Хелен СоулПсевдонім
Роботи
Подані нижче тексти захищено законом "Про авторське право і суміжні права". Копіювати чи розповсюджувати можна тільки з дозволу автора чи адміністрації сайту.
- Талант не має кліше
- Різдвяний дарунок
Чи було у Вас, що доводиться робити щось лише з почуття обов'язку. У мене так постійно. Сьогодні ми з мамою вирушаємо окультурюватися. Йдемо на якусь масову, благодійну виставку. Ненька говорить, що треба розвиватися духовно, виходити в люди. Оскільки, моє оточення, це більшість дітей з неблагополучних сімей.
– Ще нахватаєшся від них хороших манер! – Іронічно говорить мама.
Та насправді, саме діти з нормальних сімей у моєму класі поводяться огидно. Що не слово, то лайливе. "Це круто!" – вважають вони. А ще глузують над іншими, знущаються. Від кого переймати манери, ще варто посперечатися. Та мама завжди права!
Дивно, на виставці було повно народу. Я думала, що на подібні заходи ходять лише зосереджені на вихованні батьки. Та однолітків теж вистачало. Роботи вражали. На початку, я жалкувала, що повелася на мамину пропозицію. Проте виставка варта уваги.
Картини передають витончену душу художника. Саме те, чого не вистачало мені. Я
так не вмію. Років п'ять займаюсь живописом і тільки передачі кольору мені не вистачає.
Принаймні, так говорить Євгенія Степанівна, мій вчитель. Яскраві кольори пейзажів
зачаровували. Класична музика в залі доповнювала і загострювала відчуття. Це неймовірно!
Описати словами побачене тяжко. Автор справді талановитий. Блукаючи залами, я втратила
плин часу. Деякі картини переглядала по кілька разів, і кожного разу знаходила в них щось
нове.
– Ну нарешті, я тебе знайшла, – почула я мамин голос. – Ти де поділась?
– Тут я. Культурно розвивають, – підтримала її хвилю.
– Давай тільки без іронії, – стала як завжди поправляти мені зачіску, наче я маленька.
– Добре. А ти де була?
– Зустріла знайомих. Говорили з ними про навчання за кордоном.
– А, круто, – втікаю від цих розмов. Слухати мамині розповіді про пріоритетність освіти за кордоном вже набридло. Вона швидко знайде гідного співрозмовника. Все одно, вона вже спланувала все моє життя.
– О, і ці тут, – вирвалося з моїх вуст. Мої дорогоцінні однокласники. Купка дітей заможних, пихатих батьків. Мажори, одним словом. І чому тільки моя мама ставить їх мені в приклад?! Не бачу жодного гідного з них. Куди б зникнути?
Не хочу потрапляти їм на очі. Відходжу в куток. Там теж є картини. І залишитися наодинці єдине бажання. Та біля тих картин вже є поціновувач. Помічаю дівчинку.
Підійшовши ближче, розглядаю портрет. На полотні дівчинка, щаслива та усміхнена. Поряд жінка і чоловік. Мабуть, батьки. Всі щасливі, очі заливаються яскравістю та радістю. Позаду видніється фонтан та силуети інших людей. Гарно! Дівчинка поряд чимось схожа на портрет. Оглядаю її. І справді, стовідсоткова схожість, лише замість однієї ноги у неї металевий протез. Я такі тільки по телевізору бачила, та можу уявити скільки він коштує.
– Це ти? – запитую.
Дівчинка підводить очі, і мовчки кидає головою. А потім йде геть, кульгаючи. Тепер її очі вже не такі щасливі, як на портреті.
Я наче прикута, стою на місці. Ще довго милуюся цим витвором мистецтва. Та коли увагу відвідувачів привертає ведуча заходу для знайомства з автором всіх картин,
повертаюсь в зал. Це ж ця дівчинка, інвалід. Дівчинка розповідає про своє хобі, звідки черпає натхнення. Тільки про біль мовчить. А це помітно по очах. Організатор виставки просить небайдужих зробити благодійні внески на лікуванні художниці. Більшість роблять вигляд, що нічого не чують, включно моїх авторитетних кумирів. А я вже знаю куди витрачу збереженні кошти на новий телефон. Талант за гроші не купиш. А дівчинка має творити. Її картини роблять світ прекраснішим. Хоча б для мене.
Талант не має кліше!
Гучні дзвіночки задзеленькали як тільки вона відчинила двері. Підняла очі догори, простеживши як сріблясті дзвоники, що кріпились до декоративного вінка,
легенько торкаються один одного, видаючи вже тихіший дзенькіт. Різдво! Одна думка про свята, що наближаються, змусила всміхнутись.
Марина пройшла до магазину, легенько причинивши за собою двері. Пройшла між рядами, розглядаючи все довкола. Високі стелажі з купою різноманітних іграшок так і вабили взяти їх до рук, пограти. Та Марина чудово знала за чим прийшла, тому блукала очима полицями у пошуках потрібної речі.
Донька ще з минулого Різдва торочила про ляльку. Маленький пупс в рожевому костюмчику від прославленого виробника відразу припав до душі Катрусі, як тільки вона побачила рекламу. Дівчинка з реклами так захопливо розповідала про ляльку, яку можна годувати, купати у ванночці, що донька не встояла. Марина скептично сприйняла заяву малої про бажану іграшку. Намагалась відмовити від непотрібної речі, але Катруся була впертою. Твердо стояла на своєму: написала аж десять листів Діду Морозу, бо попередні десь загубились. Марина все ж погодилась на покупку, адже дитинство таке мінливе. Не встигнеш озирнутись, як вона вже виросте і більше не бажатиме якоїсь там ляльки.
Блукаючи рядами, Марина зупинялась і все ж торкалась яскравих коробок. Уважно розглядала і читала інструкції. Нарешті знайшовши мрію своєї доньки, вона схопила велику коробку до рук з полиці й почала розглядати. Уважно перечитувала інформацію, щоб бува, не помилитись з вибором. Саме в цей момент вона почула дитячий голос.
– Бабусю, а можна мені оту ляльку,- дзвінкий голосок нагадав Марині звук дзвіночків. Дівчинка у смішній рожевій шапці з балабонами тягнулась ручками до
верхньої полиці, на якій красувалась яскрава лялька списана з героїні мультика.
– Ні, внученько,- сумним голосом відказала дівчинці бабуся. Потягнулась рукою до упакування зі звичайною Куклою Барбі з нижньої полиці. Показала дівчинці, але та
лише похнюплено відвела очі й повернулась до іншого стелажу. Бабуся важко зітхнула і поставила коробку на місце.
Марина дивилась на них, а здавалось поринала у спогади власного дитинства. На очі навернулись сльози й вона опустила їх додолу.
Її дитинство припало на дев’яності. Майже всі люди жили скрутно, а вони з матусею особливо. Коштів, отриманих від тимчасового заробітку мами, ледь вистачало
на їжу, що вже казати про подарунки.
А Маринка теж мріяла. Писала листи в надії, що одного післясвяткового ранку під штучною ялинкою все ж з’явиться великий ведмедик Тедді. Але дива чомусь не
відбувалося. З кожним роком надія на диво слабшала, а потім і зовсім зникла. Тоді Марина зрозуміла найголовніше – чудес не існує. А її маленьке дитяче серце
все одно вірило – колись диво станеться.
Тепер вона не згадувала про ті тяжкі роки дитинства. Вони слугували їй уроком – варто дякувати за все, що подарувало життя. Та їй так хотілось вірити, навіть
зараз, що одного дня станеться щось магічне, що змінить її сприйняття жорстокої реальності. Те, що навчить вірити в казку. Мабуть, саме через це, вона завжди виконує забаганки доньки – хоче зростити її щасливою. Говорять, щасливі діти стають успішними дорослими. Тими, хто вміють бачити хороше навіть в сірих буднях.
Марина тихенько схлипнула і прибрала з лиця сум. Вона повернулась в бік бабусі з онучкою, що й далі розглядали іграшки. Очі дівчинки сяяли бажанням, а
бабусині – зневірою.
– Вибачте,- звернулась вона до старенької. Та з насторогою глянула на заплакану жінку. Дівчинка навіть не відреагувала. – Я б дуже хотіла вам допомогти,- усміхнено мовила до бабусі Марина.
– Допомогти? – розгублено відповіла та і зиркнула на онучку.
– Дозвольте мені придбати для вашої онучки подарунок?- Марина дивилась на жінку благаючими очима. Бабуся лише кивнула на знак згоди, стримуючи сльози. Хустинкою прикрила рота і відвела очі.
– Дівчинко,- Марина опустилась до рівня п’ятирічної дівчинки й всміхнулась. – Як тебе звуть?
– Катя,- ледь прошепотіла вона і притулилась ближче до бабусі. Марина відчула як в серці защемило.
– Катю, я відкрию тобі великий секрет,- зачаровуючи голосом, мовила Марина. – Мені доручили виконати твоє бажання. Замовляй все, що хочеш і я виконаю його.
– Бажання?- повторила дівчинка і з-під лоба подивилась на бабусю, яка схвально кивала головою.- Я хочу … – Катруся завагалась на мить і забігала оченятами
довкола. – Ти не зможеш виконати мого бажання, – сумно відказала вона і зітхнула так, наче на її плечах лежав важкезний камінь.
– Чому?- здивовано і трішки спантеличено допитувалась Марина.
– Бо мама вже ніколи не буде поряд. Вона на небі,- переборюючи себе, відповіла Катруся і сховалась за бабусю. Марина розгубилась. Не чекала такої правди, але
здаватись не збиралась.
– Катю, я не можу повернути тобі матусю, але можу придбати ту іграшку, яку ти хочеш понад усе.
– Точно?- визирнула з-за спини бабусі дівчинка. Марина лише схвально покивала головою.
– Тоді я хочу Тедді,- голосніше промовила вона і тицьнула пальцем на верхню полицю. Марина подивилась у тому ж напрямку і затамувала подих. Точно такий же, як вона хотіла в дитинстві. Вона піднялась і всміхнулась, полегшено зітхнувши.
Двері магазину розчинились, порушивши тишу веселими дзвіночками. Марина несла в руках великого ведмедика Тедді й коробку з лялькою для доньки. Поряд йшла бабуся з дівчинкою, що тулила до себе білосніжного друга.
Марина виконала не лише бажання дівчинки, а й своє. Зупинившись на роздоріжжі, вона опустилась до рівня обличчя Катрусі й промовила:
– Відтепер твоїм Сантою буду я,- торкнулась долонею рожевих щічок дівчинки й всміхнулась на прощання. Катруся йшла з бабусею до зупинки, підстрибуючи, і вперше за останній час всміхалась від щастя. Вона знала, що дива існують і їх творять самі люди.
Додати коментар
Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.