Роботи
Один за одним він писав листи.
Складав їх рік у рік в свою шухляду.
Бо ці слова були для нього чадом.
Слова, що він сказати їй не встиг.
Рожевим квітнув обрій у той день,
Коли вона змарніла й бездиханна
Згасала. Й не зустріла більше ранок…
І згасла — соловей ще лив пісень.
Він пам'ятав очей її блакить.
І поцілунки ті медові, пряні.
І як він був від тих цілунків п'яний!
Якщо б її вернути хоч на мить…
О, як же він кохав! Зірки з небес
Зривались і летіли, мов сніжинки,
Коли він обіймав її колінка.
Такій любові заздрив сам Зевес.
І лиш в той день все було навпаки,
Між ними ніби виросли мурИ.
Сварились до вечірньої пори,
І він пішов, він вдався навтьоки.
Вона лишилась плакати одна.
І серце, мов собака, гучно бреше!
Хотіла, щоб Йому зробилось легше —
Ковток отрути в келиху вина…
Він повернувся. Всі думки розтряс.
А на порозі зустрічало тіло…
О як він плакав! Вся Земля тремтіла…
Чому не можна обертати час?!
Пройшли роки. Він взяв собі дружину.
У нього донька (на честь Неї названа)
Він пише. Та адресу все не вказує.
І досі плаче, що Її покинув.
Писав їй лист в неділю, а то й три.
Писав, допоки серце в грудях билося.
І ті листи давно вже пилом вкрилися,
Але доньці вдалося їх знайти.
Їй вже самій було багато літ.
Вони були далекі з батьком люди.
І вона знала — мати він не любить,
Та вже й вона покинула цей світ.
І ось коли стояло два хрести,
Донька хотіла цей продати дім.
Прийшла востаннє попрощатись з ним.
І випадково ті знайшла листи…
Як серце їй щемило з тих рядків!
Вона читала їх всю ніч, до ранку.
А потім на роботі й за сніданком.
Вона ковтала кожне з отих слів.
Там було і про маму, і про неї.
І те, що він їй дав "ім'я твоє".
Нарешті, на місця усе стає —
Вони були не кращою сім'єю.
Але яким коханням ті листи просочені!
Яким стражданням, болем і тугою.
І з нею разом він палав жагою!
А от без неї – версія скорочена.
Донька усі листи з'єднала в книгу.
Початок — перший, у кінці – останній.
Відправила їх всі на друкування.
Це був в усьому світі гучний вигук.
І кожний другий, книгу як читав,
Хоч раз її та й зрошував слізьми.
Любов сильніше, що існує між людьми.
Це знає кожен, хто хоч раз кохав.
Кремезна стоїть гора.
Міцна, як могутні титани.
І я під горою, мов п'яна.
Вечірня тремтить пора…
Встає над горою зоря.
Я бачу її так близько!
Зоря, як і я, дівчисько.
І п'яна вона, як і я.
І ми гомонимо з нею,
Як писав у вірші Тарас.
Немає нікого крім нас,
Лиш річка шумить течією.
Цей щирий момент буття.
Ця ніжна, мов шовк, розмова.
І вітер співа колискову.
І я у цю мить — дитя.
О вечірняя моя зоре!
О життя мого вічне світило!
Звідки маєш ти стільки сили,
Щоб горіти сьогодні і вчора?
Щоб триматись на небосхилі,
І не падати, і не гаснути?
І завжди залишатись ясною?
І виднітись отам, за милі?..
О мені б того вміння й наснаги!
Я б також підкоряла ці гори,
З будь-яким розправлялася б горем
Й не сльозами душила б я спрагу.
І сміється зоря на небі,
Ніби ціла пташина зграя.
"А чому ти мене питаєш?
Я ж навчилась всього у тебе".
Я прагну свободи, свободи від всіх систем.
Ховатись набридло, набридло бути примарою.
О, як же багато у кожного з нас проблем!
Чи варто боятись, що мрії залишаться марними?
У кожного з нас критично недовге життя.
Ще й всі наші рішення прийняті одностайно.
А скільки бажань перетворюється в сміття?
Сьогодні на кожній душі є бірочка Made in China.
Так чому ми собі не в силах допомогти?
Я так прагну свободи, що ладна вертіти гори.
І люди біжать, все інші шукають світи.
Тому що не можуть свою написати story.
Емоції зараз скуйовджені та німі.
Поросли серця залізними кайданами.
Лиш чути молитви, і знову і знову "Амінь"
А чим допоможе вам цей заповітний Amen?
А знаєш, колись їм прийдеться надати відповідь
На кожне питання, що їхні турбує голови.
Усе пояснити, усе пов'язати нитками.
Сказати, хто той, що на небі зірки вимальовує.
⠀
Чому шелестить листва, чому сонце гріє?
А звідки беруться смачні шоколадні цукерки?
Чи правда, що здійсняться всі їх дитячі мрії?
Чому, щоб молитись, люди ходять до церкви?
⠀
Спочатку прості питання, складніші скопом…
Наприклад, чому у киці немає лапки?
Чому вчора в школі у Каті синець під оком?
Чому до Андрія і Наді не ходить татко?
⠀
Чому до бабусі ми більше не прийдем, мамо?
Чому ми залишили Рекса у тій лікарні?
Колись ми питали з тобою усе так само.
Та всі наші спроби дізнатися правду — марні.
⠀
А знаєш, колись їм прийдеться сказати чесно.
Що Катю б'є вітчим, бабуся і Рекс вже мертві.
Що іноді це життя — найлютіший месник.
Що відчай тоді, коли вже не боїшся смерті.
⠀
Що біль від кохання сильніше кісток поламаних.
Що друзі так часто враз обертаються ворогами.
Те, що ненавидиш колись може стати знаменем.
А те, що кохаєш, врізатиметься ножами.
⠀
Так, їм колись прийдеться надати відповідь.
Але трохи згодом, нехай ще живуть примарами.
Нехай їх дитинство буде засіяне квітами,
А не війнами, а не вогнищем, а не чварами.
Мері, коли я став аж таким дорослим?
Коли я викинув триколісного велосипеда?
Коли припинив штрихувати позначки росту?
Коли відчув що в бочці більше дьогтю ніж меду?
Мері, я взагалі того не помітив.
Я був дитиною ніби ще вранці.
А тепер я знавець усіх слів і літер.
І ношу обручку на безіменному пальці.
Мері, коли це сталось? О, мила Мері…
Я заховався в роботі, в рутині днів.
Все, що у мене є — занотовано на папері.
Все, що я встиг зробити, все, що зумів.
Я до цього не йшов. Я зовсім цього не прагнув.
Мері, стати дорослим — це така собі перспектива.
Я так мріяв побачити світ: Барселону, Прагу…
А наразі я бачу щовечора пляшку пива.
Люба Мері, чому ж твоя парасолька
Більше не мерехтить у небі – надії вогник?
Ти велика мого дитячого серця долька.
Воно за тобою, Мері, реве та стогне…
Зупиніть цю планету і дайте мені зійти.
Пропонують нам світло – ми прагнемо темноти.
Презентують кохання – ми хочемо воювати.
Залишають нам волю – ми спішимо за ґрати.
⠀
Де є сенс? Може, десь у старих книжках
На роками запилених поличках
Заховавсь, притаївсь і шукає у комусь віри?
Зупиніть цю планету. В людини немає міри.
⠀
Що для неї життя? Розчавити в момент ногою.
Кілька сотень років не з'являлось у нас героїв.
Покоління страждань, покоління жаги до влади,
Ми так любимо насміхатись з чужої вади.
⠀
А своєї не бачити. А своєї не чути.
Закінчилися Цезарі. Лишилися тільки Брути.
Боже, як же мені остогид цей гіркий мотив.
Зупиніть цю планету, дайте мені зійти.
Додати коментар
Будь ласка, пишіть конструктивно і поважайте думку автора та інших читачів.