Викрадення.

Дверцята відчинили  з оглушливим тріском, ніби їх зламали голими руками сповненими люті.

У чорному прорізі постав він.

Високий. Широкоплечий. Плащ — важкий, чорний, наче витканий із самої ночі, колихався повільно, ніби мав власне дихання. Обличчя ховала залізна маска: гладка, холодна, без емоцій. Лише два вузькі прорізи для очей — і в них панувала абсолютна темрява.

— Вийдіть.

Голос був низький, спокійний, майже лагідний  і саме тому пронизував до кісток. Він не кричав. Не гаркав. Просто сказав. Від цього голосу в мене всередині все стиснулося в тугий, болючий вузол, дихання перервалося, а в горлі застряг клубок, який не проковтнути.

Аделіна завмерла. Її пальці вп’ялися в шовк сукні так, що тканина тихо затріщала. Я бачила, як б’ється її серце — швидко, відчайдушно, ніби хоче вирватися з грудей. По її скроні стікав  піт, хоча ніч була теплою й вологою. Очі розширилися від жаху, губи тремтіли, але вона не могла видати жодного звуку.

Нагадую, книга “Гра без згоди” бере участь у флешмобі “Різнобарвне кохання”