«Арабески» Сергія Жадана: Орнамент прифронтового міста

2024-11-24 22:00:00 Ігор Котик

Для письменника, який написав кілька романів, прихід до читача із книжкою малої прози може апріорі сприйматися як не надто важливий крок у його творчій біографії. Може, творчий порив був, знаєте, замалий, чи забракло якогось, вибачте за слово, натхнення, зрештою, час війни, життя у прифронтовому місті, громадська діяльність — про яке натхнення взагалі може йтися? В таких умовах література відходить на другий план, тож не здивуємося, якщо цього разу успішний автор вирішив не підіймати планку максимально високо й збутися орнаментальними літературними вправами, названими без претензії на оригінальність «Арабесками».

 

«Я безумно люблю гóрод. Я люблю виходити ввечері із своєї кімнати, іти на шумні бульвари, випивати шум, нюхати запах бензолу й тоді йти на закинуті квартали, щоб побачити японські ліхтарики — так, здається, — в трикутниках цифр: будинок, на розі, №: горить. Я люблю, коли далеко на дальніх міських левадах рипить трамвай…»

 

Нічого такого не знайдемо у новій книжці Сергія Жадана, яка лише назвою своєю нагадує про харківський текст Миколи Хвильового. Очевидно, Жаданові «Арабески» — теж про Харків, але це, напевно, не має великого значення. Значення має передовсім дух часу, і нова Сергієва книжка (як і попередні) цей дух часу відображають. Жаданові «Арабески» — про прифронтові міста загалом, про те, як змінилося життя у час війни, як змінився побут мешканців, яким є їхній теперішній внутрішній світ, які події визначають їхню долю.

 

«Кілька тижнів тому зламалося життя, зламався час, змінилося відчуття дихання, його розміреності й послідовності. Тепер ми стояли під великим світлим небом — збившись у гурт, прикриваючись одне одним, чогось чекаючи, до чогось дослуховуючись. Ховаючи страх за діловитістю й паніку за зосередженістю. <…> Як у дитинстві: стоїш поруч з дорослими, вони заступають тобі світ, і тобі від цього стає затишно і спокійно. Знаєш, що в разі чого вони захистять, заступляться. Ось лише тепер дорослі — це ми» (с. 74-75).

 

Дорослі — це тепер ми, і цей процес дорослішання — вимушеної реакції на виклики воєнної дійсності — простежується у низці творів нової Жаданової збірки. Ті, хто ще зовсім недавно були дітьми, зі зброєю в руках захищають країну. Дехто робить це потай від батьків, зазнає каліцтва у розквіті сил. Порівняно з тими, чиє життя обірвано ворожою кулею, тим, які зазнали каліцтва, вважаймо, пощастило. А втім — не варто нічого узагальнювати, кожен переживає власні травми по-своєму.

На плечі молодих людей, які ще не встигли створити сім’ї (цієї найменшої форми колективного співжиття), лягли обов’язки з нормалізації життя у військових колективах, в родині та й у країні загалом.

Як ці молоді люди дають собі з тим раду — то вже інше питання. Як на мене, у них менше наївності й більше рішучості, ніж у тих, що більшість свого життя прожили в інтернаціональній державі з фальшивими цінностями.

 

— Для чого вони б’ють по школах? — запитав [найстаріший учитель]. — Це ж навчальний заклад.

— Точно, — засміявся товстун.

— Тут же немає військових.

— Немає, — підтримав педагога товстун.

— Так для чого ж вони?

— Ну, а ви як думаєте? (с. 102)

 

Рука Бога

Подієвість цих оповідань розгортається так, ніби вона спеціально захована і проявлятися не бажає. Можливо, це якоюсь мірою пов’язано і зі згаданими страхом та панікою, з бажанням уникнути описів найгіршого. Так чи сяк, а від цієї книжки не варто чекати екшену — його тут нема. Жаданові «Арабески» — це мікросюжети, а отже, тут важливі деталі, не подієвість. У час, коли дійсність переповнена трагічними і героїчними подіями, Жадан намагається затримати читачеву увагу у крихкій мушлі людської комунікації, яка — попри крихкість — тримається на солідарності, терплячості, емпатії. 

Жадан С. Арабески. — Чернівці: Меридіан Черновіц, 2024. — 136 с.

 

Спорожнілий урбаністичний ландшафт пронизаний простором, незахищеністю, і ця розрідженість, малолюдність дивним чином відображена у стилістиці оповідань, у недомовленостях, коротких репліках персонажів, закритості характерів, непевності поведінки. «… Порожнеча проступає за цим усім. І за тим, що він говорить, теж стоїть якась порожнеча…» (с. 61).

 

Двоє родичів, яких ми під впливом попередніх оповідань можемо сприймати як друзів або ж братів, приходять на стадіон. «Ось прийшли, сидять. Тоха із запущеним волоссям, у спортивному костюмі — якийсь відсутній, ніби прийшов на прийом до лікаря, якого так і не навчився не боятись» (с. 30). Старший намагається розпитати-розговорити молодшого, пропонує йому подивитися славетний матч 1986 року з голом Марадони, забитим рукою. Та менший не виявляє інтересу ні до футбольних чемпіонатів, ні до спорту взагалі. Час не той, теперішні діти в прифронтових містах не переймаються футболами. Зате для старшого — дорослого — велика футбольна подія його дитинства досі актуальна, вона спонукає його мислити довкола того епізоду і тепер. Чи це не інфантилізм для чоловіка в літах мислити у час війни про давно минуле видовище, бачене по телевізору? За кілька речень до кінця, на останній сторінці, ми дізнаємося, що ті двоє — це батько і син та що батькові завтра повертатися. Не сказано, куди, але ми ж то розуміємо: у розташування військового підрозділу.

І тоді нарешті стає зрозуміло, що міркування про перемогу, які для нього було важливо висловити, — це й не зовсім про футбол. Гол Марадони — це те, що підживлює свідомість воїна надією, що рука Бога (саме цими словами аргентинський футболіст виправдовував свій нечесний гол) таки втрутиться у цю війну і допоможе нам.

Орнамент біографії

Про одну з дійових осіб письменник каже, що вираз її обличчя змінився, вона «ніби зайшла в тінь» (с. 41). Образ тіні неодноразово трапляється на сторінках цієї книжки. Тінь на обличчі — це переживання, втома, виснаження, страждання. Тінь надворі — таємничість, захованість, небезпека. Виходом із тіні мені бачиться розвиток сюжету у частині творів. Бо насправді найважливіші, кульмінаційні образи письменник нерідко висвітлює у фіналі. У двох таких оповіданнях, з образом світла-сонця-освітлення у заголовках, ми аж на самому кінці дізнаємося, що в центрі творів — ветерани війни, люди, покалічені війною. Уважний читач оповідання «Зійде світло над містом праведників» на основі деяких деталей може здогадатися раніше, що новий співробітник фірми має проблеми з зором, але Жадан не вважає за потрібне інформувати читача про це при першій нагоді.

Така манера викладу відповідає манері спілкування дійових осіб: ні ті, які приймають на роботу нового співробітника, ані він сам не мають сміливості проговорювати цю складну тему — яким чином людина з обмеженими фізичними можливостями справлятиметься з покладеними на неї обов’язками.

І лише коли сам учасник бойових дій піде, працівники з досвідом надовго засядуть в офісній кухні, аби просочити свої мозки вином і, дійшовши до відповідної кондиції, озвучити проблему. На тому й зупиняться, з не дуже впевненою надією, що новому співробітникові таки вдасться виконувати робочі завдання. Зайве казати, що порушена в оповіданні проблема соціальної адаптації людей, які зазнали поранень в російсько-українській війні, — актуальна і нова у сучасному письменстві.

 

В іншому «світлому» оповіданні — «І не вистачить сонця, аби все освітити» — описано щемкий сюжет зустрічі та прощання пораненого бійця та жінки, з якою він давно не бачився. В центрі сюжету — образ квітів. Квіти, зауважмо, — це майже арабесковий атрибут, тож у цій книжці вони неодноразово трапляються: їх дарують молодятам з нагоди одруження, пораненим — коли відвідують їх у лікарнях, а покійним — коли прощаються з ними назавжди. Орнамент людської біографії, найважливіші її віхи, нерідко оздоблено квітами. Ширший образ рослинності теж в «Арабесках» помітний, як те і передбачено специфікою жанру. Трамвайні рейки, зарослі травою, — свідчення спорожнілого міста, що декілька разів нагадує про себе у різних текстах. Алея у спорожнілому місті, як її бачить уява оповідача, переховує містян, які граються там у свої незрозумілі ігри (с. 122). Рослинність (як і будь-що інше) може бути й метафоричною — в такому вигляді вона з’являється будь-де і здатна рости навіть без ґрунту. Священник на похороні «роздає свічки, вставляє їх у неслухняні чоловічі пальці, мов прилаштовує між гілок» (с. 39). Час відчувається на дотик, «як кора дерева» (с. 19). 

 

Елементів, які насичують химерний «арабесковий» орнамент збірки, енна кількість. Крім рослинних, помітне місце займають образи тваринні: зокрема, пси й коти, а також птахи. Місто загалом метафоризується як тварина (с. 9):

Цілий тиждень місто лежало, мов тварина з перебитим хребтом: і допомогти хочеться, і підійти страшно.

Це із першого оповідання. А в останньому невіддільною частинкою міста є птахи — вони як завжди активні, війна їх не лякає: «Птахи і далі могли кричати, заповнювати ранкову тишу, ігнорувати цю порожнечу».

 

Чимало в Жаданових «Арабесках» і повторюваних образів, які можна узагальнено назвати геометричними. Брама. Костюм. Ріг будинку. Окуляри. Шрам над ключицею. Рух з небес до землі. Годинникова стрілка. П’ять років після розлучення.

Спадкоємність, солідарність, спільнота

Несподівані розв’язки, увага до внутрішнього світу персонажів — те, що спонукає говорити про низку текстів збірки «Арабески» як про твори новелістичного жанру. Крім двох згадуваних «світлих» текстів, це передовсім «Я вимкнув за всіма світло» (знову світло) і «Доки мине ще один місяць». В першому з них все завершується метафізикою, а в другому — тілесністю. 

 

Структура книжки виказує ознаки продуманості, закільцьованості. Перше та останнє оповідання перегукуються між собою спільними персонажами й спільним мотивом поїздки з, т.б.м., гуманітарною місією. Та якщо перший сюжет стосується померлої старшої жінки, то останній — підростаючого покоління. Починається, отже, за упокій, а завершується хоча й не оптимістично, та принаймні без трагізму. Про те, що ці оповідання пов’язані між собою, найкраще свідчать їхні фінальні абзаци. Порівняймо:

 

«Артем теж ковзнув поглядом. Дівчинка на фото була зовсім юна і зовсім бідна. Простенька сукня, непримітні черевики. Стояла десь на вулиці, позаду виднілася невиразна цегляна стіна, вікно, привідчинена брама <…> Стояла і дивилася з минулого в майбутнє. У майбутньому було довге життя, порівну наповнене добром і злом. У майбутньому була вся непрочитана література. У майбутньому була смерть» (с. 14).

 

«Артем дістав телефон, знайшов фото. Зовсім юна. Зовсім бідна. Цегляна стіна бараку за спиною, вивалені двері під’їздів обабіч. <…> Дивиться в майбутнє і щось там бачить. Щось, чого не розгледиш, не ставши на її місце. Щось тривале, складне, сповнене болю, сповнене радості. Щось, чим не поділишся. Чого не оминеш. Щось, що не надто тішить. Але й не лякає» (с. 129).

 

Ця подібність в описах архівної світлини з давно минулого дитинства жінки, яка вже прожила життя, і щойно зробленої світлини дівчини — це про подібність досвідів різних поколінь, про спільність радощів та випробувань. І, очевидно, про солідарність між поколіннями, про спадкоємність.

 

З огляду на це, думаю, для Жадана було принципово важливим зробити так, аби межа поміж персонажами «Арабесок» була не завжди чітко окресленою. Йдеться про поодинокі місця, де читачі можуть сприймати персонажів із двох оповідань як одного й того самого. На мій погляд, цілком прийнятно трактувати неназваних чоловічих персонажів оповідань «Та, що зігріє тебе серед ночі» і «Велика годинникова стрілка» як одного. Принаймні у них є спільна риса і я не бачу чогось, що спростовувало б припущення про тотожність. Спільна риса є і в неназваних жіночих персонажок оповідань «Та, що зігріє тебе серед ночі» і «Доки мине ще один місяць», однак — якщо вірити тій, що зігріє тебе серед ночі, — родинна обстановка у них суттєво відмінна, а отже, про тотожність не йдеться. Не йдеться про тотожність і в зображених похоронах в оповіданнях «Тоді Господь покличе жінку» та «Я вимкну за всіма світло», з однією і тією ж жінкою в сюжеті. 

 

У розмові з Олександром Бойченком, яку я з приємністю подивився в ютубі, Сергій Жадан каже, що в книжці опрацьовано типологічні стани, спільні за будь-яких обставин. Що ж це за стани? Ось, приблизно, деякі з них. Дитинство. Дорослішання. Він і вона. Розгубленість. Одруження. Війна. Батьки і діти. Служба. Повернення. Поховання. 

 

Насамкінець. Не кожен роман вартує доброї книжки оповідань. Така книжка оповідань, як «Арабески», — безумовно важлива й у творчому доробку Сергія Жадана не другорядна. Тільки не варто чекати від арабесок насичених драматичних сюжетів, процесові читання це може зашкодити.

 

Купити книжку

 

Оригінал статті на Suspilne: «Арабески» Сергія Жадана: Орнамент прифронтового міста