Катерина ХолодПсевдонім

Вони знову посварилася. Михайлик забрав у Марійки улюблену ляльку, а Марійка поцупила його синій трактор. Лише тістечка тьоті Лесі примирили малечу. Але знаємо, що це ненадовго. Скоро сестра згадає про ляльку, яка поїхала кудись далеко на синьому тракторі.

Та зараз все добре: теплий час, смачні тістечка і поради тьоті, щоб не сварилися рідні, а домовлялися. Бо скоро приїдуть мама з татом, в День Миколи. Малі слухають уважно, бо під смакоту і повчання солодкі.

Далі було цікаве: тітонька згадала про подарунки. Коли? Зараз? Діти зраділи. «Завтра, – каже тьотя Леся. – коли святий Миколай прочитає ваші листи. Побачить, що ви слухняні та не ображається один одного».

Знітилися брат і сестра, бо листи вже написали, але сварки не вщухають. А може їхні пустощі налякають святого Миколая? І добрий Миколай омине їхню оселю… Жодна іграшка з його торби не потрапить в цю домівку.

«Напишемо ще! – каже Марійка братові. – Пояснимо Миколаю, що ми хороші, не сваримося, а за це нам подарунки». Тьотя Леся засміялася.

Вечір. Іграшки відпочивають. Мультики вимкнені. Малеча сидить у вітальні та пише листи. Важко їм писати, ніби руки не слухаються. Але дітлахи не здаються: оздоблюють малюнками листи. Це щоб Миколаю цікавіше було. Бо ходять чутки, що Миколай вже в окулярах. Тому хай все буде великим в листах – і літери, і малюнки. Вже час спати, але дітлахи забарилися: більше листів – більше подарунків.

– Михасю, ти чуєш? – спитала Марійка. Але він не чув, бо вимальовував сніжинку на аркуші. Та сестра наполягала: «Щось шарудить».
– Миші – впевнено сказав Михайлик, наче бачив мишей кожного дня. – Страшно тобі?
– Не страшно, а цікаво! – Марійка пішла до коридору, де було темно. Або майже темно – лише тьмяна лампа світила зверху. Михайлик не втримався та пішов за нею.
– Тш-ш-ш! – попередила його сестра. – не рухайся.

В коридорі хтось шарудів, але не по-мишачому. Хтось міцніший та більший завітав до їхньої оселі. Марійка помітила його фігуру в напівтемряві. На зріст той гість як гноми з мультиків, позіхає та тягне мішок по підлозі. Аж ось, закинув його на плечі і вже несе. Невже справжній гном? Михайлик ледве не зойкнув, коли подумав про це.

Нарешті Марійка вгледіла, хто це. Ведмедик. Того самого, якого вона загубила рік тому. Як не шукала його з татом по всьому дому, та не знайшла. А ось він де, гуляє по дому як живий. В тому, що ведмедик завжди був живим, Марійка не сумнівалася. «Йдемо за ним». – сказала братові.

Ведмедик зник на порозі спальні, а діти не відразу помітили, куди саме він подівся. Та шурхотіння продовжилося. Михайлик підійшов до нічника, що горів вже давно. То тьотя Леся запалила його вже годину тому. Світло вихопило в напівтемряві ведмедика, який ховав торбу.

– Стій! – вигукнула Марійка. – Ми спіймали тебе.
Ведмедик ніби й не здивувався: «Привіт!». І штовхнув торбу лапою, глибше під ліжко.
– А що ти там ховаєш?
– Подарунки до свята. Михайлик зрадів і ледве не стрибав від радості. А от Марійка далі цікавилася:
– Звідки вони?
– Від Миколая. Я у нього працюю, керую подарунками. – Ведмедик пишався собою.
– Залишайся з нами, ми скучили! – вмовляла дівчинка.

Але ведмедик відмовився. Бо не лише Марійка з Михайликом чекають на подарунки цього вечора. Хіба то можна – вкрасти свято в інших та залишити собі? Кожна дитина хоче свята в грудні, коли дні такі короткі, а вечори довгі. Позіхнула Марійка та й погодилася з Ведмедиком. Але наказала, щоб повернувся через рік додому, на таємне чаювання. Втрьох, і щоб дорослі не дізналися. Бо дуже їх здивує ота новина – що іграшкові ведмедики самі рухаються і на роботу ходять.

Мене розбудив гуркіт. Щось вдарило тричі по стінах, потім задзеленчало свердло, не вперше і не востаннє. Воно істерично вгвинчувалося у стіну. Пауза. Матюки. Знову пауза, і свердло тріумфує, та мій сон злетів, як сполоханий птах.

Я не знаю, чому люди причепилися до моєї оселі, тобто ратуші. Чому вони тут свердлять ледве не цілодобово? Невже перетворять ратушу на черговий офіс чи магазин із мотлохом? Не здивуюся цьому. Сучасні люди та гарний смак – це поняття несумісні. Вони ладні зіпсувати все, що створити їхні предки, аби зробити міста схожими на звалище сірих коробок.

Цей несмак я спостерігаю роками, але навіть у таких умовах зберігаю свою силу. Я знаю, що в ратуші будь-якої миті все зміниться. Не сьогодні, так завтра чи післязавтра. Хоча кому я це кажу? Людям, які смертні, на відміну від мене? Але є дрібненька деталь, яку ви маєте це знати: неможливо позбавити привида домівки. Цьому вас мали би навчити численні фільми жахів.

Я пережив холод, спеку, перебудови, гарчання собак і свавілля натовпу. І надалі буду жити тут, в дрогобицькій ратуші, як би люди не заважали мені, розсипаючи матюки, немов перли. Бо я привид, тобто душа міста. Зникну я – зникне ратуша – зникне Дрогобич.

Насправді це знаєте тільки ви та я, бо дрогобичанам досі не відомо про моє існування. Мешканці завжди були чимось зайняті: сварками, війнами, революціями, тому не помічали, що в серці міста, на вежі ратуші, у шафі з годинником живу я, привид із добрим серцем і гарною пам’яттю.

Я не маю імені. Це чудово, бо я занадто величне, щоб називатися по-людськи. Та й які імена мають привиди – не знаю, бо ніколи їх не зустрічало. У цьому міні-драма мого надприродного життя. Мені не вистачає компанії, простого спілкування. Навряд чи ті люди, що приходять до ратуші, гідні моєї уваги. Вони тут гості, а я потребую постійного друга, який, і це важливо, не зазіхатиме на моє помешкання, тобто мій годинник. Є таке віковічне правило: хочеш стати другом привида – не зазіхай на його житло.

Це правило порушили майстри, бо ремонт цього літа перетворив ратушу на місце, де не дуже-то й відпочинеш. Розмови, гуркіт, оця метушня, якої я уникаю. Уночі я часто літаю над містом, стрибаю на дитячих батутах або відпочиваю на гілках дерев. Вранці, так
вже повелося, повертаюся додому, до годинника на вежі. Але тут на мене вже чекає бадьоре свердління від восьмої – до вечора. От коли спати стомленому привиду, скажіть, будь ласка?

Позавчора на самому верху, коли я майже влетів у шафу і помітив, що тут хтось є. Цим «хтось» був будівельник, який, зачарований годинником, стовбичив біля шафи з ним. Будівельник виявився прогресивним: він тримав ліхтарик і пильно роздивлявся механізм.
Перше, чого мені захотілося, – то виштовхати цього нахабу, налякати його так, щоб не потикався в мої володіння.

Але я сказав собі: «Стоп! Це нерозумно. Виженеш ти його, а що далі? Скиглитиме, побіжить до поліції, наскаржиться там, напише заяву. Або ще гірше – звернеться до цих… як їх там… екстрасенсів, які нібито все знають про таких, як я. Згодом і преса прибіжить
до ратуші з надією на фото й відео. Знаю, я симпатичний як для привида, але давайте без фото. Добре? Попри своє бажання слави я волію залишитися інкогніто. Хай і далі люди зневіряються в існуванні привидів. Мені так зручніше й безпечніше.

Та щось я відволікаюся від розповіді. Цього разу, як і в попередні рази, перечекав, коли будівельник піде, і тоді вже з полегшенням залетіло в годинник, аби нарешті заснути. Є у мене цінна здатність: коли я сплю, то стаю невидимим. Вдень те сааме. Тож побачити
мене, романтичну білу хмарку, ви можете лише ввечері, коли я ще не в ліжку: або літаю над містом, або гасаю над сходами в ратуші туди-сюди.

Я звик до чиновників, хоч і не полюбляю насупленість, з якою вони бігають по кабінетах і вдають, що важливіше їхньої справи немає нічого на Землі. На контрасті з ними – будівельники, від експресії яких мене часто нудить. Але наразі, як ви бачите, з’явився майстер, що цікавиться моїм годинником, окрім своїх ремонтів. Наступні три дні він нишпорив по будівлі. Папероносці з кабінетів цього не помічали; їх більше цікавив бюджет, підписи й дозволи. Однак повз мою увагу цей нишпорка не прослизнув.

Майстер полюбляв зелену кепку, бо завжди приходив у ній до ратуші. А ще в його погляді я помітило гарячковість. Чоловік у кепці здається був із ентузіастів, людей, котрих я ніколи не зрозумію. Вони захоплюються чимось так сильно, що не зупиняються ні перед
чим. Хіба що перед гвинтівкою, яку наведено на їхнє чоло. На жаль, гвинтівки у мене не було, тому я тільки спостерігав за ним без дій.

Згодом з’явився чоловік із білою бородою, що захоплено мацав стіни ратуші. «Кепкар» звертався до нього «Іване Миколайовичу» і ледве не вклонився сивобородому. Їх єднало дещо більше, ніж балачки. Науковий інтерес. Це словосполучення я вперше почуло від «кепкаря», коли той звертався до Івана Миколайовича. Самого «кепкаря» звали Андрієм. І як він зізнавався сивобородому – «закохався в ратушу з першого погляду».

Це зізнання збило мене з пантелику. Я думало, що тільки люди закохуються в
людей, або хіба що іноді в деякі предмети: улюблену запальничку, ковдру, чебурек, від
якого голова йде обертом. Але цей Андрій цікавіший за інших: закохався в ратушу, яка
належить мені. Це ж моя віковічна власність.

За декілька тижнів я зрозумів його мотив: гості – сивобородий та кепкар – виявилися краєзнавцями. І пізнавати Дрогобич вони хотіли усіляко, зокрема, ледве не оселившись у ратуші. Вони вивчали кожен сантиметр і кожен клаптик. Ще трохи – і дійдуть до годинника, стривожать моє кубельце! Цього я допустити не міг. Але я не уявляв, що робити в цій ситуації. Лише чекав, що вони все ж підуть.

У вівторок вранці я почув кроки. Сивобородий і «кепкар» підіймалися сходами. Видно було, що першому це давалося складно. Він нагадував типового туриста, із тих, кого водили сюди на екскурсію. Завзятий, але трохи втомлений. Та й круті сходи не додавали йому впевненості.

Добре, що я вмію літати й не обтяжений людським тілом. Так би й шкутильгало наверх, як вони. Але я просто лечу, як грайлива хмарка, і ніщо не може мене зупинити на шляху до мети. Хоча… Ні, ризик сильніший за бажання жити по-людськи та бути помітним.

Із розмови гостей я зрозумів два факти: у спокої вони мене не залишать, і – Андрію кортить дослідити механізм годинника, на що він отримав дозвіл від влади. Я був дуже зворушений. Ці краєзнавці, як п’явки вчепилися в мій хребет, хоча самі про це не знали.

Наступного дня вони знову завітали до ратуші. Сивий Іван Миколайович якось бовкнув: «У четвер ще прийдемо, і все». Це принесло мені полегшення. Нарешті я спокійно засну в своєму уявному ліжечку в годинниковій шафі, бо знатиму: ніхто сюди не сунеться ще довгий час.

Увечері, коли гомін міста здавався далеким і мені було ліньки літати над дахами, я повернувся до улюбленої справи – літати над сходами. Зробив це разів двадцять, і був у захваті від себе, своєї грації та легкості.

Коли я летів вниз ще раз, то біля першої сходинки раптово побачив його – кептаря, який вирячив очі від подиву. Він закляк на місці та не рухався. Я теж. Завис у повітрі на декілька секунд як у ті старі часи, коли був зовсім молодим і вчився тримати рівновагу. А
потім розвернувся і полетів вгору, до рідної шафи.

«Стій!» – верескнув краєзнавець і побіг за мною по сходах. Схоже, він забув, що народився людиною, отож не таким спритним, як я. Вистачило одного кола на сходах, аби Андрій гепнувся. Я почув, що він покотився вниз і опинився майже там, де й був, коли мене побачив. «От чорт!» – я дивився на «кепкаря» з розпачем, бо не хотіло цього падіння. Ну от чому він впав?! І чому не ворушиться?

Я чекав, що він підійметься, але цього не сталося. Минуло декілька хвилин. Андрій так і не поворухнувся. Я згав, що люди роблять в таких випадках: викликають швидку. Чи впізнають вони голос привида, якщо я зателефоную? Телефон візьму у Андрія… Моя винахідливість надихнула, щоб злетіти вниз на три сходинки.

У ту мить я помітив щось дивне: із грудей краєзнавця вилетіла мала хмарка і трохи збільшилася. З’явилися контури рук і очей, рота. Хмарка виглядала розгубленою і трохи схожою… на мене!

— Що це? Де моє тіло? – спитала хмарка.
Я не втримався:
— Схоже, ти – Андрій.
— Чому я не встаю?
— Бо ти вже літаєш! – Ця відповідь вирвалася у мене сама по собі. — І ти теж
привид, як і я.

Так у мене з’явився друг. Не просто друг, з яким можна потеревенити, а краєзнавець, інтелектуал, кандидат історичних наук. Він обізнаний в історії Дрогобича, вежі, шафи, годинника… і, зрештою того, що трапляється з мисливцями на привидів.