8 важливих думок Бернардін Еварісто на Lviv BookForum

2025-10-05 07:00:00 Олеся Бойко

У межах 32-го Lviv BookForum відбулася публічна розмова Остапа Сливинського із британською письменницею, лавреаткою Букерівської премії Бернардін Еварісто. Ми записали 8 найважливіших думок Бернардін Еварісто про її роман «Дівчина, жінка, інша», суспільство Великої Британії та важливість літератури для об’єднання людей у світі.

Коли твою книжку перекладають багатьма мовами, ти зовсім не знаєш, як функціонують ці мови і як працюватиме переклад. … Мені здається, коли люди опиняються у скруті, вони почуваються розчавленими. І я хотіла, щоб мої протагоністи, особливо якщо це темношкірі люди, певним чином тріумфували у книжці «Дівчина, жінка, інша». Це, власне, найцікавіше в цьому романі. … Я точно знаю: по всьому світу, незалежно від расової, класової приналежності чи інших маркерів, ця книжка промовляє насамперед до жінок.

 

Книжка про темношкірих жінок — і, чесно кажучи, я не знала, чи буде вона успішною. Але зрештою її сприйняли дуже схвально. Спершу я думала: там одинадцять темношкірих жінок, можливо, людям нецікаво буде це читати. Та виявилося навпаки, я отримувала позитивні відгуки з різних куточків світу протягом кількох років. Це змусило мене по-новому прочитати власну книжку. Я зрозуміла, що література, незалежно від демографічних відмінностей, здатна достукатися до людей. Адже література — це насамперед про людяність, про те, ким ми є. Вона говорить про емоції, світ, культуру, контекст. І саме тому, незалежно від демографії чи географії, через літературу можна достукатися до сердець людей. Такий висновок я зробила після спілкування з читачами цієї книжки.

 

Я зростала певною мірою аутсайдеркою — попри те, що була британкою і мала зв’язок із британською культурою, темний колір шкіри робив мене «іншою», і я відчувала цей тиск. Коли мені було 19–20 років, я могла вільно почуватися лише в одному районі — лише там мене сприймали нормально. Зараз Британія стала мультикультурною країною: проблем, звісно, не бракує, але ситуація зовсім інша, ніж тоді. У часи мого дитинства темношкірих людей намагалися принижувати — і в особистому житті, і на роботі. Те саме я відчувала й у літературній кар’єрі, коли писала книги про африканську діаспору. Я не можу сказати, що тісно пов’язана з усіма мігрантськими спільнотами країни — я народилася в Лондоні, і це окремий світ, відмінний від решти країни. Моє соціальне коло дуже розмаїте, але я не маю особливого зв’язку з пізнішими поколіннями мігрантів.

 

Важливо не забувати історію Великої Британії. Це була одна з головних європейських країн, які брали участь у работоргівлі. Протягом двохсот років Британія була, фактично, найбільшим гравцем у цьому бізнесі. І про це потрібно пам’ятати. … Британія завжди мала мультинаціональне коріння. … Масова хвиля міграції темношкірих людей почалася після Другої світової війни. Тоді вони зіткнулися з високим рівнем дискримінації, тиску й відвертого булінгу. Пік цього явища припав на 1970-ті роки. Згодом почали ухвалювати закони про недискримінацію, а суспільство поступово усвідомлювало потребу ставати більш інклюзивним і менш расистським. З покоління в покоління темношкірі люди боролися за право на освіту, кар’єру, можливості, яких не мали їхні батьки. Тож, попри складність британського суспільства, ми бачимо, що реальні зміни можливі. Британія змогла перейти до нового, більш відкритого сприйняття реальності — і це позитивно. Порівнюючи з іншими країнами Західної Європи, я не бачу там таких результатів. У Франції чи Німеччині, наприклад, ситуація інша. Ми навіть не маємо повної статистики щодо кількості темношкірих у Британії — і це теж показово. Активність громадських рухів, робота  окремих активістів, дослідників, державних структур — усе це поступово змінило країну. Вона справді стала більш інклюзивною, ніж була ще кілька років тому. Але сьогодні я відчуваю певну тривогу: існує ризик відкату назад. Якщо до влади приходитимуть політики з правою риторикою — подібною до тієї, яку ми зараз чуємо в США, — то расизм, який десятиліттями стримували, може знову відродитися.

 

Мені здається, що нині ми перебуваємо в гібридному стані. У суспільстві знову з’явилися прояви вуличного расизму, яких раніше вже майже не було. Це тривожний сигнал. Загалом у світі, і у Великій Британії зокрема, відчувається період великої невизначеності й нестабільності. Ми повинні бути дуже пильними, щоб ця права риторика, яку зараз дедалі частіше чуємо, не вийшла на перший план і не «пробила людям мізки». Як на мене, цей процес уже триває кілька років.

 

Мені дуже подобається формувати персонажів і героїнь — саме тому я почала писати прозу. Мені цікаво змальовувати персонажів і розповідати історії — це те, що мені найбільше подобається робити.  Я б не сказала, що мої персонажі мене вчать, але вони мене дивують. У мене завжди є певні ідеї щодо них, але лише коли починаю писати, я відчуваю, чи справді вони оживають на сторінках, чи ні. Бувало, що я роками працювала над романом, який нікуди не рухався — просто тому, що персонажі «не працювали». І мені треба було багато часу, щоб це усвідомити. Персонаж оживає тоді, коли починає мене дивувати, коли сам кудись рухається. Зазвичай мої герої не схожі на мене. У мене є лише загальна ідея, як вони мають виглядати. Я багато спостерігаю за людьми, використовую навіть результати досліджень, щоб створити переконливих персонажів. Якщо при цьому в історії є трохи гумору, якщо вони мене розважають і потішають під час письма — це найбільша винагорода. Якщо гумору немає, я вважаю, що спроба провалилася. … Формування персонажів для мене — це певна творча магія. У такі моменти я почуваюся Богом (у якого, до речі, не вірю), бо створюю щось із нічого. Оскільки я професійно пишу з 1982 року, то вже приблизно знаю, що потрібно, аби персонажі справді оживали на сторінках. Вони повинні мати сильну мотивацію, бажання, безліч проблем, які треба подолати. Мене цікавить і голос персонажа — як він говорить, як звучить. Бо мої персонажі говорять по-різному: я користуюся стандартною англійською, розмовною, а вони можуть говорити англійською, але бути, скажімо, з Нігерії або інших країн.

 

Я помітила, що в художній літературі бракує темношкірих персонажів. Тож я намагаюся пропонувати літературі щось нове — те, чого ще не було. Дуже часто, коли я починаю писати роман, я ще не знаю, про що саме він буде. Я створюю персонажа і не впевнена, чи він заговорить до мене, чи оживе, чи поведе за собою історію. Але я починаю писати — і тоді вже дивлюся, що станеться далі.

 

Ми маємо право писати ті книги й змальовувати тих персонажів, яких хочемо. Я в цьому абсолютно переконана. Я би сказала, що багато літератури взагалі не з’явилося б, якби ми писали лише про самих себе, про свій безпосередній досвід чи про людей, схожих на нас. Це би дуже обмежувало літературу. Не було би, наприклад, ні Шекспіра, ні Чарльза Діккенса. Мені здається, що треба виходити за межі дійсності, занурюватися в уяву й писати про різних людей, які представляють різні соціальні профілі, культури, середовища. Але, можливо, слід підходити до цього дещо чутливіше — розуміти, навіщо ми це робимо і чи здатні зробити це так, щоб це було переконливо й сприйнято адекватно. Коли я змальовую персонажів, я не думаю буквально, чи вони є «автентичними» або «впізнаваними» для тієї спільноти, до якої належать. Для мене вони просто реальні — тому що люди взагалі надзвичайно різні. У світі існує безліч поєднань характерів і досвідів, і мені цікаво це досліджувати, а не створювати «типи», адже тоді є ризик упасти в стереотипи. Я вважаю, що потрібно бути дуже чутливими у цьому питанні. Наприклад, якщо хтось пише про солдата, який зараз перебуває на фронті — про сучасну війну, що триває в Україні, — це надзвичайно складна, болісна і водночас «гаряча» тема. Люди воюють просто зараз, у цей момент, поки ми розмовляємо. Якщо письменник хоче писати про це тепер, він має право це робити. Але повинен бути готовим до зворотного зв’язку — до того, що хтось скаже: «Ви не до кінця розумієте, про що пишете». І це нормально. Ви можете почути ці зауваження, можете не зважати на них, але треба усвідомлювати, що реакція буде.

 

Бернардін Еварісто — британська письменниця британського і нігерійського походження та науковиця. Одним із найвідоміших її творів є роман «Дівчина, жінка, інакша», який отримав Букерівську премію в 2019 році. Еварісто також є співзасновницею першої театральної компанії темношкірих жінок у Британії та ініціаторкою десятків програм підтримки авторів, зокрема RSL Scriptorium Awards — стипендії, яка щороку дає десятьом письменникам можливість працювати у її котеджі в Кенті.

 

У 2022 році вона закликала підтримати Україну і українців.

 

 

Чільне фото: AP Photo/Kirsty Wigglesworth

Оригінал статті на Suspilne: 8 важливих думок Бернардін Еварісто на Lviv BookForum