Що почитати про Іран, окрім політичних експертиз
2026-01-16 08:00:00 Ганна Улюра

Книжки, тим більше художня проза — не виступи грамотних політичних аналітиків, не нададуть нам чітких розкладів із поточних подій. Та не знаю як ви, а я тут же беруся згадувати, що саме читала про країну, котра зараз на кінчику язика політичних експертів, які саме твори я знаю і пам’ятаю з цього національно-культурного канону. Інформації такі книжки, може, й не надають багато (хоча бувають і досить інформативними, не без цього), але вони сто відсотків позичають розуміння і перспективу тому, що бачимо в новинах. Нині час згадати, що таке можна почитати про Іран, якщо ви про цю країну іще ніц не читали.

І першими, звісно що, будуть графічні романи Маржан Сатрапі, ця франко-іранська письменниця залишається голосом Ірану у світовій літературі попри те, що працює в жанрах для високої полиці не аж таких типових, попри те, що літературу вона покинула кілька років тому, про що й оголосила.

Маржан Сатрапі, «Персеполіс»

Видавництво, переклад Оксани Макарової

Історія юної жінки (автобіографічна історія), яка повертається на батьківщину в Тегеран, де не була багато років, і згадує своє проведене в Ірані дитинство. Тегеран — це і є Персеполіс, звісно, працює відсилка на столицю Перської імперії; і мотив імперій, що перетворюються на культурне гетто, безкінечно тут важливий.

Знайомимося ми з малою, коли її десять років. Значну частину свого життя героїня книжки прожила в Австрії. Її, чотирнадцятирічну, батьки, переймаючись незагрозливим і успішним майбутнім доньки, відправили до тамтешнього ліцею. Батькам було чого непокоїтися за безпеку дівчини-підлітка: дорослішання Маржан припадає на період шахської монархії, ісламську революцію в Ірані і наступну радикальну ісламізацію країни, на початок воєн із Іраком. Буремні і непрості роки, тим більше для жінки. Тим більше для жінки з родини з багатим досвідом політичного активізму, такою і є родина Маржан.

Але і Європа молодій жінці не була ласкавою мачухою. Маржан міцно інфікована «лівацькими» поглядами, в Європі початку 90-х непопулярними і загрозливими. Вона довго адаптується до нового життя, вдало начебто, але якось випадково, виходить заміж, проходить через важке розлучення. І вирішує повернутися додому. Тільки б не забути дорогою стерти з губ яскраву французьку помаду, за це в Ірані люто карають. У свободи завжди є ціна (це фінальна репліка роману), у несвободи так само є ціна.

В книжці, власне, і є два однойменні розділи — історія дитинства та історія повернення. Обидва сюжети – історії психологічного виживання, і здається, «провальні». Це добре видно з ракурсу, з якого намальована книжка. Бо то погляд дитини – знизу вверх, – навіть тоді, коли героїня є уже дорослою людиною.

Купити «Персеполіс» Маржан Сатрапі

Маржан Сатрапі, «Курча з чорносливом»

Видавництво, переклад Оксани Макарової

Музикант Нассер Алі Хан посварився з дружиною. Вона, розгнівавшись, розбила його тар. Алі намагався заміти інструмент, навіть купив на грубі гроші у священному місті Мешґеді новий тар. Але грати більше не зміг. Алі Хан ліг у ліжко, оголосив, що буде помирати — за тиждень відійшов. В очікуванні смерті до нього приходив брат, діти, його візитувала покійна матір, з ним спілкувалися його еротичні і містичні фантазії, з ними намагалася порозумітися дружина, йому намагалися нагадати про очевидні принади сексу, їжі, сну. Жоден з візитерів не навів достатньо вагомого аргументу, щоби Алі жив далі. На дев’ятий день — на похорон — до Алі Хана прийшла жінка, яку він все життя віддано кохав. Вона запізнилася, бо їй не було чого йому пообіцяти.

Історія Алі Хана сповнена ексцентрики. Депресивний самозакоханий власник тонкої душевної організації, домашній тиран, коли його родина намагається дати йому відсіч, переходить до демонстративного емоційного шантажу і надто захоплюється інфантильною грою. Історія глибоко лірична. Втомлена людина день від дня втрачає причини жити, захлинається в самоті і безвір’ї.

Малюнок «Курчати» — наївний, скупий і дуже ефективний, він нам не дасть підказок-підтекстів, лише повідомить пряму інформацію, ну хіба що обмежить ексцентричність вчинків Алі Хана своєю графічною чорно-білою стриманістю. «Курча з чорносливом» — мальопис у цілком звичній для французьких коміксів техніці, але текстова частина там, хоча й французькою, але написана з дуже чіткою стилізацією модерної іранської прози, імітує прозу в дусі Садега Гедаята (і про нього далі).

Події мальопису відбуваються в Ірані 1958 року. Алі Хан з братом-комуністом обмірковують ситуацію в країні, то ми знаємо: Іран переживає мить тривожного піднесення. 1951-му національний рух, очолюваний Мохаммедом Масаддиком, примусив парламент націоналізувати нафтову промисловість. «Два роки ейфорії», — ті часи описує Алі Хан. Жінка, якій присвятив своє життя Алі Хан, а воно того не потребувала, не оцінила і навіть про те не знала, її звати Іран. Настільки прозора аналогія, що й не треба пояснювати, правда? Алі Хан — представник чергового втраченого мовчазного покоління. Поки держава знову і знову робить неправильні карколомні вибори, її сини помирають, не поміченими. Брат-комуніст теж загине — але уже у в’язниці. Іран справедливо і порівну не любить всіх своїх чоловіків.

Зроблю тут короткий відступ у трішки-смішне (з розряду «щоб не плакать, я сміялась»), яке доводить, що письменники таки читають один одного. Бо в цій датській книжці дуже відчуваються сліди графічної прози Сатрапі.

Купити книжку Маржан Сатрапі «Курча з чорносливом»

Нільсен, «Всесвітня історія 21-го століття»

Книги-ХХІ, переклад Дениса Суворова

Книжка данця Нільсена — безцінна, якщо захочеться побачити Іран в контексті больових точок початку ХХІ століття, прикметно, що цю колекцію звершить Україна 2014-го. І побачити очима вкрай ексцентричного автора-перформера, часом саме така перспектива і треба, щоби бачити жахливе чіткіше. Більше кемпу, більше драми!

Нільсен — перформер, у котромусь зі своїх альтер его (переважно то був «агент під прикриттям Боб Нільсен») він катався гарячими точками, а потім створював текст, де уже використовував перспективу спостерігача.

В новелі «Міс Іран: історія кохання» Нільсен приїздить до Ірану, щоб оживити заспокоєну ситим життям місцеву богему і залучити її до революції. В нього закохується відома акторка, одружена і, звісно, мусульманка. З мовчазної згоди чоловіка-рогоносця, доведеться їм стати коханцями. Доведеться — саме те слово: Нільсен мусить потрапити «усередину» Ірану, хоч при наближені той/та втрачає свою загадковість і привабливість. Проникнути у країну, як проникнути у п’яну голу — принаймні мусульманський шарф вона зняла точно — акторку (на правах символу). І зняти це на камеру. І кожен з учасників еротичного сюжету має натомість свій арсенал для спокуси, партнер йому, по суті, не треба: революція — справа самотня.

І повертаємося до серйозної розмови.

Купити книжку Нільсен «Всесвітня історія 21-го століття»

Ришард Капусцінський, «Шахіншах»

Книги-ХХІ, переклад Олеся Герасима

В уже легендарному репортажі 1982 року Капусцінський висвітлює початок Ісламської революції в Тегерані 1979 року, тоді вона ще звалася революцією Хомейні. Згодом репортер згадував про цю роботу, і я краще, ніж переповідатиму, просто його зацитую: «Ця революція була величезною медійною історією, величезною історією для всього світу. Ніхто не знав, що все це означає, чим це закінчиться. Американська позиція в Ірані, важливо пам’ятати, була дуже сильною на той час. І вся революція мала антиамериканський відтінок: захопили американське посольство, взяли американських заручників. Це спровокувало американську військову висадку, яка згодом закінчилася трагічно для американців. Американська преса публікувала неймовірні історії. Відразу після прибуття до Ірану мені стало зрозуміло, що революція буде успішною, бо її очолило шиїтське духовенство — найорганізованіша, найпотужніша та найефективніша сила в усьому ісламі. Весь опозиційний рух проти шаха відбувався в мечетях, а мечеті — це священні місця, недоторканні урядом та режимом. Все це утворювало просту польську аналогію — сила церкви, сила нашого духовенства та їхня недоторканність були також силою нашої опозиції, яка згуртувалася навколо них. Для мене, поляка з польським досвідом, було очевидно, що там відбувається».

«Шахіншах» — безумовно, інформативний репортаж, але такий же безумовно тривожний. Він написаний в техніці «потоку свідомості», не в очевидній для репортажистики (що не заважає робити екскурси в історію країни вглиб до часів Першої світової), у такий спосіб нам передається напруження іноземця і країні, яка робить свій доленосний вибір і колосальну таки помилку. І ті паралелі, які Капусцінський бачить в Ісламській революції і в діяльності польської «Солідарності» з позиції новин 2025 року здаються… тривожними, вибачте що повторююся.

В тандемі до репортажу Капусцінського ідеально заходить інший нон-фікшн, вона стосується пізніших подій, але виглядає як віддалений коментар до «Шахіншаха». І там, де Капусцінський майже ліричний, Том Купер і товариші – точні, аж до педантизму. Том Купер та ін., «Ірано-іракська війна» (Фоліо, переклад Дениса Петриченка). Воєнні і політичні експерти аналізують витоки і перебіг найбільшої сухопутної війни ХХ століття. Неймовірний обшир інформації для тих, хто уміє насолоджуватися деталізованими книжками з воєнної історії.

Купити книжку Ришарда Капусцінського «Шахіншах»

Азар Нафісі, «Читаючи Лотіту в Тегерані: Мемуари в книжках»

Розділи «Читаючи Лоліту» звуться «Лоліта», «Гетсбі», «Остін», «Джеймс», в кожному з них відбувається засідання читацького клубу, де обговорюють зазначену в назві книжку чи автора (з дуже сильним лівацьким нахилом обговорюють, от дуже, зрештою кожна книжка наводить на диспут про соціальну несправедливість). Виглядає просто і навіть наївно. З одним але: збираються жінки 1995 року в Ірані (в Ірані в цей час от-от очікують гарячої війни з Ізраїлем), де влада не рекомендує жінками читати і тим більше групуватися, і обговорюють вони заборонену режимом літературу. Ми уже знаємо з новин і репортажів про книжкові клуби в окупації, які стали підтримкою і способом врятувати себе.

Книжка Азар Нафісі — документальний роман, він розказує реальні історії реальних жінок, він вийшов 2003 року, його переклали на десяток мов, і він досі на слуху. Нафісі — професорка англійської літератури в Тегеранському університеті, вона працювала в постреволюціному Ірані, але весь час наражалася на догани, то через відверте висловлювання антиурядової позиції, то через відмову носити хіджаб, 1997 року вона виїхала в США. Її академічна сфера інтересів — жіноча проблема Іранської революції, документальну прозу вона пише також про жінок Ірану після Ісламської революції.

Семеро учасниць клубу — студентки Нафісі — щотижня збираються в її вітальні. Викладачку щойно зі скандалом звільнили з університету через неповагу до релігійних законів. Поки вони говорять про книжки, ми дізнаємося їхні історії. Якраз під час обговорення «Лоліти» учасниці максимально відкриваються: Азін живе з чоловіком-ґвалтівником, Насрін планує втечу від глибоко віруючого батька в Англію.

Останньою в клубі читають іранську книжку початку 1970-х — «Мій дядечко Наполеон» Іраджі Пезешк-заде, холерично смішний сатиричний роман, теж заборонений під час революції, але такий, що зберіг статус національної класики. Там розказують про окупацію Ірану союзниками в 1940-х, коли великі гравці починають велику партію з розподілу нафтових родовищ, а родина в центрі оповіді ніяк сина нормально не женить. Вкінці цього смішного роману помирають, здається, от, просто всі.

Якщо разом із документальним романом про жінок Ірану Азар Нафісі прочитати мемуари тамтешньої лавреатки Нобелівської премії миру, враження буде сильним і повним. Ці тексти ідеально доповнюють одне одного: там, де Нафісі емоційна і навіть патетична, там, де вона розказує історії молодих жінок і мовчить про свою історію, ніби покоління матерів уже вкрай «відпрацьоване» і не варте уваги, інша авторка пише сухо, наче звіт для Ради Безпеки ООН, і концентрується на власному досвіді — жінки середніх літ, яка жила в ліберальні часи і мала якесь бачення майбутнього, свого і країни, котре тепер більше не існує.

«Іранське пробудження: шлях однієї жінки, щоби повернути собі свою країну і життя» Ширін Ебаді. Ебаді видала ці мемуари 2007 року. 2003 року їй присудили Нобелівку як юристці, судді і правозахисниці, вона опікується правами дітей і жінок, але після виходу книжки і після шаленого її розголосу, у 2009-му її нагороду конфіскував уряд Ірану і на своїй території анулював цю відзнаку, про неї не можна згадувати. Едабі — перша жінка-суддя в Ірані, її мемуари якраз і розказують про перипетії її кар’єри. 1979 року, після революції, їй пропонують покинути посаду судді і виїхати з країни, Едабі полишає високу посаду, але стає секретаркою суду там, де щойно головувала, як суддя, у неї є мета, вона працює над законом про кримінальну відповідальність дітей (зараз в Ірані хлопчики мають нести кримінальну відповідальність з 15 років, а дівчатка — з 9 років), вона має для цього будь-що залишатися в системі. З 2009 року Едабі живе у вимушеній еміграції в Великій Британії.

Купити книжку Азара Нафісі «Читаючи Лотіту в Тегерані: Мемуари в книжках»

Маржан Камалі, «Левиці Тегерану»

Еллі зараз тридцять вісім, вона уже кілька років живе в Нью-Йорку. Час від часу отримує листи від матері з Тегерану. Листи приходять розпечатаними, і Еллі, і мати знають, що їхнє листування перед тим читають якісь урядові чиновники (слуги режиму, — зве їх жінка), Еллі це дратує, матері байдуже. Дратують Еллі й самі листи. В кожному наступному буде те саме, що й в попередньому: набридлива «суміш скард і новин про загострення політичної ситуації в Іраку», мовляв, як тобі пощастило Еллі, що ти спромоглася втекти від «сповзання нашої країни у середньовіччя», де жінки щомісяця втрачають «навіть не десятиріччя, а сторіччя прогресу», мовляв, ти живеш з чоловіком-професором в Америці і зла не бачиш, як же я за тебе рада. Еллі дратують ці листи, вона їх уже майже не читає, вона не хоче почуватися винною, бо живе своє комфортне життя далеко від родини і друзів. Оце роздратування Еллі безцінно чесне.

Романи американки ірано-турецького походження Камалі надійно посіли нішу бестселерів про Іран, точніше — мелодраматичної прози на тлі політичних перепитій в Ірані від 1980-х і донині. Вона провадить системну роботу, аналогічно до тієї, що робить Халед Госсейні щодо Афганістану — успішно інтегрує тему Ірану в популярну літературу. «Левиці Тегерану» — найсвіжіша її книжка, 2024 року і наразі найвідоміша поп-проза про Іран.

«Левиці» — історія дружби двох жінок Еллі і Хоми, які заприятелювали ще в початковій школі. Їм по сім. Одна живе в заможному передмісті, друга мешкає в нетрях в центрі. Але мати Еллі овдовіла і, виявилося, що грошей в родині нема, Еллі з мамою переїздять у центр, де в школі дівчатка знайомляться. Родина Хомі — комуністи, а Хома феміністка, вона спочатку рішуче проти шаха, затим виступає проти ісламістів, що змінили шаха. Зрештою, саме класове і жіноче питання розсварить подруг. В актуальному художньому часі Еллі живе в США, працює в універмазі та інтегрована в близькосхідну діаспору, Хома — учителька в Тегерані, виховує доньку-підлітку. Жінки давно не спілкуються. Аж от, Хома надсилає Еллі листа і просить терміново їй подзвонити.

Купити книжку Маржан Камалі «Левиці Тегерану»

Садек Гедаят, «Сліпа сова»

Базовий текст модерного канону іранської літератури, здається, більшість сучасних романів про Іран так чи інакше посилаються на «Сліпу сову», це твір-для-ідентифікації-своїх.

Художник бачить у вікно, якого в нього немає, картинку, що її все життя малював. Юнка простягає потворному стариганові лотос. У неземні очі красуні він закохується і починає ними марити (вино і опіум допомагають). Одного дня вона приходить у його кімнату. Він її пригощає вином, вино виявляється отрутою. Після того він її ґвалтує і малює: мертва, позуючи, відкриває очі. Розчленує тіло ножом із кістяною колодкою. І сідає ту історію записувати — складається геть інша. Її ми й читаємо: про шлюб брата з сестрою. Хлопець, маючи за спадок тільки бутель отруйного вина, виховувався в родині Шльондри. Так він зве дружину.

Героя «Сліпої сови» хитає між «світом, який весь сотворив я» і «я, який творить світи». Зупинити цей маятник неможливо. А центром модерного канону, до якого відсилають знову і знову іранські літератори, стає рефлексія і опис в реальному часі дистильованого і неймовірно красивого безуму, котре всередині сотвореного романом всесвіту трактують як диво. Перше речення короткого роману — найчастіше цитований у світі фрагмент із фарсі: «Є в житті страждання, котрі, як та проказа, повільно роз’їдають душу зсередини».

Порочіста Хакпур, «Сини та інші легкозаймисті предмети»

Хітовий роман ірано-американської літераторки (вона біженка) Хакпур — непрямий переспів «Сліпої сови», воно теж тлумачить диво так, де треба було б ставити діагноз.

Історія родини, яка втікає з Ірану після Ісламської революції. Дарус Адам, його дружина Лала і син-підліток Ксеркс Адам поселяються в Лос-Анджелес (не там, де Голлівуд, а там, де нетрі). В цій неприємній родині іще треба пошукати способів комусь співчувати. Дарій тут же втрачає себе, але береться з маніакальною наполегливістю захищати сойок, ганяючи всім місто котів, котрі і гадки не мали нападати на птахів. Згодом дорослий Ксерк перепитає, що то було. І Дарус розкаже історію про птахів в його іракському дитистві, де він став причиною смерті… ні, не пташки, не хочу спойлерити, бо книжка варта уваги. Ксерк після такої відвертого зізнання перервав з батьком спілкування, останні репліки, котрими вони обмінялися звучали десь так: «У тебе важкий багаж? — Ну та». І йшлося саме про валізу, але ясно що не про неї. А квартирний комплекс, де родина знаходить прихисток, саркастично зветься «Едемським садом». І Адами тут не в ролі першої людини, а наче ті іще не названі Адамом звірятка, котрі поцупили від нетерплячки ім’я найпершої людини.

Насправді сильні і дуже болісна книжка, в якій родина розпадається, бо не готова опрацьовувати травму втечі. Родинні історії доводить витягувати з підтексту. От Лала щось говорить і раптом звучить: «мої батьки познайомилися в їдальні Корпорації атомної енергії Ірану» — га? шо? що це було? нам розказують про ядерну зброю в Ірані зараз? і як Лала могла виїхати, маючи в анамнезі таких батьків, хто б її випустив?.. Аж от настає 11 вересня, мусульманином з Ірану в США бути стає небезпечно. І градус параної від непроговорених таємниць наростає.

А іще один переспів «Сліпої сови» просто назву, ця книжка побувала в списках Букера, написала її Шокофе Азар і розказувати про неї щось більше, значить, псувати враження від роману. «Просвітлення ренклоду». 13-річна Бахар живе в селі, щойно до влади прийшли ісламісти, її родину зупиняють на блокпості і перевіряють, чи нема в авто забороненої музики, скажімо, та знаходять лише томик Маркеса. І от далі Бахар нам розказує історію свого села так, ніби живе в Макондо. А розказати їй треба про спалену живцем дівчину, повішеного на гілках ренклоду юнака — і розказати, перебуваючи по той бік смерті (все, стоп спойлер).

Ну і не можу я наостанок не згадати це видання:

Абулькасим Фірдоусі, «Шах-Наме: розділи з поеми, книга перша»

НК-Богдан, переклад Василя Мисика, Романа Гамади

Поема-епопея — абсолютний центр літературного канону Ірану. Власне, це епічна поема, яка описує історію Ірану від початків десь до VII століття, коли в ті краї приходить іслам. 50 пісень про давніх богів, героїв, чимала частина — про походи Іскандера, себто Александра Македонського, араби які зрештою захоплюють Іран. І звісно що, Рустем — центральна постать циклу про героїв і центральна героїчна постать. Богатир, не народжений жінкою (матері зробили кесарів розтин, як порадив чарівний Семург), і його пригоди, в яких він перемагає демонів і злодіїв, стали основою тисячі творів по тому. Вся проза з Ірану і про Іран, яка хоч якимсь боком піднімає тему ідентичності, так чи інакше звертається до «Шах-Наме», переспівуючи окремі сюжети чи запозичуючи окремі мотиви.

Рустема зараз згадують і протестувальники, але це уже тема для воєнних експертів, а нам своє робити — читати уважно хороші книжки.