«Діва, матір і третя» Юлії Нагорнюк. Фентезі про сучасних відьом

2024-09-11 07:00:00 Валерія Сергєєва

Щоб визначити якісний текст, потрібно перевіяти його на «току критики». Щоб упізнати відьму, треба поглянути на неї крізь решето. А для того, щоб поговорити про роман «Діва, матір і третя» Юлії Нагорнюк, необхідно об’єднати два підходи й дослідницький «реманент». Такі вимоги відьомського фентезі (а ще чаклунського, чортячого, лиликівського1 і… трохи хом’якового).

Що було в моді серед відьом у 2008 році?

Небо української літератури ХІХ століття прокреслене слідами «неідентифікованих летючих об’єктів»: то помело просвистить повз, то коцюба… А як якийсь чорт ще й місяць поцупить, то дезорієнтація для читачів забезпечена. Для того, щоб поправити звихнутий набакир розум, можна подумки перерахувати загальновідомі й незмінні речі, як-от ознаки відьми: має хвоста під плахтою, краде молоко в чужих корів, окрім цього, вмазує жабу в глиняну стіну, щоб зжити неприятелів зі світу, чи душить пальцями зінське щеня2, аби навпаки когось полікувати (від тих же заушниць). Усе так, усе правильно, але чи не здається вам, що дані дещо застаріли? 

 

Юлія Нагорнюк, наприклад, у цьому впевнена. Тож у своєму романі зобразила українських відьом звичайними сучасними жінками, які носять сукні й спортивні штани, переносять дію заклинань на кактус, а із потойбіччям зв’язуються не за допомогою чорного кота, а через хом’яка (бо проти правил студентського гуртожитку не підеш, будь ти хоч головою Центрального Шабашу). До речі, у своєрідні профспілки й владні інституції вони теж об’єднуються. Таким чином виходить розгалужена структура регуляції відьомських чарів: бюрократії кшталту щорічних техоглядів для мітли немає, а от атмосфери сестринства й нетоксичного наставництва – предостатньо.

Юлія Нагорнюк. Діва, матір і третя — Ще одну сторінку, 2024. — 416 с.

 

Цим «Діва, матір і третя» відрізняється від інших фентезі, де відьми XXI століття не поспішають поривати з досвідом і звичками попередниць. Взяти, наприклад, Марію з роману «Інша Марія» Ганни Городецької: наче так само їсть гамбургери з Макдональдза, користується «мобілкою» й зваблює бізнесовців капроновими панчохами. Та все ж таки вона все ще лишається носійкою традиції, що підсилює себе настоями трав, зібраними на ідилічному українському хуторі. Натомість у тексті Юлії Нагорнюк магія менш пов’язана з фольклором, а отже, космополітичніша: українське представництво відьом запросто може перекласти посібник із чарів британських колег — і жодна споневажена гоголівська панночка чи конотопка Явдоха Зубиха не являтимуться їм після цього в нічних кошмарах.

 

У родоводі головних персонажок, відьом — Марини, Орисі й Елізи, що разом винаймають помешкання, — радше проступає тріо сестер із «Усі жінки відьми». Ще й рік дії роману відповідний — 2008: хоч американський The WB завершив трансляцію серіалу ще у 2006, українські канали на той час активно крутили історію, залучаючи все нових прихильниць і прихильників. Зрештою, на самій книжці це позначається у двох аспектах. Перший — комусь це нове фентезі може видатися на диво ностальгійним, ніби повертаєшся на добрий десяток років назад: шурх зі школи — а тут «сила трьох» по телевізору. Другий — сама структура оповіді теж набирає серіальності: у поєднанні із заявленим в анотації гумором, що вистрелює жартами Орисі, виходить ряд окремих епізодів про те, як персонажки все «розрулили», навіть не перетворивши нікого на жабу чи підсвинка.

Асексульність — це нормально

А «розрулювати» таки є що: передовсім щоденні складнощі — то бісквіт спечи так, щоб не вийшов голем, то високий бал за диплом наворожи. Є і серйозніші проблеми, як-от порятунок неоготичного палацу Остен-Сакенів, де живе вампір Лилик, чи розв’язання любовних апорій. Власне, в кожної з відьом не все до ладу в стосунках: в галичанки Орисі емоційні гойдалки з чаклуном із Сумщини Світичем (це була б прецікава пара «святої Галичини» зі «східняцьким бидлом», якби Орися не була аж так подібна до свого візаві-східняка), в Елізи на носі щасливе весілля, але свекруха попалася чиста тобі Кайдашиха (спойлер: ні, око нікому не виб’ють), а в Марини все іще заплутаніше — протягом усього роману вона поступово переконується у своєму небажанні інтимної близькості та вчиться приймати його. «Діву, матір і третю» загалом позиціонують як одну з перших в українській літературі книжок, що розкриває тему асексуальності. Симптоматично, що це стається саме з відьомським фентезі. 

 

Майже сто років тому етнографка й фольклористка Катерина Грушевська написала розвідку «Кілька завважень про засоби жіночої господарчої магії у зв’язку з найстарішими формами жіночого господарства», де порушила питання співвіднесення чарів і жіночої наготи. Вочевидь, обрядово потужною була оголеність як відьом, так і звичайного жіноцтва. Наприклад, на Поліссі, щоб капуста добре зростала, господиня мала голим коліном придавити лунку з розсадою, гуцулки задля успіху «великих робіт» повинні були на Введення прясти коноплі, сівши без сорочки на порозі хати. А на Лівобережжі вірили, що пожежа може затухнути, якщо запалену хату оббіжить роздягнута жінка. Ці народні уявлення про сакральність жіночого тіла є відголоском тих древніх часів, коли людство ще не вловлювало причинно-наслідкових зв’язків поміж статевими зносинами двох статей і народженням дітей. Чоловіки буцімто не були залучені в цей процес: єдина, кому була підвладна таємниця життя й смерті, — це матір, натомість «батьком» міг бути хтось абстрактний: наприклад, діти родилися від сонця, води чи метеорів. Тож асексуальність чи радше міфічну андрогінність відьми можна сприйняти як доволі глибоку відсилку. Принаймні сама Марина була б не проти містичного «подружжя» замість тілесного шалу, до якого її підштовхують звичаї відьомського роду. 

 

Відьми й невідьми

Крім того, що відьми мають передати свої сили наступницям, таким чином ініціювавши юнок, вони ще й мусять дати біологічне потомство — і це найобов’язковіша з усіх умов. Інакше — посмертне буття в подобі нечисті на межі світів. Як наслідок, плоди репродуктивного тиску — діти — почуваються небажаними, а то й зовсім лишаються напризволяще. Цей «побічний ефект» примусового материнства Юлія Нагорнюк розкриває із глибоким психологізмом. Є, наприклад, така собі Ганна Білобока — чудова наставниця для відьом-учениць, але погана матір, і хто його розбере, що переважить на шальках етичних терезів: її духовна опіка над багатьма молодими чародійками чи той факт, що рідному сороченяткові вона не зварила ні кашки, ні бражки. Тут авторку можна привітати з направду переконливою персонажкою. 

 

А от, що муляє, — так це не до кінця прописані закони магічного світу. Ще з самого початку роману дізнаємося, що в альтернативній «містичній Україні» далеко не всім пощастило з надприродними силами. І навіть у Пласті, де працює Марина, належність до куреня «Степові відьми», «Лісові чорти» чи «Ті, що греблю рвуть» ще не означає, що ви справді відьма, чорт або що вам поза чергою дадуть бажану роль у шкільній постановці «Лісової пісні»  — усе, як і в реальному житті. Зізнання у своїй незвичайності тут стається як камінг-аут, а деякі абоненти магії обирають зберігати це в секреті навіть від найближчих друзів. Чому? Сказати складно, бо Юлія Нагорнюк не розкриває тему стосунків між відьмами й невідьмами. Про можливе напруження лишається лише здогадуватися. 

 

Та поза тим «Діва, матір і третя» — все ще хороший текст: в міру легкостравний і з гумором (не факт, що сміятиметеся вголос, але м’язи, відповідальні за усмішку, в тонусі він триматиме), а хороший потенціал героїв так і просить продовження. З цього могла б вийти гарна серія.

 

1. Лилик — кажан.
2. Зінське щеня — невеликий гри­зун, що живе під землею, має не­дорозвинені очі, сховані під шкі­рою, і зуби, пристосовані для рит­тя землі; сліпець; за повір’ям, якби кого зінське щеня вкусило, то та людина мала б померти.

 

Купити книжку

 

Оригінал статті на Suspilne: «Діва, матір і третя» Юлії Нагорнюк. Фентезі про сучасних відьом