Говоримо про лор Аквілону та історію Балькіс

2025-10-02 23:00:02 Максиміліан Степовий

Про лор Аквілону,  концепцію нової книги у цьому всесвіті та історію Балькіс як другорядного персонажа сатріанської лінії твору

 

Всім привіт!❤️ Сьогодні врешті ми повертаємося до серйозної теми, а саме подальшого обговорення моєї нової книги “Пригода на Святки Аґнелії” , яка стала одним із найбільших проектів, котрий вимагає належної уваги до кожної деталі та завитків сюжету. В минулому блозі ми обговорювали й аналізували образи головних героїв книги – мольфарки Василини, недійського легата Емілія та двох спадкоємиць роду Арш – Сірін і Нісрін, вкупі з іншими яскравими образами, що супроводжували ці дві лінії.

 

Сама історія за своєю будовою зросла до подвійної сюжетної лінії із додатковими елементами, які впроваджують читача в складний лор всесвіту Аквілону, котрий далеко виходить за рамки однієї історії, характеризуючись давніми подіями, що формували той чи інший народ на певних теренах. Основною сюжетною лінією, яка складає фундамент всієї книги, є історія про королівство Аґрестія, а саме про його зимове релігійне свято – Святки Аґнелії. Проте, лінія Василини, як я її охрестив по головній героїні, не зосереджується виключно на мирному святі, бо незабаром всю радість місцевого населення порушить раптова поява недійського легіону, котрий веде із собою сатріанську бранку.

 

Вже одна ця поява озброєних до зубів людей у воріт аґрестійського міста Сандомирська, та ще й в розпал свят в честь богині пацифізму Аґнії, моментально розбурхує людей і додає тривожності всій історії, розвіюючи ілюзію щастя й добробуту, яка домінувала на початку. Оцим сюжетним поворотом я змальовую картину того, як люди можуть жити в повному мирі, займаючись буденними справами, і їх зовсім не хвилює те, що відбувається на дальніх рубежах імперії Аквілон чи, взагалі, за межами їхнього рідного аґрестійського королівства. Але неможливо ось так жити, відмежувавшись від всього зовнішнього світу, котрий нерідко нагадує про себе самим найжорстокішим чином. А правда була такою, що довкола материка назрівала чергова війна імперців проти сатріанців і ця атмосфера змушувала легіони розпорошуватися по світу, де вони тільки й чекали можливості знову пролити ворожу кров.

 

В цьому весь трагізм історії про королівство Аґрестія. Люди, які звикли жити мирно, які не мають територіальних претензій, сповідуючи істину про те, що “Матінка Природа всім народам визначила належне їм місце під сонцем світу цього”, опиняються цілком випадково в центрі старої ворожнечі між двома гегемонами – з одного боку аґрестійці є васалами імперії Аквілон і готові миритися з присутністю недійських легіонів, якщо вони здатні забезпечити нормальне життя на цих теренах, але з іншого сатріанці Моран-Тану часто спекулюють на спільній історії всіх нащадків немерської імперії, прагнучи вирвати аґрестійців та моравців з лона Аквілону і об’єднати всі три народи в одну могутню державу Морантанійський Каганат, щоб остаточно зламати кістяк Аквілону.

 

З цих двох зол важко вибрати краще,хоча аґрестійські королеви найчастіше схилялися в бік імператорів Аквілону, бо недійці, банально, розташовані ближче до кордонів Аґрестії, а ще їхні стосунки сягають дуже давніх часів, певною мірою об’єднуючи ці різні народи в одне ціле. Проте, попри свою значну залежність від волевиявлення імператорів роду Вліндрелів, та обов’язок мобілізувати населення в разі загальноімперської війни, аґрестійці мають в собі волелюбний дух, котрий часто виражається в їхній змозі захищати рідний край власними силами. Це й не дивно, враховуючи, що ця степова земля зростила таких сміливих королев як Малґа, Маґда,Броніслава чи Теламонія, котрі самотужки давали добрячих прочуханів тим, хто намагався зашкодити їхньому королівству, ні разу не показавши страху перед обличчям ворогів.

 

Загалом же, як я й казав вище, вибір сторони тут доволі складний і аґрестійці не мають достатньої свободи здійснити його. Що Аквілон, що Моран-Тан, тяжіють до кровопролитної війни, бажаючи зростити власну силу і розповсюдити свою релігію на весь світ. Дві держави воюють між собою, не слухаючи одна одну під час перемовин, а страждають при цьому прості недійські солдати, яких вирвали від батьків чи родин, змушуючи марширувати воювати до дальніх кордонів імперії, це й трагічні історії зруйнованого життя мирних аґрестійців, чия територія, апріорі, стає ареною з’ясування стосунків між Аквілоном та Моран-Таном лише тому, що Аквілон надійно захищений Аґрестією з заходу, як живим щитом, а Тінисті Гори чи море Марморос з його айсбергами забезпечують недійським землям більш надійний захист від зовнішніх ворогів.

 

Сатріанці могли б зайти до серця імперії через Південний Аквілон, пропливши Еґіною, але там теж відкриваються лише два шляхи – на північ через гори Лазікарі, а там розташований імперський прикордонний форт Карадаґ, або на північний схід, але тоді доведеться йти тропічними джунглями, болотами, підхоплювати хвороби й воювати не тільки з місцевим моравським населенням, а ще й зі змієлюдами-камарантами, що мають власні претензії на східні землі материка.

 

Так що Аґрестія, ця вільна мирна країна, осередок пацифістського вчення аґнізму, змушена залишатися жертвою амбіцій більш великих хижаків і страждати через сатріанські набіги та війни Аквілону. Витримці й силі духу аґрестійських королев можна тільки позаздрити. Ви можете уявити себе на місці такої королеви, коли ви правите маленькою державою, а з вами межує могутня недійська імперія на півночі та півдні, а за обрієм західного моря будь-якої миті можуть показатися ворожі кораблі Моран-Тану.

 

Зубки показати можна і проголосити незалежність від імператора Аквілону, відкинути всілякі забаганки сатріанців, але тоді ваша країна опиниться в оточенні небезпечних ворогів, а що завадить Аквілону ввести легіони “для замирення місцевого населення”? Тому, звинувачувати монархів Аґрестії в слабкодухості не варто, вони все прекрасно розуміють, але угода про васалітет, укладена ще королевою Маґдою, залишається й досі безпрограшним варіантом, коли, за рахунок підлеглості, Аґрестія отримує більш-менш хороші умови для власного самоврядування і відносної захищеності територій від сатріанців. Прийняти протекторат від Моран-Тану буде небезпечніше, адже сатріанців відділяє море від Аґрестії плюс вони змушують майже одразу переходити у Ватро’Наз, вимагаючи визнати істину, що Аґнія – це зла, ворожа богиня, яка намагається захопити владу в єдиного бога – Файроса, що Немає Бога понад Нього і що Рахман є Ресулом, Посланцем Світозарного на цій землі.

Прийняття Ватро’Назу для аґрестійців означає зраду мирного вчення Аґнії, відступництво від своєї богині, а такого вони потерпіти не можуть. Звісно, що за довгі часи історії та певного періоду окупації деяких аґрестійських територій, на них стали частіше з’являтися джевлети. Джевлетами сатріанці називають тих аґрестійців, які примусово чи добровільно переходили у Ватро’Наз, що давало їм можливість мати більш-менш хороше становище в якості підлеглих Моран-Тану, але джевлетів не так багато, як здається.

 

Проте, давайте залишимо складну політику та її нюанси в стороні й повернемося безпосередньо до сюжетної лінії, яка лягла в основу книги. Прибуття легіону до Аґрестії під час релігійних свят – це лише початок проблем для мирного королівства. Скоро в місті станеться дещо більш жахливе, що остаточно зруйнує красиву картинку святкового настрою і забарвить все в колір крові. Спойлерити сильно не буду, що саме там сталося, скажу тільки, що на сцену вийде третя сила, куди більш страшніша й стародавніша, чим оцей нікчемний конфлікт недійців та сатріанців. Поруч з цією силою, дві держави людей виглядають маленькими дітьми в пісочниці, які ніяк не можуть поділити між собою одну спільну іграшку.

 

Коли я проектував сюжет Василини, то прагнув повернутися до витоків Аквілону, оригінальної атмосфери цього всесвіту, коли він ніби оживає в тебе перед очима, а ти відчуваєш дух пригод, містики та магії, що розквітає перед тобою на кожному кроці. Ми починаємо з незначних картин – повернення мольфарки додому після років навчання, прекрасне веселе свято, тривога від появи імперців у воріт міста, замішання під час служби в церкві Вітроносної. А це все, в свою чергу, перетікає поступово у виправу назустріч небезпечним пригодам і таємницям старовини.

 

Дивне прокляття, що почне ширитися землями Аґрестії, ніби пробуджується десь в темних надрах немерських руїн. Ці руїни розкидані хаотично землями всього материка, зловісно височіючи серед лісів, степів, гір чи пагорбів. Колись, все це були вишукані міста величної цивілізації, яка знала всі таємниці магії, котрій належало півсвіту і перед якою схилялися всі інші народи тих давніх часів. Люди її представників називають немерами, зниклими, бо вся цивілізація щезла невідомим чином внаслідок магічного катаклізму, відомого як Часова Руйнація. В свідомості аґрестійців, найбільш наближеного народу, чиї предки ще зберігали тьмяні спогади про часи правління немерів, досі живе страх перед руїнами цієї цивілізації і часто мольфарок вчать не зловживати магією, бо саме її надлишок і жага влади свого часу погубили немерів, призвели до прокляття, що зруйнувало цю цивілізацію зсередини.

 

Але, тим не менше, магів з усього світу та чорних археологів немерські руїни приваблюють можливістю дослідити нові аспекти магії чи просто перепродати дорогоцінні зачаровані речі, що їх можна ще знайти серед холодних мармурових залів, освітлених зловісним сяйвом блакитних магічних кристалів. Нерідко, такі походи до руїн завершуються дуже погано, бо, попри зникнення немерів, в їхніх руїнах досі діють магічні пастки проти ворогів, різноманітні небезпечні ілюзії, а будь-яка вкрадена річ могла активувати големів, яких не так легко подолати недосвідченій особі.

 

Отже, сюжетна лінія Василини затягне нас до нової сторінки з історії немерів і дозволить читачам поблукати разом з героїнею та її супутниками покинутими коридорами руїн зниклої цивілізації в пошуках джерела темної енергії, яка пробуджує зловісні сили по всій Аґрестії. Все це приправлено зимовою казковою атмосферою, ніжними описами аґрестійського королівства та його значних місць. В цій сюжетній лінії я планую поводити читача по знаменитим історичним локаціям Аґрестії – Академії Червоної Троянди, обителі мольфарок, заснованій ще Розаліндою Войцеховською, разом з Василиною ми також побуваємо в Радівільському Лісі й на власні очі побачимо пам’ятний курган,складений з шоломів, обладунків та уламків списів вершників королеви Броніслави.

Цей курган є місцем плачу для аґрестійців, бо саме тут легендарна Броніслава самотужки стримувала війська Великої Сатріанської Навали, очолюваної Зулеймою Раф-Акальмою, саме тут Броніслава переконала частину воїнів повернутися боронити столицю й сповістити недійців про повернення загрози, і тут королева сказала своєму сину: “Януше, сину мій, візьми мій меч і зроби все, аби народу нашому було куди після війни повернутися”. Коли врятовані втомлені воїни відступили, Броніслава помолилася Аґнії, осідлала свого поні і зі своїми вершниками на світанку пішла в наступ на сатріанські війська.

 

Вона знала, що вони приречені, але королева свідомо жертвувала життям, щоб її син встиг відступити та укріпитися в столиці. Більшість вершників загинула у цьому бою, а Броніслава потрапила в полон Зулейми, яка жорстоко катувала переможену королеву. Зулеймі так і не вдалося зламати палкий дух гордої королеви, вона відмовилася коритися загарбниці. Розлючена сатріанська володарка зробила найжахливіший вчинок в усій історії – вона зняла з Броніслави живцем шкіру і відправила її в скрині імператриці Ґрості зі словами: “Сьогодні – твій васал, завтра – на цьому місці вже будеш ти” як оголошення невідворотної війни, від якої недійська імператриця не могла сховатися за мурами свого замку чи спинами аґрестійців. Так що можете зрозуміти всю глибину цього сакрального місця для аґрестійців, яке в англійській версії можна назвати “The memorable place of the queen Bronislava’s last stand” , пам’ятне місце останньої битви королеви Броніслави.

 

Проте, історія Василини – це лише вершина айсбергу, бо вона була б не повною, якби ми дивилися на все це односторонньо і сліпо вірили, що сатріанці настільки потворні й погані люди без моралі та честі, раз спроможні на такі жорстокі вчинки. Отут лягає в основу ідея про те,що неможливо судити якийсь конкретний народ лише по вчинкам його володарів чи окремих особистостей, бо вони – це ще не весь народ.

 

Для цього в сюжеті і з’являється Сірін Арш-Назак, сатріанка, яку приводять в якості бранки під браму Сандомирська. Всю основну сюжетну лінію ми будемо спостерігати за змінами в Сірін і самі її вчинки будуть дивувати, адже не такого очікуєш від представниці жорстокого народу, змальованого раніше.

 

Особисто для мене під час написання історії виділилися два емоційних моменти, які вже зворушують душу. Перший – це епізод, в якому легіонери проводять Сірін вулицями Сандомирська до ратуші, щоб ув’язнити її в підземеллі на час, поки королева Теламонія не надасть дозвіл на проходження озброєних солдатів землями свого королівства. Коли сатріанку ведуть повз натовп аґрестійців, то люди починають викрикувати їй в обличчя всякі грубі слова, в неї намагаються плюнути чи жбурнути каменем, а жінка просто тримається гордо й непорушно, немов мармурова статуя. І лише коли один камінь розбиває їй брову, легіонери прикривають бранку щитами, щоб їй ніхто більше не міг зашкодити.

 

Натовп можна зрозуміти, бо роками їхні близькі гинули у сутичках із сатріанцями чи потрапляли в рабство заморських загарбників, але їхні дії, звернені проти однієї випадкової сатріанки, в цей момент не мають жодного сенсу. Вони не повернуть цим своїх близьких до життя, не виграють війну і не переконають сатріанців припинити ворожнечу. Ця картина виглядає просто як “підлеглі одного володаря знущаються над підлеглим іншого, поки ці самі володарі ворогують між собою”. Люди не намагаються дивитися глибше і зрозуміти, що їхні близькі теж вбивали когось із сатріанців, теж комусь завдавали шкоди, а самих сатріанців штовхала на набіги велика нужденність, адже їхня земля не здатна прогодувати всіх. Конфлікт всіх цих народів достатньо замкнутий в безкінечну петлю агресії, що засліплює їх й заважає тверезим судженням.

 

А другий момент ще більш болючіший, як на мій погляд. Коли Сірін перебувала за ґратами, то один із вартових почав стукати по ним, відверто знущаючись над сатріанкою. А коли вона здійснила спробу налякати його, то цей слабкодухий чоловік припалив жінці пальці смолоскипом. І варто віддати належне загартованому духу Сірін – вона не змінилася зовсім на обличчі, не закричала, не спробувала прибрати руку, натомість, просто вирвала смолоскип з рук вартового, загасила його власною долонею і жбурнула в неприятеля уламками. Зрозуміло, що недієць злякався та повірив у звірину нелюдську натуру диких біловолосих відьом. І лише коли він пішов, Сірін тихо застогнала від болю, бо вона весь цей час терпіла, щоб не дати ворогу можливості насолоджуватися її слабкістю.

 

В таких епізодах бачиш, що немає ні добрих, ні поганих в цьому конфлікті, а кожна сторона по-своєму знущається над бранцями. Але тепер повернімося до сюжетної лінії Сірін, яка присвячена повному розкриттю цієї конкретної героїні для кращого розуміння її мотивації при теперішніх подіях.

 

Ця лінія переносить нас до Мостар-Ґраду, міста інтриг, підступних тіней та всякого роду подібних небезпек. Це місто розташоване в дуже вигідному місці – на заході воно межує із проливом Вардар, яке об’єднує зовнішній острів з внутрішнім, на якому розташовані міста регіону Тан і столиця всього Моран-Тану – Саярдіт-Канґерім. На півночі простягається ашхан Ватроназ, сакральне місце для сатріанського народу, адже за легендою, саме воно стало колискою їхньої релігії й тут Рахману з’явилися видіння Світозарного Бога, що наказував йому вести народ вигнанців через пустелю й пролив до вулкану, де на майбутнього Ресула чекало боже одкровення.

 

Окрім центру для численних паломників, ашхан слугує ще хабом для караванів, що перевозять різноманітні товари, включаючи фільтровану воду, з Південного Ашланду до міст Північного. На сході Мостар-Ґрад має власну гавань, яка виходить у відкрите море Вестрі, що дозволяє здійснювати з цієї території успішні морські походи на Аґрестію чи імперію Аквілон в цілому. Напівдугою на півдні місто оточує передгір’я Дженетської Авлії, яке поступово переходить у туманні сірі вершини гір, за якими розпочинається територія регіону Дженет, найбільш важливого, бо тут активність вулкану не така руйнівна, а попіл володіє родючими властивостями, тому вештіци цього регіону здатні вирощувати батати, тримають ферми нарлів, дресирують диких чудовиськ та утворюють з допомогою магії незвичні сади, що межують із уявленнями сатріанців про Ахірет Файроса.

 

Таке стратегічне розташування на перехресті всіх торгових шляхів робить Мостар-Ґрад важливим економічним центром, що ми й бачимо в сюжеті Сірін, відвідуючи місто разом з героїнею. Перед тим, як приступити до розповідей про другорядних персонажів в сатріанській лінії, хочу ще пояснити складну термінологію, яка робить всі історії про сатріанців надзвичайно важкими. По-перше, самоназва сатріанців на їхній мові означає “вигнанці” , бо вони зробили своє вигнання імперією власною гордістю, що підтримувала жагу цього народу до незалежності й боротьби за життя. Термін, яким їх називають недійці ” moranaktonos, морантанійці” не є насправді коректним і демонструє небажання імперії визнавати свою провину у вигнанні сатріанців. Це все рівно,що самих жителів імперії називати аквілонцями, хоча правильно буде країна – Аквілон, але народ, що її населяє – це недійці.

 

По-друге, на початку своєї історії сатріанці були, фактично, натовпом бунтівників, які програли сутичку з імперією і перебували в повному хаосі. Це, в свою чергу, залишило відбиток в неоднорідності сатріанського населення, яке розсіялося по всім своїм вулканічним островам. Жителі північно-центральної частини острову Моран носять назву ашландців і поділяються на північних(носіїв старосатріанської мови, трансформованої версії аґрестійського діалекту) та південних(теж старосатріанська мова, але з більш яскравою схильністю до новосатріанського діалекту через близькість до Дженету). Сатріанців південної частини острову Моран, що захищена з обох боків проливом Вардар, морем Вестрі та Дженетською Авлією, називають дженетцями, вони носії новосатріанської мови, яка згодом стала загальнодержавною в роки правління Зулейми, а ще довгий час ці люди відрізнялися бажанням бути незалежними через захищеність власного регіону і його спроможність до вирощування продуктів харчування, хоча їхню гордість доволі швидко розбила хитрістю та підступом все та ж Зулейма, яка “отримала ключ від Дженету” , як виражалася сама правителька.

 

Ну і самими головними є ті сатріанці, які перепливли Вардар та оселилися на маленькому внутрішньому острові Тан поруч з однойменним вулканом, їх називають ще танійцями. Саме тут кувалася вся значна історія сатріанців, створювалися реформи та закони нового королівства і початково тут домінувала Темна Говірка, особлива мова, яка намагалася відірвати сатріанців від їх імперського минулого. Ця говірка була державною мовою на початку становлення королівства, нею говорили в часи Рахмана і Зулейми, нею продовжували таємно спілкуватися в період правління Маріфет, але після Пробудження Тану роль Темної Говірки остаточно ослабла, вона залишилася тільки мовою релігії та важливих церемоній, а її відлуння імплементувалося в сатріанські живі діалекти, остаточно змусивши місцевих повірити, що ті чи інші слова належать старо- чи новосатріанським мовам, тому, слова “хайде, ела, евала, ґазім, берекет, сед’жда, мевлуд” і їм подібні, вже стали звичною основою для сучасних сатріанських мов.

 

Доволі часто в сюжетній лінії Сірін я показую, що до жінок звертаються такими словами як “сеї’дітон, сеї’дітон’нуру” . Вони теж пережитки формального шанобливого звернення часів Темної Говірки і означають просто “пані, світла пані” , бо ми маємо подібне слово в імені Файроса Іл’Нуру(Світозарний) чи просто нур(в позначенні світла реального або божого).

 

Найбільш складним словом в новій книзі став термін “харіс’тахт’аларден” , та його жіноча версія “харіс’тахт’алард” і скорочена версія для полегшеного читання “тахт’алард” . Воно розшифровується як “Підземна Варта, Підземна Вартова” та слугує позначенням певної касти воїнів-охоронців,яка здійснює свою діяльність в темних тунелях під королівством, захищаючи торгові шляхи, шахтарів та воюючи, при цьому, проти гобліноїдів і ґлабрезу. Початково, в часи підземного життя сатріанців, Підземна Варта об’єднувала в своїх лавах досвідчених елітних воїнів, які не знали ні страху, ні слабкості, твердо тримаючи в руках мечі. Але, згодом, вже у сучасний період, після відбудови Моран-Тану та виверження Тану, Підземна Варта стала своєрідною каторгою, куди надсилали засуджених, щоб вони могли послужити на благо королівству, або померти славною смертю, бо Підземні Вартові рідко коли повертаються до денного світла поверхні, приречені служити вічність в пітьмі, а їхні поховальні обряди змушують кидати тіло померлого до киплячої лави земних глибин.

 

Також, Підземна Варта приймала в свої лави втікачів поза законом чи жінок, позбавлених дару магії, пропонуючи нове життя для таких обездолених людей, яке важко назвати хорошим, але воно приносило гроші й славу тим, хто був достатньо майстерним, щоб воювати із чудовиськами в тіні підземель. В часи Зулейми почала зростати роль матріархату і жінки стали набагато впливовішими за чоловіків, а тих, хто не підкорився їхній волі, Зулейма знищила під час Шіптарської Різні, яка навіки поклала край чоловічій монархії в Моран-Тані. До тих же часів варто віднести й появу складної класової системи сатріанської спільноти.

 

Більшу частину населення складає човечанство, дослівно, простолюдини, які займаються ремеслами, фермерством і всім подібним для підтримки економіки королівства. Будь-хто з чоловіків може поступити на військову службу і тоді такий воїн називається терашмедом, воїном тіні, який зобов’язується служити жінкам та захищати їх ціною власного життя. Вони майстерно володіють холодною зброєю, луками й примітивною тіньовою магією для тихих нападів чи швидких телепортацій.

 

В свою чергу, жінка, котра проходить навчання в Академії Таїнств і витримує тамтешні складні іспити, переходить в шанований стан вештіц, могутніх чаклунок, які володіють темною магією, некромантією чи магією крові. Будь-хто з терашмедів чи вештіц може долучитися до різних відділів варти – Міської, Караванної, Підземної, Драконячої або Королівської.

 

До елітної Білої Варти, яка охороняє особу Верховного Архімагістра, відбирають дівчат з п’яти років, відрізають їм язика, тренують у виснажливих умовах, а потім їм всім видають однаковий біло-золотий обладунок і золоту маску у вигляді жіночого обличчя. Біла Варта оздоблена гострими списами і її всі бояться за те, що ці мовчазні жінки, котрі спілкуються виключно мовою жестів, вірні тільки Верховному Архімагістру та не схильні до підкупу й зрад, залишаючись найкращими воїнами всього королівства.

Окрім цього, в столиці Моран-Тану є посада короля та королеви, але вони залишаються тільки формальними правителями держави, здійснюючи церемоніальні обов’язки та оголошуючи закони Верховного Архімагістра його підлеглим, а, насправді, це тільки ляльки-представники на іграшкових тронах, котрі самі не мають реальної влади в своїх руках.

 

Варто теж згадати тут славнозвісних муйєдзінів та джет’хер, теж не менш сакральні посади в сатріанській спільноті. Такі жінки й чоловіки відкидають своє попереднє земне життя, щоб почати службу Світозарному Файросу і служити йому все життя до самої смерті. Стати жерцем можна будь-кому, а подібні посади користуються значним привілеєм, бо пожертви на храм нерідко осідають в кишенях джет’хер, а від їхнього слова чи рішення залежить багато чого в соціальному житті сатріанців,що змушує й Верховного Архімагістра дослухатися до слів служителів Файроса.

 

Ну і самою головною посадою в Моран-Тані є Верховний Архімагістр. Ним може бути тільки прославлена значними діяннями жінка, яка вирішує особисто долю всього королівства та його зовнішньої політики. Цю посаду рідко коли отримують в спадщину, зазвичай, Верховним Архімагістром стають в дуже буремний період, користуючись всіма можливими способами для досягнення цієї влади. Як приклад, можна назвати історію завершення Війни Аждаха, коли Верховний Архімагістр Арзуф була поранена драконом, але залишалася ще живою і її можна було врятувати, проте Амайлія добила правительку та оголосила публічно, що та передала їй всі повноваження влади перед тим, як загинути у битві з драконом. Всі охоче в це повірили і ніхто не задавав зайвих питань.

 

Розібравшись з питанням про загальний устрій Моран-Тану, повернемося до рідного міста Сірін, описаного в книзі, Мостар-Ґраду. Воно демонструє нам вигляд місцевої влади, яка діє тут від імені Верховного Архімагістра. Жителі міста розподіляються на простолюдинів та аристократів, про відмінності між ними ми ще поговоримо. Існують так звані менші роди й впливові, котрі ще називають Верховними Родами Міста. До родів в сатріанському розумінні відносять угрупування воїнів, рабів, чаклунок під керівництвом конкретної родини на чолі якого стоїть матрона. Маленьким родам та їхнім незначним чварам я не приділяю уваги в книзі, щоб не гаяти часу та й вони не несуть важливого сенсу для історії. Якщо говорити про Сірін та її матір Шетарех, то вони відносяться до роду Арш, який займає шосту позицію в ієрархії міста, такий собі середній клас, не багаті, але й не бідні.

 

Тепер перейдемо до відмінностей між простолюдинами й аристократами, як же їх можна відрізнити між собою? В сатріанській спільноті дуже багато уваги приділяється родовим прізвищам, вишуканим титулам та поетичним назвам,які здатні вже одним своїм звучанням натякати на досягнення тієї чи іншої особи під час спілкування. Простолюдинів в Моран-Тані легко впізнати за одинарним прізвищем – як приклад ті ж Вардісара Баждаревич, Мірко Каладжіч, Арнул Заліндр. Бачите отаке прізвище, то знайте, що перед вами представник з низів, самий звичайний простолюдин. Хоч Вардісара й носила титул “Ґазі” , тобто “вбивця невірних” і була вештіцею, але вона представляє саме стан простолюдинів.

 

В свою чергу, до аристократів відносяться ті сатріанські роди, які піднеслися до вершини влади під час формування матріархату та всі їхні імениті нащадки, що наслідують горде родове ім’я своїх предків. Зазвичай, ці сатріанці носять подвійне прізвище, яке складається з першої частини родового прізвища матрони-засновниці роду до якого додається батьківське прізвище, що демонструє чий саме нащадок перед вами. Наведу ось такі приклади. Рід Сірін теж відноситься до збіднілих аристократів, тому вони володіють подвійним прізвищем. Матір дівчини Шетарех має прізвище Арш-Залех, де перша частина – її рід по материній лінії, а друга – це фінальна частина прізвища її батька. В свою чергу Сірін та Нісрін вже носять прізвище Арш-Назак, де кінцівка вказує на прізвище їхнього батька Сохраба. Це доволі складна й заплутана система змішування родів через численні шлюби, котра нагадує перетасовку гральних карт, але до неї ще можна призвичаїтися з часом.

 

Отже, представники аристократії відрізняються від простолюдинів своїм родовим прізвищем – Амайлія Мор-Вада, Азалех Кель-Хакал, Захрейна Нав-Руз, Аміра Рідж-Сулі, Мешіч Хай-Рудін і їх доволі легко впізнати за ним. Але не потрібно думати так, ніби до аристократів відносяться лише одні тільки нащадки старовинних родів. Існують і виключення з цього правила.

 

Зазвичай, ті простолюдини, які прославилися визначними діяннями на користь свого міста чи цілого королівства, можуть заслужити на право носити подвійне прізвище. Наприклад, можна уявити ситуацію, в якій ми маємо вештіцу з простолюдинів, котра врятувала Верховну Матрону на полі битви, захистивши її власним тілом. Якщо вона переживе цю битву, то аристократка звертає увагу на особисті заслуги цієї героїні й може надати їй право носити подвійне прізвище. Тоді до материного прізвища простолюдинки просто додається батьківська частинка і вона переходить у клас нової аристократії, здобуваючи всі належні привілеї при цьому. А вже діти цієї жінки, народжені в шлюбі, вважаються нащадками аристократії і продовжують нести гордо родове прізвище матрони-засновниці. Також, рідкі випадки дозволяють простолюдинам перейти до роду аристократів внаслідок вдалого шлюбу із представниками вищих родів. Щоправда, тоді такий простолюдин теж отримує беззаперечне право на подвійне прізвище.

 

Тепер, коли ми розібралися з цими складними нюансами, можу розповісти історію одного другорядного персонажа, яка прекрасно демонструє випадок перетворення простолюдина в аристократа. В сюжеті Сірін іноді з’являється постать матрони четвертого роду Балькіс Арія-Батул. Ця жінка якось не вписується в загальний антураж інших, більш витончених матрон, і ось чому. Наведу невеликий уривок, що описує зовнішність цієї матрони:

 

“Один вид цих очей міг викликати мурахи на спині, але тільки не в безстрашної Азалех, котра звикла мати справу з небезпечними людьми. Одне око таємничої жінки в тінях випромінювало лагідне помаранчеве світло і мало цілком людський вигляд, в той час як друге око здавалося дещо більшим за попереднє, воно світилося холодним блакитним сяйвом і його глянцева, майже кришталева, поверхня, лякала своєю неживою мертвою природою. Іноді, Азалех здавалося, що цим оком матрона четвертого роду Балькіс Арія-Батул спроможна бачити більше, ніж давала про це знати жителям міста. Балькіс важко було назвати красивою, адже все в її фігурі й манері тримати себе видавало невиховану солдатську вдачу, людину з низів, що відчувала себе доволі некомфортно в оточенні розкішного палацу Верховної Матрони.

 

Легка смарагдова чадра тонкою вуаллю лежала на голові Балькіс, вільно спадаючи їй на широкі кремезні плечі. Попід чолом до головного убору кріпилися срібні дукати, які холодно дзеленчали при кожному русі матрони четвертого роду. З-під чадри на її спину вибивалася хвиля довгого білого волосся із сірим, майже сталевим, відливом. Грубе обличчя із квадратною щелепою та широкими вилицями зберігало в своїх рисах серйозний непорушний вигляд, захищаючи справжні емоції гості під непроникною маскою холодності та байдужості. Оливкова засмагла шкіра Балькіс виглядала доволі примарно в світлі магічних люстр, а її широкий ніс і низько опущені густі брови додавали їй виразу справжнього хижака, що чекав на момент слабкості своєї жертви. Страшний моторошний шрам на правій стороні обличчя ще більше спотворював, і без того, некрасиве обличчя матрони четвертого роду, рожевою кривою смугою пересікаючи її чоло, брову, щоку, підборіддя, а права повіка жінки залишалася майже розірваною на дві частини. Цей шрам Балькіс дуже давно залишив аждаха, коли вона ще служила в Підземній Варті, охороняючи шахтарів під час їх нелегкої праці. Дракон заплатив за свою агресію життям, але й матрона Арія-Батул втратила назавжди власне око, замінивши його згодом на магічний протез. Щоправда, Балькіс залишалася до глибини душі справжньою сатріанкою, тобто, пишалася своїм шрамом та новим оком і вважала їх найкращим свідченням своєї військової доблесті з часів, коли з аждаха ще не воювали так запекло, як це сталося пізніше.

 

В бровах жінки в магічному світлі холодно поблискували металеві кульки пірсингу, а в її ніздрях стирчало золоте декоративне кілечко. Такий же самий пірсинг у вигляді маленького дорогоцінного каменю матрона мала у западині над верхньою губою, що додавало їй трішки химерного, майже штучного вигляду. Широку сильну фігуру Балькіс щільно облягала розкішна фіолетова сукня із просторими вільними рукавами, стилізованим помаранчевим кушаком з щільної тканини, та довгою, але практичною, спідницею. Дороге вбрання Балькіс так і вигравало лазурними блискітками, яскравим рельєфним квітковим орнаментом і маленькими чорними перлинами, що рясно вкривали груди та передню частину спідниці. Одну зі своїх сильних рук з короткими пальцями жінка поклала на коліна, даючи змогу побачити в повній красі рубінові та топазові каблучки, що вкривали декілька її пальців. В іншій руці Балькіс стискала золотий кубок із вишуканим орнаментом, наповнений вином, яке вона легко розмішувала поступовими рухами кисті. В очі одразу кидалися численні мозолі й білі шрами на руках у матрони, що видавало в ній прихильницю холодної важкої зброї, володіння якою залишило по собі слід, зробивши шкіру рук жінки достатньо грубою.

 

За своїм поясом Балькіс носила лише кривий маленький кинджал в якості самооборони, бо іншу зброю їй би ніколи не дозволили із собою принести вартові роду Кель, захищаючи життя Верховної Матрони від можливих лихих намірів інших сатріанок. У вухах Арія-Батул власну мрійливу мелодію вигравали округлі золоті сережки, в той час як на тонких губах матрони красувалася крива невдоволена посмішка. Коли за вікном спалахувала блискавка, то вона освітлювала білим сяйвом цю сувору жінку, роблячи її схожою на кам’яного непорушного ідола із моторошними палаючими очима”.

 

Як видно з наведеного уривку, матрона Балькіс одразу відрізняється своєю нестандартною зовнішністю і вона має більше спільного із звичайними солдатами, чим з реальними аристократами, що правлять Мостар-Ґрадом. Тим не менше, ця жінка належить до Великих Родів і володіє доволі значним багатством.

 

Історія Балькіс в книзі подається крізь призму описів, сприйняття цієї героїні іншими матронами чи самою Сірін, а химерні чутки дозволяють краще відтворити передісторію жінки. Про ранні роки Балькіс відомо небагато, але можна сміливо стверджувати, що народилася вона в доволі бідній родині і раніше носила прізвище Арія без приставки. Родина дівчини не могла дозволити собі віддати її на навчання до Академії Таїнств, тому єдиною її дорогою зал

Оригінал статті на Букнет: Говоримо про лор Аквілону та історію Балькіс