
Повні картатих історій,
Потім – кравчучки з дріб’язком років рутини,
Потім – на дні десь старої валізи – зорі,
Ті, що не згасли поміж скелетів і павутини.

Бог розпалив багаття.
Плавиться мотлох,
Ти пориваєшся дещо таки рятувати…
З цього непотребу Бог виливає злото –
В клатч елегантний коштовності щоби складати.

Бог повертає щедро.
В гарячих злитках –
Досвід падінь і злетів, і зорі вмиті.
Клатч – замість клунків. Мотлох згорів до нитки…
Знову з легкою ходою ти починаєш жити!

Якби Ти створив мене пташкою,
Мій внутрішній навігатор
Повів би мене за екватор
І знов повернув би додому,
І так би – сто весен по тому.

Якби Ти створив мене бджілкою,
Мій внутрішній чудо-компас –
Навіть після польоту в космос –
Вернув би до вулика-хатки
Із зоряним пилом на лапках.

Якби Ти створив – рибиною,
Мій внутрішній суперфільтр
У шторм і поривчастий вітер
Знайшов би Гольфстримрві води
І привів би назад з негоди.

Ані пташкою, ані бджілкою, ані рибиною –
Ти створив мене, Боже, людиною…

Я
Згубила екватор,
Утратила компас,
Поплутала води
І схибила на манівці
Я –
твердої породи,
холодний кристалик
В Твоїй благодатній руці.
Стало
Тісно у небі,
Мілко у морі,
Замало Землі
І самотньо у колах Всесвіту –
ХХІ століття надворі,
А я ніби пропала безвісти…

Він не мовчав.
І не тільки повчав – як треба.
Не нарікав
На зв'язок і слабке покриття…
Бог
Просто зійшов із неба,
Щоб прожити пліч-о-пліч
Коротке людське життя.

Благовісти мені – усе ще буде добре,
І світ ще білий, як усі світи.
І Ангел мій крилом усе ще горне –
Благовісти мені! Благовісти!

Наперекір лавинам негативу,
Штормам, що розгойдали всі мости,
Дай знак, що все закінчиться щасливо –
Благовісти мені! Благовісти!

І навіть, коли болю забагато,
І в полі зійдуть не жита – хрести,
Благовісти мені й тоді стократно –
Наперекір смертям – благовісти!!!

Бо в Благовіщенні Твоєму стільки сили,
Що навіть ці реалії земні
Зі смутку перетворяться на крила –
Тож хай по Слову станеться й мені!

Благовісти!

За цими дверима хтось плаче. За цими – хтось лається.
За цими – хтось цідить – зірвало усі блок-пости.
За цими дверима у когось усе починається,
За цими – у когось минуло – палають мости.

За цими і тими – живе ворожнеча між кланами,
За тими і цими – самотності два береги.
За цими – вже тихо. Цвіте порожнеча тюльпанами.
За тими – хтось диха. Ще диха. Крізь біль і сніги.

Броньовані двері сховали невдачі зі втратами,
Фарбовані двері за шиком маскують рубці,
Риплять дерев`яні – закуті старими плакатами,
Скляні зарясніли росою – сльоза на щоці.

І світ за дверима всіма причаївся німотою,
І хоч не бракує нам храмів, церков, синагог,
Та поки я плачу, і серце розп`яте гризотою –
Стоїть біля кожних дверей, не вечерявши, Бог.