Я озираюся – гуде за мною рід
Пра-пра- далеких, вічних і незнаних, –
На кілька тисяч неохопних літ
Їх тут стоїть, і стільки ще постане,
Якщо у безмір глянути віків…
Я їх не знаю – ні імен, ні років,
Ні доль, ні того, чи були легкі
Їх душі, повертаючись у спокій.
Чиє терпіння і чия жага,
Чиї надії і слова бідові,
Упертість люта, сила і снага
Змішалися в моїй гарячій крові?
Я чую їхнє дихання зрання,
Коли туман тягучий над полями, –
Там прабабуся – молода – коня
Веде до річки навпрошки стежками.
Я прокидаюсь від тривожних снів
І забуваю – де живу тепер я?
Бо там, на Калці, бачилось, – мені
Ввігнали спис до хрусту в підребер’я.
Я знаю звідкись, що то значить хліб,
І кожна крихта, і зернина кожна,
Як у криниці йде луна углиб
І м’яко ніжить рани подорожник.
Я знаю, як оглушно в холоди
Б’ють війни, розлітаються дзвіниці,
І скільки крові – більше, ніж води –
Всмоктали перетоптані суниці,
І що за сила в кожній з молитов
Праматерів усіх моїх наскрізних,
Які лишили по собі любов
І голий нерв тривоги за Вітчизну.
В мені завжди незримо весь мій рід –
Мій скарб і ноша, оберіг червлений,
Молитва пісні, слова небозвід,
Які нічим не витравити з мене!
Я коси хотіла – щоб довгі і темні,
Бо що то за жінка, якщо без коси?
Вставала удосвіта: Господи, де мені
Узяти ті коси, якщо не даси?
Я б на ніч плела їх. Я б часу не квапила.
Я в них заплітала би тиш і роки.
Ті коси мого набиралися б запалу
І воду пили би з моєї руки.
Ті коси зі мною старіли би повагом
І пахли б то зрілим зерном, то дитям,
Від погляду лютого і випадкового
Були б оберегом мені за життя.
А після усього покрилися б росами
І дівчинка якось спитала б мала,
Чи жінку ту знав, що за довгими косами
Довіку ховала два білих крила?
Май собі втіху – тримайся мого крила!
Тільки наважишся – небо нас пустить вище!
Що тобі з того, ким я тобі була б?
А головне – навіщо?
Не озирайся.
Боятись тобі кого?
Пий моє літо – допоки воно медвяне.
Скоро дощі накриють рядном вогонь –
Наш, полум’яний.
Я тобі – туга за тим, чого нам не дано.
Ти мені – небо, і як тебе не хотіти?
Просто – тримайся!
А там уже – все одно.
Поки не вітер.
Хто тебе так піднесе,
Пронесе у собі,
Вимучить, виточить, виплаче і всотає?
Видихне площа крилами голубів…
Глянеш – мене немає…
Ти говорив, говорив, говорив
Зволоженим голосом ночі південної –
Тужавіли зорі,
Вмовкали двори,
Займались рум’янцем яблука
І смиренною
Я поверталася через поля,
Через ріки,
Ліси
І збирала тебе по слову,
Як грецьку амфору,
Шаленіючи від опромінень твоєї краси,
Та жила…
Та жила серед гамору,
Серед писаних
Дрібно
У стовпчик
Днів,
І життя оберталось колесом,
А в мені говорив –
Весь мій світ говорив –
Твоїм голосом!
Так дощ іде, не обрива струни,
Так осінь входить – тихо і волого,
І вже не озивається нічого
На світ пливкий, відпущений у сни.
Так сад усе – до спомину – скида,
Як літо – теплі віддихи літепла,
Так непомітно проникає в стебла
Відчужена і вистигла вода.
Так ти ідеш – нічим не завинив,
Згортаєш час, не вивірений нами…
Десь високо дощі стають снігами –
На висоті невимовлених слів.
Так ти ідеш…
З мого серцебиття,
І перший сніг приглушує прощання,
Так яблуко зривається останнє
З самісінького дерева життя.
Чи може бути далі щось за це
Безмежжя тиші – вічне й нерухоме,
Де місяця знекровлене лице
За кимось тужить над аеродромом,
Закинутим так само, як і я
На гул вітрів, корозію звикання,
Де гвинтокрили, сховані в бур'ян,
Ще пам'ятають небо – до останнього,
Неначе хтось прийде і забере
З піску і глини, гіркотрав'я степу,
Щоби підняти вище від дерев,
Дзвіниць і бань в прозорий холод неба.
Але так тихо в теплих полинах…
Й мовчить безчасся в лініях надрізу…
Що й небо в найніжніших півтонах –
Слабка подоба пам'яті заліза.
Я за собою лишаю право на тишу.
Втім
Навіть мовчання голос зірвати може.
Однак
Якщо ти
Все ж мене приймеш іншу –
Море твоє не буде на тебе схожим.
Невже
Й справді не бачиш,
Як хвилі твої остигли
І сіра твоя вода – що риб’яча луска?
Лусне
Сонце тривожне,
В вітрах і у хмарах біглих, –
Як фортеп’янова музика.
Що ж –
Знай мене іншу!
Обвітрену, необережну…
Сіль на губах проступає шершаво-білою…
В час,
Коли ти
Торкнешся мого побережжя –
Я тебе виловлю!
Яблук вродило густо.
І густо – болю.
Що то було за літо – й сама не знаю…
Сходить пекучий місяць над сивим полем,
Струшує зрілі зорі за небокраї.
Звідки ключі у тебе від цитаделі
Серця мого?
Нащо забрав у полон ти?
Котяться зорі десь у світи паралельні,
Літо відходить за лінію горизонту.
Що для нас вічність?
Просто – взаємна тиша,
Зміна вітрів, ослаблення гравітацій,
Спокій в неспокої
Й осінь – настільки інша,
Ніби зійшла на випадковій станції.
Всесвіт прошитий нервами пам’яті кожного
Променя, каменя, дерева, кореня, равлика…
Яблуні входять у перші сніги, спустошено
Все ще тримаючи подумки пізні яблука.
Додати коментар
Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.
Коментарі
Чуттєво і глибоко! Прекрасно і зболено! Поезія, що торкається душі…