Наталія Писаренко

Зима не відпуска мене ніяк,
Неначе бранку – ні колись, ні з віком.
Холоне в небі сонячний мідяк,
Торкаючись промерзлих сизих вікон.

Росте бурульок частокіл зі стріх,
Холодні зорі сходять небокраєм.
І хочеться сховатись від усіх
Чужих очей – із книжкою і чаєм.

Незатишно деревам і птахам,
І перехожих не проймають жарти,
І навіть наїжаченим дахам
Теплом зігріти хочеться мансарди.

Не час іще звільнитися від сну
І розчинитись в сонячнім верем‘ї…
А я усе виношую весну
І колисаю десь у підребер‘ї.

Витають сни у сяянні заграви.
Зимовий ранок в сірому плащі
По вулицях іде на запах кави.
Дерева, змерзлі за ніч, і кущі
Обтрушують з гілок замети снігу.
У сонних вікнах світло де-не-де
Просвічує через прозору кригу.
Димар розмову з хмарами веде
Про теплий комин, що горів пів ночі,
Про поцілунки і щасливий сміх,
І про граційний силует дівочий,
Що у вікні просвічував крізь сніг…
Тепер там тихо. М`яко і ласкаво
Вони в обіймах снять ранкові сни.
І ніч у ліхтарях для них зоставить
Зірок небесних погляди ясні.

Білі вірші писала зима
Снігопадом у тиші прозорій,
В запорошеній рамі вікна
Малювала засніжені зорі.

І вітри в білім танці пливли,
Розвівали серпанок сріблястий,
Та ялини з колючої мли
Сонцем марили передчасним.

Під снігами дрімав білий сон –
Снив пробудження стебел і квітів,
Та уже перейшла рубікон
Ця пора мерехких самоцвітів.

Біла панна в тонкому вбранні
Сиві коси вітрам розпустила…
Десь весна у небеснім човні
Вже напнула зелені вітрила.

В туманах вогко світять ліхтарі,
Молочні ріки плинуть у повітрі,
Відлуння звуків у думки мої
Вплітає трепетне зітхання вітру.

Волого, і на склі старих вітрин
Малює вечір образи казкові.
І місяць оком жовтим, як цитрин,
На вікна споглядає кольорові.

Гілок тоненьких креслення ламке,
Остиглий час і незаймистий простір…
Та небо опускається пухке
І м’яко стелить акварельну постіль.

Замерехтять зірками ліхтарі
І сни тихенько принесе дрімота.
І колискову сонні димарі
Переберуть задумливо по нотах.

Не злетіти – в мазуті крила.
Як одчистить – одразу в небо.
Чорна повінь ту землю вкрила,
Де був край молока і меду.

Де річки і ліси стоголосі
Наче дзвони гули Великодні.
Де гуляли всі ангели босі –
Бо сніги там були не холодні.

А тепер там холоне у пір‘ї
Мокрім птаха і чистить отруту –
Серцем птаха шукала свій вирій,
Стачить віку тепер на спокуту?

Скинуть пір‘я прийдеться – довіку
Не відмитись, ковтаючи отрій…
Оголити всю душу до крику…
І,
можливо,
побачити
обрій.

Душа на карантині, як і світ.
На відчуття і волю – заборона.
Периметра подій колючий дріт
І струм думок по ньому. І корона
У вірусу, тіла що і серця
Отруює, щоб дихати несила
Було людині. Щоб без каяття
Вона здалася й склала віри крила.

Великий піст душі на сорок днів.
Так Моісей молився Богу двічі.
Так сам Христос молився за синів
І дочок, щоби наш забрати відчай.

Ми перейдемо й це – ми не самі.
Тримаймось серцем Неба у молитві,
Щоб крила не згубити у пітьмі
І встояти у цій смертельній битві.

*перше значення слова «карантин» з італ. guaranta giorni – «сорок днів»

У зимовому небі галО
Вбрало сонце у сяючий німб.

Наближає весняне тепло
Кожний оберт Землі на схід.

Зовсім скоро артерії рік
Наводняться забутим життям.

І прозорий березовий сік
Окропить тихий ліс, наче храм.

Стоголоссям озвуться птахи,
І зерно проросте у землі,

Простягнуться за обрій шляхи
І вітрила напнуть кораблі.

І нехай ще в полоні безсонь
Своє правлять холодні вітри,

Збережу у теплі долонь
Весь цей світ
І свої
Світи…