Єлизавета Самчук

Зірка упала в долоню,
Погляд спинивсь у вікні.
Вірші пишу я з любов‘ю…
На самоті. Для душі.

Там вдалині краєвиди
Різні пливуть уві млі.
Сонце сховалось за обрій,
Спати всім час. Не мені.

Ранок прийде непомітно
Спалахом тисячі сяйв…
Нові відкриє дороги
Променем сонячних фарб.

Слово у серці сплекаю
І міріадами гам,
Може, воно запалає…
Душу розбудить. Всім вам.

А я замріяна, закохана в життя…
Усміхнена, мов квітка щастя.
І хоч буває тяне щось до дна,
Але і серед айсбергів я буду пташкою.
І хоч незламна крига покриває світ,
Вогонь у грудях нетлінно розквітає.
І серед півночі, чекатиму весни
І сонця, що надією злітає

На її оголені плечі
Водоспадом спадали локони.
І вуаллю вкривав її вечір,
Оселившись у серці спокоєм.
Її очі блищали зорями,
Коли думала про коханого…
Небеса об‘єднали їх долею,
Коли дощ танцював над каштанами.

Очерет на ставку похилився,
Подих вітру його налякав.
І чому ж ти так засмутився
Та голівку у листя сховав?
Засмутився, бо прийдуть морози,
Легка крига покриє весь став,
І мені доведеться чекати
Знову літа, щоб радісним став.

Сутінки захопили кімнату,
Тиша огорнула печаль…
А я в цьому світі малесенький атом
Із октильйоном зітхань.

Україно моя – ніжна нене,
Ти для мене – просторів блакить
І пшениці засіяне поле,
Що на прапорі в нас майорить.
Без калини нема України,
Без Шевченка – нема майбуття.
Ці два символи древнього роду
Українців з’єднали серця.
Не зламали тебе буревії,
Ні ворожих полків батоги.
Чверть століть ти вже незалежна
Та у центрі яскравих подій.
Я без тебе не варта нічого,
Я з тобою зростаю й живу.
Вірші ці та пісні – все для тебе…
З чистим серцем тобі віддаю.

Два крила у житті є у мене:
Це Вкраїна та ненька моя,
Що плекали в душі моїй юній
Ці високі пориви пера.
Лиш тобі я завдячую щастям,
Православна країно моя!
Володимира – славного князя
Святу віру до нас донесла.
І нехай у віках живе слава,
Твоя мудрість, хоробрість та міць.
І нащадки твої нехай будуть
Ще мудріші від предків своїх.

Україно моя – сонце ясне,
Ти для мене у світі одна!
Хочу я, щоб завжди була ти
Оберегом людського добра.
І я вірю: воно переможе!
І на схилах старого Дніпра
Українці славитимуть Бога
За спокійні та добрі літа!

Задзвеніли у саду співи солов‘їні
І хлюпоче листям тихо очерет.
Заховались в тінь кетяги калини,
Бо злякались голосу дерев.
Ніжно…Ніжно… Гра цвіркун на скрипці…
І танцюють квіти з вітром навмання.
Притулився клен до вишні,
Щоб удвох тримати небеса.
Догора останній промінь сонця,
Горизонт цілує небосхил,
Але ніч триматиме в долоньках
Корабель і тисячі вітрил.