«Київ на дні склянки» Тобіаса Вальса — і одну на коня

2026-03-10 07:00:00 Ганна Улюра

Нідерланди. 2017 року виходить тревел-роман про Україну, який привертає якусь мінімальну читацьку й експертну увагу, але літературною подією не стає. 2022-го на хвилі високого запиту на книжки про Україну цей роман перевидали, але обговорювали його знову не так, щоби заповзято. А дарма, бо там є про що поговорити. Тобіас Вальс «Київ на дні склянки». І для початку розкажу, що Тобіас Вальс — перекладач з української, саме він надав голос нідерландським версіям «Забуття» Тані Малярчук, «Інтернату» і «Ворошиловграду» Сергія Жадана, «Позивний для Йова» Олександра Михеда. А його «Київ на дні склянки» — така невимушена подорож у хаос інфернального простору, що аж кесонну хворобу викликає. Ну бо це Київ з лютими відхідняками після Майдану і з шоками першого року війни — Київ розгублений, адреналіновий, доступний і часто-густо бухий у драбадан… Цікаво? 

Хто?

Тобіас Вальс живе в Амстердамі, де й народився на початку 1990-х. Його Тобі теж з Амстердама, в романі йому двадцять один рік, а час події — 2014-й: автор із героєм є однолітками (Будемо розрізняти: Тобі — герой і розповідач роману, Вальс — біографічний автор). 

 

Вальс часто бував і буває в Україні: іще 2015-го він переїхав до Києва, де учився, зокрема в «жовтому корпусі» українській мові. Десь наприкінці 2016-го багато хто репостив відео, на якому студент із Нідерландів проникливо читав «Любіть Україну» Володимира Сосюри, так, це був Вальс. У Київ Вальс переїхав, здобувши уже ступінь бакалавра зі славістики та європейських студій в Амстердамському університеті, а потім ступінь магістра з російської мови в Левенському університеті в Бельгії, і в Україні мав плани удосконалити саме російську. Час від часу в біографічних довідках про автора виринає анекдот, що Вальс їхав в Росію вивчати їхню мову, але дорогою, на щастя, загубився в Києві й вивчив нашу. Тоді в Україні Вальс прожив неповні два роки. Тоді ж з’явилися його перші переклади з української. Тоді ж вийшов і дебютний роман (наразі єдиний). Тобі, між іншим, українською іще не говорить і літературою не надто цікавиться, романів не планує.  

 

Від кінця 2010-х Вальс регулярно публікує статті про українську політику та суспільство в нідерландських ЗМІ, він виступає публічним експертом з питань України.

 

З Україною пов’язана і його основна професія. Вальс — науковець-історик, PhD, у Мюнхенському інституті сучасної історії, а перед тим в Інституті досліджень війни, Голокосту та геноциду в Амстердамі він написав дисертацію про Житомир часів Другої світової війни, про тамтешню єврейську громаду і Шоа. У 2020 році Вальс опублікував цікавий матеріал про перипетії навколо меморіалу Бабин Яр, оприлюднив пряме своє висловлювання про способи меморіалізації геноцидів . Я акцентую на цій його роботі й цій його колонці, бо місця масових страт і меморіали є темою зокрема «Києва на дні склянки», і без цього контексту навряд можна уявити, наскільки вона важлива. Нині Вальс досліджує політичну біографію Євгена Коновальця, і у зв’язку з цим, вочевидь, часто буває у Львові. 

Що?

«Київ на дні склянки» (Kiev op de bodem van een glas, у перевиданні: Kyiv на вимогу автора) вийшов 2017-го окремим виданням, але дві новели звідтам — про Биківню і про «Планету волосся Едді» — раніше мали журнальну версію в «Tirade».  Це репрезентативні тексти, вони й в книжці — найкращі фрагменти, правду кажучи. 

 

Того ж року, що й роман, Вальс оприлюднив велику рецензію на збірку «Я — лайк — Україну» від «Нора-друк». Наведу один досить дражливий пасаж із цієї розвідки: «Це звучить жорстко, але війна — благословення для української літератури. Ціле покоління письменників зможе черпати натхнення з жахів і героїчних історій фронту. Для молодих українських авторів ангажоване письмо майже обов’язкове, але принаймні вони ніколи не будуть боротися з браком матеріалу, на відміну від деяких своїх голландських колег, які, здається, здатні писати передусім про те, як це — бути двадцятирічною людиною в Амстердамі». Вальс написав свій перший роман про Україну, яка уже перебувала в стані війни, з усіх сил уникаючи ангажованого письма. Ну і про що його книжка? Іронічно вийшло: книжка про те, як бути двадцятирічною людиною в Києві (і трішки в Амстердамі).

 

Вальс докоряв нідерландській прозі за шаблонність сюжетів про юних людей. Його роману відразу прилетіло у відповідь від літкритиків акурат те саме: «Тобі трохи за двадцять, ти пакуєш рюкзак і їдеш пожити кілька місяців в іноземному гостелі, пишучи про це книгу. Звучить як клішована історія від нещодавнього випускника літкурсів».

 

Втім, і цей відгук, і всі інші, хоча й нечисленні, були схвальними. Роман прийняли тепло, при нагоді закинули автору поверховість і зосередження на іноземцях-туристах тоді, коли можна було писати більше українців в Україні (і це, зауважте, запити оригінального читача). В анотації напишуть, що Київ Тобіаса Вальса схожий на Берлін 1990-х, тільки горілки більше. Схильна погодитися: «Київ на дні склянки» таки подібний до того, якби герої Юдіт Герман дочитали нарешті «У дорозі» Джека Керуака і подалися в Україну пропити останні двадцять єврів, ну бо чому б і ні.

 

(Чому у нас цю книжку іще не переклали?).

 

Про що?

«Київ на дні склянки» — роман-у-новелах, кожний наступний розділ розказує про чергову пригоду Тобі в Києві, алко-пригоду, ясна річ, і про черговий культовий у середині 2010-х київський заклад. Але що прикметно, в кожній такій події Тобі залишається не так учасником, як включеним спостерігачем (майже антропологом), а за головного героя — другорядний персонаж, халіф-на-годину. Тобі впливає на тих, за ким спостерігає, але навряд усвідомлює, що безодня, куди він дивиться, уже підморгнула у відповідь.  

 

Акім — постійний гість абсент-бару «Палата номер шість». Німець-нелегал. На Великій Васильківський в Акіма і Сергія є два міні-гостели в сусідніх квартирах. В одному з них Сергій поміняв замки, рейдернувши бізнес, а в іншому якраз зупинився Тобі. Окрім нього в гостелі «Київ» живуть і пиячать іще двоє плюс дівчина Акіма Оля, яка не знає, що вагітна, поки не народить. Від цієї компанії Тобі вшивається в сусідню квартиру до Сергія, в гостел «Борщ», де дівчина в костюмі ведмедя смажить постояльцям яєчню на сніданок і можна ледь закохатися у співвласницю Машу. 

 

Таня. 23-річний атлет Люк і Тобі знайомляться в парку із дорослими жінками Танею й Ірою. Вони росіянки. Таня давно живе в Києві, а Ірина — в Німеччині, зараз візитує Таню. Тобі припускає, що Таня повія, Люк вірить, що попереду у нього цікава сексуальна пригода з жінкою під сорок. Кілька побачень, протокольний обід вдома із печеною куркою і горілкою, п’яний Тобі тут же під боком за Люкову дуенью. А на ранок Люк пропонує залишитися Тані друзями. Таня влаштовує істерику, починає сталкерити молодого голландця і закидувати його погано зробленими фото великих цицьок.

 

Марія — та дівчина в костюмі полярного ведмедя, яка смажить жильцям гостела «Борщ» млинці. Щодня Марія випиває пляшку горілки, не тому, що любить п’яніти чи смак алкоголь, просто п’є. В гостелі зупиняється англієць Робін, він тут не вперше, в Україну приїздить бухати, бо пиво тут коштує копійки, і буянити, бо поліція любить туристів. Одну з його ескапад зупиняє Марія, після чого вони злягаються просто на вулиці, їх штрафують полісмени. Наступний раз вона його зупиняє, натовкши писок. Вражений насильством Робін з’їжджає з готелю, Марія тут же його забуває.

 

Салман — старший пакистанець. Приїхав в Україну, щоби знайти дружину, пробував в Молдові, але дівчині візу не дали. Жінка має бути сильно голодною, буквально: Свєті з Запоріжжя на вокзалі Саламн купує мафін, але та не з’їдає випічку відразу і вибуває з конкурсу. А поки що Салман (візит якого припав на Йом-Кіпур, і у «Борщі», окрім нього, Тобі і Люка, живуть іще старший хасид і Софі з Ізраїлю) розказує про сіоністську змову і про те, як євреї найняли вікінгів, щоби ті відкрили для них Америку. Тобі під такий інфосупровід вирішує разом із Софі сходити до синагоги, але зрештою вони опиняються на пиві у «Пузатій хаті».

 

Мирослава. Ця пригода стається саме з Тобі. Напередодні була гучна пиятика в «Гидкому койоті», Тобі з кимсь знайомився, з кимсь обмінювався контактами, і тепер йому пише Мирослав чи Мирослава і назначає зустрів біля меморіалу в Биківні. Виявляється, що Тобі записаний на екскурсію, котру провадять безплатні курси українською мови. Українською він майже не говорить і все просить людей довкола говорити до нього російською. Йому розказують про масові страти в лісі, що значила для процесів національної пам’яті ця інформація, коли її викрили, читають вірші Василя Симоненка. Мирослави серед жінок-на-екскурсії нема. Тобі пише українською їй вдячну смс і сподівається на особисту зустріч. 

Джин із Південної Кореї, живе в «Борщі», боїться повертатися додому, пише листи в Гаагу з проханням засудити президента США, звинувачує сусіда-одесита в сексуальному домаганні, мовляв, він залишив на її столі лубрикант і краде її туалетний папір. По секрету повідомляє Тобі, що для Обами її нишком знімають через дзеркала в готелях, і той переховується від Мішель і передивляється відео. Сергій попросить її зрештою покинути гостел.  

 

Свєта — заочниця з Запоріжжя, зупиняється в «Борщі» під час сесії й зачаровується іноземцями, кожен із яких заможний і успішний (порівняно зі Свєтою). Дівчина тут же кидає хлопця, з яким жила вдома, і переїздить до Києва. Спочатку вона робить ставку на француза в’єтнамського походження, котрий тут на канікулах, приваблений дешевим алкоголем, житлом і жінками. Після ночі сексу хлопака злиняв. Свєта перемикається на Люка, друга Тобі. Той її уникає, і це нескладно, адже Тобі, Люк і їхній друг-одесит Радик переїхали з «Борщу» в окрему квартиру. Свєта теж з’їхала в якісь нетрі для гастарбайтерів. У Свєти є старша подруга Даша, яка зацікавилася Тобі. Той в останню мить дає задню, і Даша орендує житло разом із старшим бридким англійцем. Свєта час від часу дає про себе знати — вихудла і втомлена.

 

Нільс — приятель Тобі за його чисельними юнацькими подорожами. Зараз він приїхав до Тобі, і вони разом ідуть до меморіалу в Бабиному Яру. День випав сніжний, морозний і сонячний. Хлопці відразу виходить до пам’ятного знаку дітям, убитим в Яру. А навколо — купа малечі з батьками, котрі, користаючись нагодою, катають дітей на санчатах. «Ніби на картині Босха опинилися», — нажахано резюмує Тобі й підкорюється умовам гри. Вони з Нільсом підбирають біля смітника не зовсім поламані пластикові санчата і починають й собі спускатися з пагорбів — обирають найвищий, з незайманим снігом, вглибині, далі від людей. Сутеніє, вони проходять повз Мінорута озираються на оранжеву пляму санчат біля смітника. Людей раптом не стало. Мовчки йдуть, моторошно. 

 

В гості до Марії приїхала Мюріель з Марселю, потім до неї завітав її хлопець з Парижу. Відразу з Києва Мюріель мала з ним повертатися до Парижу, який ненавидить, але там можна знайти роботу і там живе її коханець. Француз тут по роботі, він воєнний фотограф і щойно повернувся з завдання: фотографував бої біля Донецького аеропорту. Але дівчина затримала в Києві, де закрутила коротку інтрижку з музикантом «Топором», солістом гурту «Топоркестр». Була новорічна ніч, весь склад «Борщу» гуляв на Софіївській площі, поки не погубилися і Тобі не застряг з якимсь п’яним білорусом, котрий все намагався втекти з торбою з пляшками алкоголю. А от Марії та Мюріель там не було, вони пішли в загул і пропустили святкування. 

 

Ян — білявий англієць грецького походження, йому 31, він в аутичному спектрі. Тобі познайомився з ним в Одесі, де зупинився в гостелі Феріса (він з Канади й вчиться в медичному) і випадково потрапив в центр снігового бурану. Як з гостела не виходить, бо боїться, що його поб’ють на вулиці, Феріс намагається його переконати у зворотному, хоча самого Феріса недавно побили вночі на Дерибасовській і відняли телефон, але юнак певен, що то через його чорну шкіру і Яну таке не загрожує.

 

Як дуже добре обізнаний в історії й політиці України, Феріс займає чітко проукраїнську позицію і прагне про це говорити з місцевими, тому коли з’являються українці, він починає швидко говорити російською — всі підряд слова, які знає.

 

Він вчить російську і за пів року її планує вивчити досконало. Ну бо він їде до своєї дівчини у Владивосток, вони познайомилися в інеті, де за три місяці планує з нею одружитися. Дівчина сказала, що росіяни всім раді й всім помагають, бо у них є мораль. А Тобі він рекомендує з Одеси швидко збиратися геть: в Одесу от-от зайде російський флот. Тобі обережно обриває цей контакт. 

 

Тобі візитує у Львові подругу Софі — ту, що з Ізраїлю і яка скоро летить до Туреччини. Купує у місцевої бабусі банку з бринзою, хоча Софія попереджає: скисне ж. Бринзу забуває, і Софія передає її потягом зі знайомим. Едді — нігерієць, учився в одному з універів Києва і залишився тут. Тобі довго шукає його однушку в районі Авіаційного університету, зрештою виявляється, що Едді відкрив там перукарню «Світ волосся Едді» і не має відбою від чорних клієнтів. Бринза звісно що скисла.

 

У «Борщу» є два власники — Сірьожа і Маша, Тобі час від часу повертається в гостел, бо їх з Машею пов’язує роман, який визрівав, але так і не реалізувався. Залицяння до Даші Маша так і не простила, глузувала і стібалася з Тобі, він закохувався все більше. Але Маша поїхала до Стамбула працювати нянею і забанила Тобі в соцмережах. Той вирішив сходити на чергову гулянку з хлопцями з «Борщу», прийшов додому без пальта і спогадів, але в багні. Більше в гостел не ходив — йому було соромно, аби раптом не згадати ту ніч. 

 

Тобіас Муїлвейк. Так, в останньому розділі роману ми нарешті чуємо прізвище Тобі і дізнаємося, що він робить у Києві: вчиться російській і українській мові як іноземним, скоріше за все, у Лінгвістичному університеті, тому й орендує житло на Великій Васильківський, на ній же розташований і «Борщ». А ще Тобі — нелегал, позаяк вирішив не платити за студентську візу. Нині йому треба виїхати на пару днів в Нідерланди, і він за порадою Люка вдає, що загубив паспорт. І придумує собі запасний план: як на старій іржавій «Ладі» його потай перевезуть в Україну через молдавський кордон… У Борисполі Тобі заплатить 850 грн штрафу за перевищення терміну перебування в країні і за пару днів повернеться, прихопивши друга Кеннета, якому хоче показати свій авантурний Київ. І потай шкодує, що його історія не має такої кульмінації, як нелегальний перехід молдавського кордону в безкрайніх степах.   

Навіщо?

У романі кілька героїв повторюють одну фразу, уточнюючи, що десь від когось її почули і переказують, хоча уже не пам’ятають, хто саме правив за джерело інформації. Фраза відверто дурнувата, і тому не може не бути поміченою: мовляв, вокзальний «Макдональдс» в Києві має другу в Європі пропускну здатність (хто лідер, не уточнюють). Цю фразу каже Тобі, Свєта, Салман, додаючи: «не пам’ятаю, від кого почув». Цей переповнений вокзальний Макдак й інформація, яку переказують один одному, не знаючи ніц про її джерело, є синекдохою системи стосунків, котрі вибудовують герої Вальса. Власне, це взаємини мешканців великого міста, мегаполісу, які перетинаються і впливають один на одне, не сподіваючись дізнатися про результати тих впливів, бо вдруге зустрітися в такому вокзальному натовпі майже неможливо. Так і виходить: герої залишаються перед результатом, не знаючи, що стало причиною. І особливо не бажаючи того знати. Живи одним днем, — це зветься. Будь у своєму житті транзитним пасажиром, — це називається. Часом такий стан описують як «юність».  

 

Нібито випадкові зустрічі і випадкові думки, котрі формують тут особистість, з якою житимеш наступні років сорок-п’ятдесят. І тут включаються дві новели про геноциди — про Бабин Яр, де туристи-іноземці катаються на санчатах, включаючись в ритуали колективної пам’яті, які не здатні зрозуміти й осягнути. На місцях масових розстрілів діти грають в сніжки, бо ця земля не знає інших місцин. Так само екскурсія в Биківнянський меморіал має відбутися в компанії сімох незнайомих жінок під орудою Мирослави або навіть Мирослава, і ця людина більше ніколи не озветься. Тих, хто потай був убитий і похований, чию смерть замовчували, а тіла переховували, їх пам’ятатимуть ті персонажі, про яких ми нічого не знаємо. 

 

Всі, хто населяє Київ Тобі, поволі стають колективною пам’яттю, і лише Тобі претендує бути тут спогадом. І там є один красивий момент. Не беруся наполягати, бо для того мені бракує точного знання мови, але в одній зі сцен Тобі робить омаж відомій репліці Гете: не знаю жодного переступу, на який би сам не спромігся. Такий-от він спогад в цих іграх пам’яті: «Може, вони, мої друзі, уже всі мертві, а я й не знаю. І не хочу знати».

 

Повторюючи за нідерландськими критиками, я назвала «Київ на дні склянки» тревел-романом, але це не зовсім так. За архітектонікою твір Вальса — шахрайський анти-роман: авантюрний сюжет, де герой-розповідач потрапляє в різні пригоди через те, що опинився у невдалий час у невдалому місці.

 

Він має трансформуватися і не те, щоби покращити свою вдачу, але прийняти себе. Тобі останнього не потребує, тому і «анти-роман». Тобі уже на старті — агент хаосу. Вальс пише, як ніжний європейський юнак подорожує химерним інферно в Україні, де зустрічає диваків всіх кшталтів, подорожує від центру до межі. До речі, страшенно симпатична деталь: коли треба комусь збрехати, щоби відмазатися від зустрічі, Тобі бреше, що їду в Одесу, де житиме десь поблизу порту. Коли він нарешті до тієї Одеси потрапляє, її завалює снігом. Так хурделить і лютий мороз – нетипово для півдня. А направду Тобі трикстер, якого ті самі кордони зваблюють. Він не пробує «накинути систему» на безлад навколо нього саме тоді, коли він і є джерелом безладу. «Київ — ідеальне туристичне місто! Якщо у тебе є західні гроші, ти житимеш тут нібито король!». Це кричить Акім, чий готельний бізнес, — він точно знає, — зруйнував Путін, бо люди бояться війни і до Києва не їдуть. «Ти бачиш тут війну?», — кричить вічно п’яний Акім, від дебошу якого розбігаються гості. І тут Тобі включається: він почуває глибоку соціальну провину, адже навіть бувши студентом, він заможніший за всіх своїх українських знайомих, він буквально це озвучує: «У мене є майбутнє».

 

«Київ на дні склянки» має вигляд чергової подорожі простодушного в Україну-на-межі-світів, але це не так, і тому роман Вальса такий цікавезний. Він про розбіжність, яку шукають там, де її нема. Для Іншого-в-Україні Тобі так само є Іншим, це подвоює процеси, в яких обидва залишаються принципово непізнаними. Ніякої діалектики, в котрій може розв’язатися інакшовість Іншого тут не працює, лише два чужинці, які вливаються один на одного, абсолютно не даючи цьому ради… І тільки Одесу засипає постапокаліптичним снігом. Одесу — в романі про Київ, зауважте. Теж драматична іронія про розбіжність.

 

Роман Тобіаса Вальса про Україну — розумна книжка, яка зуміла вдало прикинутися дурненькою.

 

 

Оригінал статті на Suspilne: «Київ на дні склянки» Тобіаса Вальса — і одну на коня