Тетяна Зінченко

А цікавий усе-таки дощ: затягнув свою пісню по-новому,
Я заварюю каву – додам до дощу ароматики.
Що ж ти, Травне, так в Осінь нахабно закоханий?
Заблукав у туманах, шукаєш в калюжах романтики.

А цікавий усе-таки світ: під дощами розквітли півонії,
І акація пахне, хоч вітер здійнявся непроханий.
Я заварюю каву – додам до туманів гармонії,
Усміхаюся Травню, що по вуха у Осінь закоханий.

Лист прилип до плеча, як брошка,
В зорепаді з листків осінніх
Загубилась я, наче волошка
Серед жита – під небом синім.

Я, напевне, не знаю всього,
Та здається чомусь, що щастя
У тому, що дається Богом,
Що приймає душа як причастя.

Як приймає душа світанки,
Як дарує тепло любові,
Як вплітає добро у ранки,
Що шепоче зорі вечоровій.

І як можна того не любити,
Що за ніч розцвіло для тебе?
І як можна – цим днем не жити,
У якому є ти і небо?

Осягнути всього неможливо,
Лиш любити, і це справедливо,
Коли ти – як предвічне диво,
Коли осінь така красива…

Я не буду твоєю навічно, тому бережи
Цей світанок в душі, коли айстрами пахне все небо
Я люблю тебе ніжно, і ти мене любиш, скажи?
Або просто подумай, казати нічого не треба.

Я нарву тобі яблук, і, як хочеш, – спечу пирогів,
З ароматом кориці і в щедрих приправах любові.
Цілуватиму сонцем, закутаю в ковдри вітрів,
Із дощів приготую напої п’янкі вечорові.

Я не буду твоєю навічно, цей час – як пісок,
Поцілує долоні й між пальців картинно проллється.
Але я по собі залишаю багряний місток
І кленовий листок і гаряче закохане серце.

Ти не бійся мене, глянь, кружляють на всю голуби,
Покружляй і собі у листків і вітрів суголоссі.
Я люблю тебе, чуєш? І ти мене також люби
На той рік обіймемося знову. Твоя Осінь…

Коли ти сидиш за столиком,
Я бачу на віях сонечко,
Я бачу на пальцях лінії
Підсвічених сонцем вен.

І осінь здається човником
З руденьким пухнастим котиком,
І я – із букетом жоржиновим,
І човник кудись пливе.

І листя складається хвилями,
І спогадами щасливими,
І яблука падають в музику
Осінніх вітрів забуття.

А осінь промчиться милями,
Спорядить човни вітрилами,
І скаже: “Ніяких спогадів!
Бо все це і є життя!”

Й присяде на мить за столиком,
І в неї на віях сонечко,
Й каштаново усміхається,
І погляд – ясної весни.

І гляне у напрямок човника,
Згорне старомодного сонника
І скаже: “Життя починається
Яскраве якраз восени”.

Заспокоїться місто, увімкне на ялинках гірлянди,
Вікна – ніби казкові в святковім своїм миготінні.
Янгелятко грайливе сховається в сонні троянди
І пускатиме стріли на вулиці тихі, вечірні.

І принишкнуть дива у чеканні своєї нагоди,
Затанцюють сніжинки, неначе маленькі школярки.
Усміхнеться душа, і відчує казкову свободу,
І відкриється світу – такому легкому, як хмарка.

І тоді вже дива усміхнуться у відповідь мрії,
Янгелятко злетить й закружляє із снігом грайливо.
І для нового року народиться нова надія,
Бо лиш взимку душа вміє так усміхатися диву.