«Шмуль і Марта» Анки Вознюк – роман повтору і втечі
2026-02-06 08:00:00 Юлія Концур

Анка Вознюк. Шмуль і Марта – Темпора, 2025 – 232 с.

Роман «Шмуль і Марта» Анки Вознюк добре прикидається невинною любовною історією. Цю книжку можна брати до рук навіть без внутрішньої готовності до «складної літератури» – текст сам обвішає читача сенсами. Історія літературознавця-невдахи Шмуля про те, чому не варто шукати відповідей в книжках, коли боїшся глянути на власну першу сторінку.

Оманлива прозорість алюзій

«Шмуль і Марта» — дебютний роман львівської авторки Анки Вознюк, що з першого речення розливається літературними алюзіями. Тут і кучеряве, плинне місто Антонича, і химерні сновидіння Бруно Шульца, і давньогрецький міф про Едіпа з його фройдистським трактуванням, і безліч яскравих авторських метафор. Навіть на рівні імен роман уже працює ефектно: головного персонажа звуть Ширзармуль, та всі кличуть його Шмулем — попри його кволі заперечення.

Шмуль — чи то від англійського small, чи то завдяки особливостям психофонетики так охрещений — саме такий, як звучить. У минулому мамин синочок, що ріс без батька і так і не спромігся позбутися цноти; тепер — викладач університету, на чиї пріснуваті лекції студенти ходять неохоче. У цій книжці він — той, хто не наважився, той, хто не зміг.

Роман Анки Вознюк «Шмуль і Марта» з перших сторінок удає зручний текст. Він не вимагає напруження кожної звивини й охоче розкривається як історія любовних походеньок миршавого університетського викладача, його дрібних поразок і трохи кумедної, трохи болісної самотності. Така відкритість створює відчуття безпеки, ніби перед нами текст, що нічого не приховує й не має подвійного дна, підсовує читачеві щирі інтонації, знайомі типажі, шаблонні ілюстрації – принаймні доти, доки ці знайомі інтонації не починають повторюватися з нав’язливою регулярністю.

Саме в цій легкості й криється пастка. За впізнаваними типажами й прозорою фабулою поступово проступає складніша конструкція, у якій психологізм й уважна робота з деталямизмінюють оптику читання. Те, що спершу видається симпатичною трагікомедією любовних пригод Шмуля, виявляється текстом із неявними шарами, що дає змогу читачеві залишитися на поверхні, але водночас постійно натякає на глибину.

Історія починається просто і безпосередньо – перед нами образ невдахи з суворою матусею, що аж надто переймається підлітковим онанізмом,. Його збунтована втеча на навчання в інше місто, аби позбутися чіпких педантичних очей, кілька замальовок з дитинства – перше «знайомство з батьками», жорстоке юнацьке кохання до вродливої однокласниці, складні стосунки з матір’ю-одиначкою. Очікуємо на опис життя після – начебто впорядкованого, пристосованого, нормального. Закрити скелети в шафі, розчинити в розводах дзеркала обличчя матері, що так чи інак завжди супроводжуватиме Шмуля.

Цей роман про темну сторону напозір жертви, що ладна зжерти зсередини, що не бажає сидіти собі тихенько у відведеному кавальчику життя. Про вічну втечу від себе, про боягузство, про несуб’єктність супроти власної травми. Шмуль воліє зайвий раз не зачіпати свої рубці на серці, а лиш мовчки підлаштовує під них всі свої рішення. Малий невдаха Шмуль нікуди не зник, а лиш пересів у шкіряне крісло викладача університету. Йому, як Едіпу, пророкують знайти іншу Марту замість мами – від фатуму нікуди не дінешся.

Жінки-дзеркала: де відображення зливається з реальністю

Розкриття Шмуля відбувається насамперед через жінок у його житті. Саме ця стратегія визначає гармонійність вплетення в тканину тексту цих персонажок. Перед читачем – три ключові постаті: мати Марта, Марта-кохана і Сабіна. Кожна з них не лише виконує окрему сюжетну функцію, а й відкриває різні рівні внутрішньої структури героя.

Марта — випадкове кохання чи, радше, фатальна зустріч — поступово набуває для Шмуля рис майже материнської фігури. Не буквально, а через готовність уперше після смерті матері приділяти йому повну, безумовну увагу. Марта витягує його із закостенілого модусу існування дім-робота-дім – пропонує волонтерську поїздку на Схід, заняття з танців, походи до театру, прогулянки. Наче біблійна Марта, прагне бути корисною, правильною, турботливою – не ставить питання «а йому це потрібно?». Саме цієї тотальності бракувало в стосунках із Сабіною: вона не намагалася заповнити його порожнечі, не втручалася і не «рятувала» — тож і не стала для нього тригером.

Марта ж відкривається йому цілковито — знайомить із родиною, розповідає незручні, кумедні, сумні історії, привідкриває постать свого батька – напівбожевільного психотерапевта, намагається вписати Шмуля у кожну частинку свого життя— і водночас відкриває його самого, за що зрештою й платить. Як у міфі про Едіпа, Шмулеві приречено залишатися невдахою: так само як героєві судилося взяти матір за дружину, йому судилося відтворити цю модель у стосунках. Паралель поглиблюється ще й відсутністю повноцінних статевих взаємин у пари: тілесність тут витіснена кармічною природою стосунків.

Марта для Шмуля стає винагородою від всесвіту за втечу з рідного містечка і спробу збудувати врівноважене,

зовні нормалізоване життя. Життя нібито вільне — без необхідності звітувати за кожен крок і без грубих інтервенцій матері в інтимний простір. Та ця свобода виявляється ілюзорною: тінь матері, травма, як спадок, завжди залишатимуться зі Шмулем – адже він так і не наважився глянути дитячим розчаруванням у вічі.

«…Вона незмигно дивилася повз його вухо. Шмуль повагався, а тоді простягнув руку і взяв її праву ступню собі між долонь. Марта нахмурилася, але ногу не підкулила. Провів пальцями по внутрішній стороні стопи. Вона сіпнулася…».

«Ще раз Ундуля», замальовка Бруно Шульца. 1920–1922 роки. Джерело: Culture.pl

Вистава та її задзеркалля

Особливе місце в цій системі розвою динаміки посідає Сабіна — на перший погляд, типова femme fatale, але насправді особистість настільки автономна й неординарна, що мимоволі стає притулком для осколка справжнього Шмуля. Для неї травматичний досвід існує не як біографія, а радше частина постановки — те, що можна винести на сцену, надати форми й дистанції. Її до болю байдужа уважність робить Шмуля для неї водночас і неважливим, і по-своєму рідним. Подекуди дивує, як ці двоє взагалі знайшли спільну мову. Усе стає на свої місця в момент, коли Марта запрошує Шмуля на побачення на виставу Сабіни. Саме ця сцена запускає механіку початку кінця мирного Шмулевого пристосуванства до вільного існування. Те, що Сабіна здатна утримувати на сцені як роль і жест, відмежовуючись від власного розуміння катастрофи фатуму героя, і відрізняє її від зіграною нею ж Йокасти, яка виявляється неспроможною жити з тягарем знання і в оригінальній виставі «Цар Едіп» вбиває себе. Марта ж невдовзі спробує перенести книжну логіку в життя — вважатиме, що зраненого Шмуля можна вилікувати любов’ю та відданістю, перекроїти його вкорінений світ, і саме тут оступається – він не здатен переступити поріг власних вад.

Обидві жінки наче укладають мовчазний пакт передачі «Шмуля-справжнього», зустрівшись одна з одною в дзеркальному відображенні й помінявшись ролями. Якщо Сабіна могла стерпіти цього нефільтрованого «дикого» Шмуля — була надто сильною й самодостатньою, щоб звертати з власного шляху через окрайчик чужої травми, — то Марта надто переймається Шмулевим минулим, адже воно, на її думку, є невіддільною його часткою. Вона – наче дзеркало Марти-матері: її небайдужість стає для Шмуля дозволом розслабитися і, відчувши цю прийнятість, привідкрити справжність власного єства.

Логіка роману «Шмуль і Марта» не передбачає визволення — лише повернення. Історія розставляє якорі травми, що наче магнітом тягнуть головного героя.

Остогидлі пейзажі, де все нагадує про дитячі страхи й розчарування і з яких так прагнув вирватися малий невдаха, врешті стають його притулком. Люди не повертаються у «місця болю» просто так. Іноді ілюзія дорослості ранить сильніше, ніж невдала підліткова закоханість, незграбні дитинні витівки чи надокучлива материна опіка.

Закінчення роману обривається півсловом, наче натякає, аби читач повернувся до першої сторінки і перечитав ще раз, знайшов місце-стоп, відшукав всі алюзії в намаганні побачити там Шмуля. А може, він загубився у сновидіннях? Може, застряг десь у закутку Сабіниної квартири? А може, ось-ось мама спитає про домашнє завдання, заварюючи каву зранку?

Кільцюватий і звивистий механізм сюжету натякає: не завжди, рухаючись уперед, можна таки кудись дійти. Іноді для першого поштовху потрібно перекроїти якусь частку єства, аби воно, заякорене в морі спогадів і обліплене мушлями почуттів, не тягнуло у згубний вир невіджитих сентиментів.

«Шмуль і Марта» Анки Вознюк — це роман на межі сновиддя й реальності, складанка спогадів книжкового хробака Шмуля, котрий плутає власні життєві пасажі з описами Антонича. Теплий плед повторюваності – небезпечна річ, надто коли не приколисана рамками літератури. Цей роман показує, наскільки впевненим і зрілим може бути літературний дебют. Текст пропонує і легке, інтуїтивне прочитання, і багатошарову філологічну гру для тих, кому хочеться натяків та алюзій. Тут психоаналітика виступає на сцені рівноцінно з коханням, і лише читачу вирішувати, чия арія – прима.