Хто тобі лікар? Післямова до “Вулиці Музичної”

2025-09-13 01:33:17 Сергій Ляховський

 

Якось я прокинувся вночі від вкрай страхітнього сновидіння. Мені наснилося, що примусово потрапив до психолога із кризових ситуацій, і коли увійшов до кабінету, то побачив там, Господи помилуй, свого найулюбленішого персонажа, скрипальку Дарину (про яку, до речі, свого часу згадувала в чудовій книзі навіть сама Олеся Глазунова).

[малюнок]

 

— Роздягайтеся, — суворо каже білявка в білому халаті.

— Відмовляюсь, — спантеличений, вирішую спробувати якомога швидше втекти звідси, однак біля дверей, на жаль, уже чатують пильні та м’язисті санітари, які одразу ж надійно перегороджують дорогу наляканому пацієнту.

 

Чуйна медикиня раптово підводить свої полум’яно яскраві очі. Доброзичливо всміхається:

— Ви неправильно зрозуміли, авторе. Мала на увазі, щоб ви негайно знімали зайві нагромадження з душі, щиро позбувалися емоційного сміття та всілякої іншої гидоти, і долучалися відвертості. Тож на що жалієтеся зараз, пане Сергію? Які симптоми помічено щодо поточного захворювання? — Запорізька переводить погляд до санітарів, — можете йти, хлопці. Впораюсь самостійно.

 

Переконавшись, що загроза значно знизилася, трохи заспокоююсь і сідаю до стільця. Намагаюсь зібрати до купи розрізненні думки. Пригадується «Букнет» і мої тамтешні хвилювання:

— Останнім часом жаліюсь на зростаючу залежність від вподобайок. Чи це взагалі виліковно?

— А чого вас це хвилює? Докладніше, будь ласка, — вкрадливо дивиться в очі.

 

Розгубившись від несподіванки, тимчасово втрачаю здатність висловлюватись. Зрозумівши стан «хворого», самопроголошена медикиня додає навідне питання:

— Навіщо ви складаєте книжки, га? Хіба ж заради вподобайок?

— У жодному разі. Хотілося відтворити на письмі, наближено до оригіналу, суперечливий образ однієї неймовірної п’ятнадцятирічної дівчини.

 

Подолав незручність, Дарина знову залучає свій пронизливий погляд:

— Невже згадуєте про мою віддану подружку з «Вулиці Музичної»?

— Не зовсім. Карина Бондар є лише креативним персонажем другого плану, зі своєю вигаданою долею та власними схильностями. А я кажу про ту шалену білявку, яка послугувала її асоціативним прообразом чи першоджерелом. Точніше, «донором» неповторного характеру та, частково, візуальної зовнішності.

— Видається, я теж зацікавлена в тому, щоб чимось вам допомогти, пане Сергію. Розкажіть, будь ласка, безпосередньо від самого початку, ферштейн?

— Добре, слухайте…

 

Того січневого дня я організував прогулянку для кількох дітлахів, віком від восьми до дванадцяти років, через чудову зимову погоду та потужний снігопад, що неочікувано перетворив наш буденний промисловий район на казкову атмосферу Мрії та дивовижних чуд. Ми збиралися натовпом вирушати до місцевого яру, наслідуючи інших городян, позаяк той куточок місцевості, своєю чергою, трансформувався на звабливу природну гірку для катання, чи то на санчатах, чи то за допомогою будь-яких підручних засобів.

 

Ніхто з нас і гадки не мав, що прямуємо до пастки, яка зачаїлася напередодні. З того боку, де ми перебували (протилежного горці), яр містить занадто крутий схил. А за кілька діб до снігопаду відбувалося тимчасове потепління, що сприяло виникненню склизького гололеду, який підступно «приховався» від очей, під товстим білим шаром красивенького й «пухнастенького» снігу.

 

Серед дітлахів нашої компанії того дня була й Лілька, найвродливіша з усіх дівчат, яких я бачив будь-де й будь-коли, упродовж усього життя. Якщо не помиляюсь, це було перше її залучення до наших тодішніх регулярних прогулянок. Пам’ятаю, ми всією юрбою тоді ще й доволі довго на неї очікували, поруч із її будинком, допоки Лілька не вийшла до подвір’я, вдягнена з ніг до голови винятково в синій колір, наче закордонна лялька.

[малюнок]

 

В однокласників, та й загалом у гімназії № 46, Лілька справедливо набула несподівано яскравого та приємно необразливого прізвиська «Позитивчик», цілком доречного в її випадку, оскільки я жодного разу не бачив її сумною чи хоча би трішечки похмурою. Вона завжди випромінювала Світло, тож від неї всі довкола, включно зі мною, швидко й надовго «заряджалися», немовби накопичували собі електрику до внутрішнього повербанку, для подальшого повільного використання, упродовж тривалого часу…

 

Коли впритул наближаємося до схилу, інтуїтивне передчуття попереджає мене про необхідність дотримуватися обережності, про всяк випадок:

— Заждіть, — гучно кажу, — я піду попереду. Очікуйте на дозвіл.

 

Дітлахи слухняно зупиняються. Усі, окрім Лільки. Не встигаю я зробити й декількох кроків, як білявка опиняється поряд зі мною, та й навіть випереджає, лише на єдиний крок, першою послизнувшись на «прихованому» льоді. На щастя, машинально хапається за мене обома руками, аби не впасти й надалі не котитися вниз, ламаючи кістки.

Під різко збільшеною вагою одна з моїх ніг теж зісковзує, і я розумію, що зараз ми, стовідсотково, «летимо́» вже удвох, з усіма відповідними наслідками. Мистецька уява за мить барвисто вимальовує прийдешнє потрапляння до травматології, у найкращому випадку. Щоб запобігти, автоматично намагаюсь хоч якось протидіяти.

Наші погляди, мій і Лільки, мимоволі перетинаються, і я бачу в її очах…

 

Ні, не жах і не вину за скоєне. Ба більше, аж ніяк не скорботу за власний необачний непослух.

Після тієї зимової прогулянки минуло вже приблизно п’ятнадцять років, а я і досі виразно пам’ятаю ту її чарівну, переконливу усмішку, впевнено зухвалу. Мовляв, ти ж мене обов’язково втримаєш, так? Врятуєш, дядьку, попри оці прикрі обставини, гаразд?

 

Перервав розповідь, звертаюся до Запорізької:

— Отже, шановна пані медикине, ваша правда. Карина Бондар це Лілька, дійсно. Але й обдарована скрипалька, яка потужно «випромінює Світло» та завжди порушує будь-які можливі кордони або проголошені заборони, даруйте, це також Лілька, певною мірою, хоча і з достатньо великою домішкою інших дівчаток-прототипів, завдяки котрим образ головної героїні суттєво збагатився, набуваючи досконалості.

— Я завжди відчувала нашу особливу спорідненість із Кариною, — погоджується Запорізька, — всупереч нерозумінню тих глибоких причин, про які ви щойно повідомили. То що ж із нею сталося, з тією вродливою білявкою, га?

 

Сумно зітхаю:

— У п’ятнадцятирічному віці Лілька пішла від нас. Обставини та будь-які подробиці тієї події, що сталася понад десять років тому, мені достеменно невідомі, через що і висловлюватися із цього приводу немає ані права юридичного, ані просто людського. Але, чомусь і досі звинувачую себе в тому, що «не втримав» її.

— На схилі?

— Ні, не на схилі, бо тоді все обійшлося, звісно. Ми обрали альтернативний шлях до гірки, значно безпечніший. Отже, відбулася дуже весела та захоплююча прогулянка.

— А згодом ви вирішили…

— Так, подовжити їй життя, хоча би за допомогою книги. Вигадана історія мусила стати підкреслено світлою та позитивною, як Лілька. А головна героїня, відповідно, щоби завжди і всюди ламала усталені заборони і традиції, як Лілька. Залишаючись неушкодженою, як Лілька.

— То чому ж ви тепер засмучуєтеся? Запевняю, вам це і справді вдалося. Перегляньте принаймні коментарі, якщо не вірите.

— Книга є книгою, допоки її читають. А Лілька, у вигляді двох невгамовних подружок-білявок водночас, «оживає» лише тоді, коли хоч хтось співпереживає викладеним пригодам. Ось тому, ймовірно, і виникла залежність від вподобайок? Адже вони теж надходять не мені, а виключно Лільці.

[малюнок]

 

Медикиня підводиться та повільно крокує до вікна. За хвилину знову сідає до робочого місця:

— То як же вам допомогти, авторе? Щосили відлупцювати отой ваш клятий «Букнет», щоб негайно отямився та набув розуму? Гарна ідея, до речі… — Дарина спалахує вогняним поглядом.

— Ніяких лайливих бійок ми не влаштовуватимемо, — квапливо наполягаю, — усвідомили? Повторюю ще раз, для «особливо слухняних». Запобігаємо зайвих постраждалих і руйнувань, домовилися?

— Та чула я, чула, — білявка хитро посміхається, — а хто, перепрошую, туточки мені мовив, нібито завжди треба порушувати наявні заборони, га?

 

Дарина підморгує і починає заливчасто реготати, натхненно додаючи між хвилями сміху:

— Не переймайтеся, авторе. Втім, маю до вас невеличке прохання. А чи можна якось так зробити, щоб у другому томі ваша тендітна скрипалька зненацька познайомилася з крутезним багатієм, який би аж по вуха в неї закохався, врешті-решт?

 

Остаточно втрачаю дар спілкування, від настільки завзятого нахабства. Запорізька пирскає:

— Та йдіть уже звідси, я пожартувала. До сраки мені всі оті багатії, без перебільшення. Позаяк вони закохуються лише у свої гроші, та й тільки. А щодо вашого уявного «захворювання», шановний пане фантазере, я вам так зазначу. І про Любов, і про Кохання зазвичай свідчать аж ніяк не вподобайки, второпали? Справжня Любов, так само як і справжнє Кохання, вимірюються суто врятованими долями та зціленими серцями. А подібне, як ви розумієте, на авторській сторінці ніде не відбивається. Любов до людей, авторе, вона або є, або немає. Хоча… таки даремно ви від бійки відмовилися, от чесно. Перевірена «терапія», і спрацьовує бездоганно, точно вам кажу…

 

Відчинивши двері, гукає до коридору:

— Хто наступний? Заходьте, будь ласочка. Гей, санітари? Виженіть, благаю, звідси цього відвертого симулянта, якомога скоріше. Бо ніякий він не хворий, ані трішечки. Він кропіткий літератор, що дуже любить людей та складає для них цікавенні книжки. Нехай повертається працювати над поточними чернетками, та й не дуркує задарма, ферштейн?

Лілька «Позитивчик» [фото 2011 року]

 

◇Авторська безпорадність◇

ТГ-канал☀️«Позитивний реалізм»☀️

Інстаграм ✧ Фейсбук ✧ YouTube

✉️ skazochnik01@gmail.com

Оригінал статті на Букнет: Хто тобі лікар? Післямова до “Вулиці Музичної”