Меню

Жанна Хома

Жанна Хома

Від автора

Жанна Василівна Хома – молода мама, вчителька, письменниця! Народилась Жанна Хома у місті Мукачеві 3 травня 1991 року. У 2008 році закінчила Мукачівську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №20 ім. О.Духновича. В Ужгородському національному університеті здобула дві вищі освіти: філологічну та юридичну. Кілька років жила і працювала в США, куди потрапила за студентською програмою вивчення іноземної мови. Повернулася в Україну і приступила до вчителювання у рідній школі №20. З початку 2018 року Жанна Хома перебуває у відпустці по догляду за дитиною. Саме з цього часу і почалась її художня літературна діяльність. Її художні твори публікувались у багатьох Всеукраїнських періодичних виданнях для дітей: «Карамельки», «Малюк Котя», «В гостях у казки», «Золоте левеня», «Вечірня казка», «Розумники» (Торонто, Канада). У вересні 2019 Жанна Хома презентувала свою першу збірку казок «Маленькі історії Дарчика та Міккі» (видавництво «Український приорітет»). Презентація збірки відбулась у Мукачівській міській центральній бібліотеці ім. О.Духновича, де авторку зустрічали аншлагом! Більшість своїх казок Жанна Хома присвятила власному синові Дарусику, який і став одним з головних героїв збірки «Маленькі історії Дарчика та Міккі» разом з домашнім улюбленцем – цуциком Міккі. За останній рік про творчість Жанни Хоми писало багато популярних Закарпатських видань. Вперше про письменницю заговорили такі медіа, як Varosh та Mukachevo.net. Разом із своїм сином та домашнім улюбленцем авторка стала героєм сюжету на телеканалі SIRIUS, а згодом про збірку казок «Маленькі історії Дарчика та Міккі» та її головних героїв розповіли у сюжеті ранкової програми на телеканалі UA:Закарпаття та «Сніданок з 1+1». Загалом за останній рік Жанна Хома написала майже сотню казок, які друкувалися у різних періодичних виданнях в Україні та за кордоном і перекладалися іноземними мовами. Сьогодні Жанна працює викладачем української мови та літератури у приватному мовному центрі «Лінгва», де започаткувала літературний гурток для учнів старших класів. До цього у мовному центрі викладали лише іноземні мови, але Жанна переконана, що найперша мова, яку треба вдосконалювати – українська! Також Жанна займається популяризацією читання серед дітей у своєму краї. Менш, ніж за пів року на зустріч із казкаркою завітало понад 3000 діток. Авторка переконана, що сьогодні твори для дітей повинні переставати бути просто творами, вони повинні ставати ланцюжками взаємопов’язаних культурних подій. Вони повинні мати історію – цікаву, захоплюючу, сучасну! Саме тому вона проводить серед дітей конкурси, майстер-класи, творчі виставки та розіграші. Сьогодні «Маленькі історії Дарчика та Міккі» збирають повні актові зали юних прихильників, які хочуть познайомитись ближче з казковими героями, які готові з головою пірнути у новий та цікавий світ – світ казки! І на цьому робота не закінчується. Бо скоро «Маленькі історії Дарчика та Міккі» стануть мультиками! За творами казкарки уже створюють перший на Закарпатті мультимедійний серіал для дітей!

Головні герої моїх казок - син Дарій та наш песик Міккі.

Роботи

Подані нижче тексти захищено законом "Про авторське право і суміжні права". Копіювати чи розповсюджувати можна тільки з дозволу автора чи адміністрації сайту.

  • Бабусині Галушки
  • Святковий сервіз Великодня
  • ПОДАРУНОК НА ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ, або ЖИВИЙ ЦУЦИК
  • ВЕЛИКОДНІ КРАШАНКИ
  • ГОДІВНИЧКА ДЛЯ СИНИЧКИ
  • ЯБЛУЧКО ДЛЯ ЗЛАТИ

Дарусик та його вірний друг цуцик Міккі дуже любили приїжджати до бабусі в село. Там було вдосталь місця, аби побігати, та й бабуся їх ніколи ні за що не сварила – головне, щоб ситі були!

Дарусик обожнював бабусину кухню: пироги з повидлом, вареники з вишнями, галушки в сметані! Ох, бувало налопаються з Міккі – аж за вухами лящить!

– Дарусику, онучку, набери-но з колодязя води, – попрохала бабуся. – Я замісила тісто на галушки – буду вас частувати!

– Авжеж, бабусю! – відповів хлопчик.

Дарусик узяв невеличке відерце і разом з Міккі почимчикував до колодязя, що знаходився на подвір’ї. Малюк підвісив відро на гачок і почав крутити велике колесо.

– Бульк! – раптом почулось з глибокого тунелю.

– Готово! – зауважив кмітливий цуцик. – Піднімай!

Хлопчик старанно крутив колесо, аж поки не побачив відро, з якого стікала вода.

Веселі та щасливі малята попрямували до хати.

– Тримай, бабусю! Свіженька! – мовив Дарусик.

Старенька узяла відерце і вилила воду у каструлю, щоб та закипіла. Тим часом Дарусик та Міккі почали розкачувати тісто. А бабуся вправно нарізала тісто шматочками потрібної форми і кинула його у воду, наказавши:

– Глядіть, мої любі, за галушками! Щойно перші спливуть нагору – страва готова!

– Дарусику! – стурбовано мовив собака. – Тут галушка ручки має – перша на вершок спливає!

– Певно, готові! – усміхнувся хлопчик. – Знімай!

Повернувшись, бабуся узяла великий друшляк і зцідила галушки.

Малята всілись за великим столом в очікуванні смачненького! Бабуся знала, що Дарусик обожнює сметану, тому щедро полила галушки сметанкою і подала до столу.

Малята весело наминали галушки, аж раптом хлопчик помітив, що одна галушка від нього тікає. Він її і так виделкою, і сяк – ніяк не може впіймати!

– Бабусю, тут галушка ніжки має – від Дарусика тікає! – зауважив Міккі.

– Їж, онучку, їж! – усміхнулась бабуся.

Тоді Дарусик глянув у миску і як скрикне:

– Бабусю! Тут галушка очі має – з-під сметанки визирає!

– Ква-ква! – раптом пролунало з миски.

– Та це ж жабеня! – розсміявся пес.

Враз жабенятко вистрибнуло з миски прямісінько в розчинене віконце!

– І звідки ж воно тут узялося? – здивувалась старенька.

– Певно, ми зачерпнули його разом з водою в колодязі, – здогадався Дарусик.

Малята ще довго сміялися з того, що трапилось цього вечора. Та щастям було те, що жабенятко вціліло, а бабуся і по сьогодні жартома розкачує для Дарусика окаті галушки!

Одного чарівного вечора напередодні Великодня маленький хлопчик Дарусик та його кудлатий друг – песик Міккі сиділи біля віконечка і спостерігали за тим, як легенький весняний вітерець гойдає віти дерев. Малята гортали книжечку із чарівними казками і з нетерпінням чекали світлого свята!
Раптом хлопчик почув дивні звуки, які доносились з буфету, де матуся зберігала святковий посуд.
– Міккі, ти чуєш – там хтось є! – сказав Дарусик.
– Хто там може бути? – здивувався собака. – Там лише старий посуд!
Хлопчик підійшов ближче і тихенько відчинив дверцята. Аж раптом почув, як хтось говорить:
– Досить уже красуватись у дзеркалі! Всеодно нас не запросять на свято, так само, як і торік.
– А я впевнена, що запросять! Ми найвишуканіша сім‘я святкового сервізу! Коли ж нас запрошувати, як не на Великдень!?
Мама-Цукорниця з татом-Чайником шаруділи у буфеті про щось сперечаючись. Цукорниця до блиску натирала щічки своїх донечок-чашечок, що чемно сиділи у порцелянових блюдечках.
Дарусику стало так цікаво, що він не помітив, як рипнув дверцятами і тим самим сполохав родину святкового посуду.
Тато-Чайник вмить завмер, підвівши свого носа, а мама-Цукорниця і незчулася, як загубила мереживну серветку десь серед блюдечок.

– То ви справжні! – вигукнув хлопчик. – Міккі, біжи мерщій сюди! Вони справжні!
Собака підійшов до буфету і глянув на святковий сервіз, що непорушно стояв тут роками.
– Вони мовчать і не рухаються. Дарусику, хотімо спати! Тобі, напевно, примарилось.
– Зовсім ні! – вигукнув хлопчик. – Вони говорили! Я сам чув! А Цукорниця навіть натирала серветкою оті чашечки! Я сам бачив!
Дарусик ще раз придивлявся до сервізу, але посуд мовчав.
– Прошу вас, скажіть щось! – благав хлопчик. – Це ж справжня магія!
Та як би хлопчина не прохав – нічого не відбувалося.
– Дай-но мені понюхати серветку. – мовив Міккі. – Якщо хтось там хтось справді був – я одразу відчую!
Сервіз стояв так високо, що малюк ледь дотягнувся до серветки і не помітив, як випадково зачепив маленьку чашечку.
– О, ні! – раптом пролунало з буфету, коли чашка покотилась униз і ледь не розбилась об землю!
На щастя, кудлатий підхопив чашку своїми лапами і тим самим врятував їй життя.
Мама-Цукорниця відчула, як з-під її кришечки проступив піт. Вона так злякалась за свою донечку Філіжаночку, що випадково видала секрет святкового сервізу.
– То ви справжні! Я ж казав! – радів Дарусик. – Чому ж ви мовчали?

– Бо нам заборонено розмовляти з людьми! – відповів тато-Чайник. – Якщо хтось дізнається про нашу таємницю, то ми стаємо вкрай беззахисні! Нас можуть розбити, або розлучити, що ще гірше! А ми родина – ми святковий сервіз, який береться на великі свята!
– Але ж мама вас зовсім не дістає звідси! – мовив Дарусик.
– Так, – сумно зітхнула мама-Цукорниця. – Ми вже давно не в моді! Зараз багато дешевого пластикового посуду, який заполонив світ. Кому тепер діло до старої порцеляни!?
– Сумно…– прошепотів Дарусик. – А для чого вас тоді тримають у буфеті?
– Для краси! – відказала мама-Цукорниця, милуючись у дзеркалі. – А ще ми сервіз з історією! Ми частували гостей на весіллі твоїх батьків, а потім у день твого народження! Нас запрошували до столу на великі свята, такі як Пасха, Різдво та Новий рік! Але останнім часом про нас геть забули… Тепер дива трапляються вкрай рідко.
– Не забули! – впевнено відповів Дарусик. – завтра найсвітліше християнське свято – Великдень, а це значить, що диву бути!
– Готуймось до столу! – підтримав хлопчика вірний друг – собака. – Попереду вся ніч!
Дарусик та Міккі узяли чисті ганчірочки і до блиску натерли святковий сервіз! Вони так натомились, що й не помітили, як пробило за дванадцяту і їм вже треба було збиратись до ліжечка.
Наступного дня, коли всі повернулись з церкви, матуся почала накривати на стіл.
Раптом вона зрозуміла, що з одного набору не вистачає блюдечка, з іншого – чашечки… Взагалі у хаті коїлось щось дивне!

– Любий, ти не бачив, де білі чашки, з яких ми зазвичай п’ємо на кухні чай? – звернулась до тата матуся.
– Не бачив, люба, – відповів чоловік.
– То що тепер робити? – дивувалась мама.
– А давай дістанемо наш святковий сервіз! – раптом запропонував Дарусик.
– Але ж він не готовий! Я підготувала вчора інший посуд.
– Готовий, матусю! Він готувався до цього дня багато років!
Почувши це, мама усміхнулась до хлопчика і попрямувала до буфету.
Вона була дуже здивована, що сервіз, який не діставався роками, був надзвичайно чистим і мерехтів на світлі.
На святковий обід за столом зібралась уся родина! Гості дарували одне одному Великодні писанки та пили запашний липовий чай з духмяним медом. І керував усім цим застіллям святковий сервіз, який нагадував усім про ті безцінні миті, коли вся родина збиралась за святковим столом!

У кімнаті було затишно і святково!
Сьогодні у Дарусика День народження і його прийшли привітати рідні та
близькі. Мама спекла святковий торт і запросила гостей до столу.
Враз двері до хати відчинилися, і малюк затамував подих, побачивши
великий пакунок з червоною стрічкою. Його оченята заблищали, і він тільки
простягнув маленькі рученятка, як звідти вискочило чорно –біле щеня і
ніжно лизнуло його обличчя.
–Це ж справжній собака! –пригорнувши кудлатий згорсток, зрадів малюк.
Дарусик так давно мріяв про домашнього улюбленця!
Забувши про все на світі, хлопчик чкурнув на подвір’я гратися зі своїм новим
другом на прізвисько Міккі.
Міккі виявився дуже веселим та життєрадісним песиком! Він полюбляв
ганятись за м’ячиком, бігати по галявинці та гуляти у парку.
Щодня хлопчик проводив з ним багато часу, навчаючи його різним командам
та трюкам!

 

Одного дня Дарусик повернувся зі школи вкрай веселим! На подвір’ї на
нього чекали нові друзі, щоб разом покататися на велосипедах. Малюк так
поспішав до нових товаришів, що ледь помітив Міккія, який сидів біля
дверей, чемно тримаючи у зубах повідок.
–Не сьогодні, кудлатий. У мене інші справи! –мовив малюк, зачиняючи за
собою двері.
Собака залишився зовсім один… Він вмостився біля вікна і з сумом
спостерігав за тим, як хлопчаки гасали на велосипедах вулицею. Враз йому
стало так тужно, що маленька сльозинка сама покотилась по кудлатій щоці…

 

Дарусик повернувся додому пізно ввечері. Він так стомився за день, що
зовсім забув нагодувати свого маленького друга.

 

Наступного ранку малюк прокинувся і почимчикував до кухні.

 

–А де Міккі? –нарешті згадав про собаку хлопчик. –Чому він не йде снідати?
–Міккі ще вчора занедужав! –зітхнувши мовила матуся. –Хіба ти не
помітив? –здивувалась вона.
Враз Дарусик зірвався з місця і побіг до вітальні. Відчинивши двері, він
побачив, як там, скрутившись маленьким клубочком на килимку, лежав не
іграшковий, а справжній живий цуцик!
–Пробач мене, Міккі! –прошепотів хлопчик. –Я більше ніколи так не вчиню
з тобою! –мовив він, покотивши кудлатому м’яча.
Враз очі песика заблищали, і він підстрибнув, немов уперше, радісно
облизуючи лице малюка!
З того часу друзі більше ніколи не розлучалися! Дарусик завжди і всюди брав
з собою кудлача! Адже сьогодні малюк зрозумів, що на цей День народження
йому подарували не просто подарунок, а справжнього друга, який потребує
уваги та турботи!

Щороку, у Чистий четвер, умившись крижаною водою, малята
допомагаюли мамі по господарству! Цього дня матуся розпочинала
підготовку до свята: прибирала хату та подвір’я, випікала святкові паски та
писала писанки!
Поки матуся поралась надворі, Дарусик нишпорив у коморі. Він шукав
лушпиння цибулі, відвар з якого мав стати фарбою для великодніх крашанок.
Тим часом Міккі приніс з курника яєчка, якими радо поділилася
курочка-несучка. Хлопчик обережно опускав яйця у відвар із цибулиння, і
вони, зварившись, набували красивого, насиченого червонувато-коричневого
кольору!
– Які гарні крашанки! – заметляв хвостиком Міккі, побачивши
пофарбовані яєчка. – Але чому вони усі однакові?
– Мама щороку фарбує яйця відваром із цибулиння, – пояснив
хлопчик. – Іноді вона розписує їх воском, але сьогодні у неї багато справ,
тому ми маємо їй допомогти!
– А давай розфарбуємо яєчка у різні кольори? Уяви, як мама зрадіє,
коли їх побачить! – раптом запропонував собака.
– Але ж у нас зовсім немає фарб! – сумно зітхнув Дарусик.
– Природа – найкращий художник! Вона нам у цьому допоможе!
Радісні та щасливі малята почимчикували до комори і почали
розглядати усе довкола.
– Так… – міркував хлопчик. – Тут у мами є морква, куркума та
чорниці…
– Згодиться! – радісно скрикнув пес.
Хлопчик зніс усе до кухні, і вони з другом почали експерементувати!

 

Міккі варив яйця у моркв’яному соку, а Дарусик опускав їх у відвар з
куркуми! Так вони отримали яскраві жовтогарячі яєчка.
Опустивши кілька яєць у відвар із чорниць, малята із захопленням
спостерігали за народженням бузкових крашанок.
Дарусик здогадався, що синій та зелений кольори можна отримати з
цвіту синьої мальви та кропиви! А насичений червоний – із відвару гілочок
вишні!
Малята так захопились фарбуванням яєць, що й не помітили, як до
кухні повернулась матуся!
– Що тут коїться? – вхопившись за голову, спитала вона, побачивши
строкаті плями по всій кухні.
– Ми розфарбовуємо яєчка! – радісно відповів Дарусик.
Міккі нахилився і дістав кошик, у якому були різнобарвні крашанки!
Побачивши їх, матуся вмить подобрішала:
– Мої маленькі помічники! А де ж ви узяли стільки фарб?
– Нам їх подарувала сама природа! – ніжно всміхнувшись, відповів
Дарусик.

Вранці Дарусик помітив за вікном маленьку жовто-синю пташку. Вона
перебирала лапками по снігу та шукала поживу.
–Дідусю, а що це за пташка? – спитав хлопчик.
–Це синиця блакитна, онучку. За холодної зими вони прилітають ближче до
людських осель у пошуках їжі.
Раптом пташка наблизилась до собачої миски і почала дзьобати залишки
каші.
–Гав-гав-гав! – зарепетував собака.
–Не чіпай її, Міккі! – вибіг на подвір’я хлопчик. – Вона маленька і зовсім не
має що їсти.
Дарусикові стало дуже шкода пташини…
–Дідусю, а давай змайструємо для неї годівничку!
–Чудова ідея,онучку!
По обіді годівничка була готова! Дарусик та Міккі підвісили її на високій
ялині, що росла на подвір’ї.
Малята насипали туди насіння дині, соняшника та гарбуза.
Дідусь зауважив, що насіння краще попередньо розчавити, бо пташки
витрачають багато енергії, відкриваючи його самотужки. До того ж вони
можуть ненароком пошкодити дзьоба…
Закінчивши роботу, малята сіли на призьбі в очікуванні пернатої гості!
–Чому вона не прилітає, дідусю?
–Не знаю, онучку! Можливо, трошки забарилася в людських садах?
Надворі швидко стемніло, тому усі пішли до хати й полягали спати.
Вранці Дарусик прокинувся і підійшов до вікна.
–Не може бути! – скрикнув хлопчик. – Та це ж ціла зграя птахів!
Вдягнувши шапку, він швидко вибіг на вулицю.
–Дідусю! Дивись! – радів малюк, побачивши з десяток птахів у годівничці.

 

–Так, онучку! Тут і повзики, і щиглики, і навіть чижі! А он і довгоочікувана
гостя – синичка!
–Вона повернулася, дідусю!
–Ну звісно ж, онучку!
З того часу малята щодня підсипали корм до годівнички. А Міккі навіть
розвісив усюди яблука та горішки! Хтозна, можливо вони стануть поживою
для дроздів чи дятлів!?

Одного весняного дня Дарусик та Міккі прогулювались парком. Малюк
розглядав метеликів, що тріпотіли різнобарвними крильцями, а Міккі
кумедно тицяв носиком під кожен кущ. Враз цуцик відчув дивний запах і
нашорошився.
– Гррр…–сердито прогарчав пес, помітивши дівчинку, що йшла назустріч,
вигулючи на повідку кота.
– Відколи це котів вигулюють у парку? – обурився кудлач. – Та ще й на
повідку?
Та малюк навіть не почув слів товариша – він так задивився на дівчинку, що,
здавалось, метелики вже кружлили не у повітрі, а в його грудях.
Вітерець ніжно розчісував її золотаве волосся, що виблискувало на сонечку.
Дарусикові на мить здалось, що вона йому посміхнулась, і він зашарівся.
Наступного дня Дарусик знову вирушив на прогулянку до парку зі своїм
кращим другом. Та цього разу він розглядав не метеликів, а пристально
вглядався у перехожих, з надією знову зустріти дівчинку і подарувати їй
червоне яблучко, яке прихопив із собою.
Враз вони з Міккі помітили натовп біля високого дуба.
Підійшовши ближче, малюк побачив дівчинку, яка у розпачі гукала свого
котика.
–Не турбуйся! Ми допоможемо! – впевнено мовив хлопчик.
Міккі вмить підсадив малюка, і той, зачепившись за гілку, поліз прямісінько
до котика, що тремтів від страху.
За хвилину малюк уже був унизу, а дівчинка міцно обіймала свого
пухнастика.
–Як тебе звуть? – нарешті наважився спитати її Дарусик.

 

–Злата! – мило посміхнувшись, відповіла дівчинка, і у цю ж мить промінчик
сонечка ніжно освітив її золотаві кучері.
–А це звідки? – здивувалась вона, помітивши червоне яблучко, що котилось
по землі.
–Певно, впало з дерева. – засоромився Дарусик.
–Але ж ми стоїмо під дубом! – розсміялась Злата.
Малюк швиденько підняв яблучко і простягнув його дівчинці.
–Це я приніс для тебе! – сором’язливо мовив малюк, ховаючи погляд у
землю.
–Дякую! – тихенько мовила дівчинка, посміхнувшись йому у відповідь.
З того дня Дарусик та Злата частенько гуляли у парку разом, вигулюючи
своїх домашніх улюбленців, які теж, до речі, невдовзі потоваришували.

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Коментарі

15:01:27, 01 Кві 2019 | Мороз Ірина

Повчально!

13:36:59, 09 Кві 2020 | Жанна Хома

Дякуємо!

13:37:22, 09 Кві 2020 | Жанна Хома

Дякуємо Вам!