Післяслово про нескінченне повернення Юрія Тарнавського

2026-02-03 08:00:00 Олександр Мимрук

Нещодавно у Видавництві Старого Лева вийшла друком збірка вибраних віршів поета, прозаїка, есеїста і співзасновника Нью-Йоркської групи Юрія Тарнавського. Це перша поетична збірка Тарнавського, що вийшла в Україні за більше ніж два десятиліття — вона отримала назву «Traje de luces. Вибрані вірші». Видавництво готувало книжку до друку спільно з автором.

Книжка містить твори із першого тому зібраних віршів Юрія Тарнавського «Поезії про ніщо та інші поезії на цю саму тему», а також україномовні варіанти з найновіших творів англійською мовою. 

Сьогодні, в день Народження Юрія Тарнавського, ми публікуємо післямову поета Олександра Мимрука до книжки «Traje de luces. Вибрані вірші».

Коли ми намагаємося уявити поетичну традицію якоїсь із національних культур, то дуже часто не можемо встояти перед бажанням вибудувати лінійну, хронологічну схему – покоління змінює покоління, старі потрапляють у канон й відходять, а молоді бунтують проти попередників, деформуючи уявлення про усталені межі дозволеного. Цикл повторюється нескінченну кількість разів, допоки історія це дозволяє. Звісно, реальність від цього помітно різниться. Така поетична традиція існує здебільшого у світі ідей, ніж у світі реальної практики. 

 

Чи варто нагадувати, що Українська культура лише у XX столітті пережила відразу кілька переривань своєї нитки розвитку. Попередники, які так і не були прочитані послідовниками; перевідкривання сучасниками авторів, які писали на кілька поколінь раніше за них; заповнення пустих лакун досвідом сусідніх літератур; спроби зв’язати розірвану нитку на небезпечно довгих як географічних, так і часових відстанях… Все це нормальний стан існування для нашої поезії.

 

Українська самовідновлювальна традиція вже не уявляється як довга нитка, що має вузлики у місцях розривів. Це складне, ризомне плетиво зв’язків, яке почасти поєднує дуже далекі одне від одного вузли, оприявлює відношення і взаємозалежності, які були б не можливими при спробах вибудувати звичну хронологічну послідовність.

 

Це плутана риболовна сіть, у волосінь якої потрапляє український поет і його творчість, ніби упіймані риби, і з певним часом, вочевидь, магічним чином, перетворюються на частину цієї сіті. Повернутися на дно — вже не вийде.

 

Чи потрапив у цю нашу спільну сіть (звісно ж, у хорошому значенні цих слів) Юрій Тарнавський? У критичному есеї з промовистою назвою «Акварій у Морі», в якому поет розповідає про історію і місце Нью-Йоркської групи, читаємо наступне: «Чужини молоді українські поети не переживали як щось трагічне. Не уважали вони себе еміґрантами і не рвалися на землю своїх батьків. Але, відмежовані від океану літератур, що їх оточували, склом мови, були вони змушені прийняти тісний простір еміґрації за своє море. Все ж таки були вони по-своєму вільні, і твори їхні, як пестрі, екзотичні риби, плавали собі безжурно туди-сюди, хоч і в обмеженім просторі, так само, як по-своєму пестрі та екзотичні твори їхніх сучасників у без міри розлогішім, потойбік скла».

 

Отже, скло мови відділяє, але водночас і убезпечує екзотичних риб від зовнішнього. Тут ідеться перш за все про демаркацію саме мовних меж, адже Юрій Тарнавський, як і його однодумці (Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Віра Вовк, Женя Васильківська та інші), живучи далеко від етнічної батьківщини, свідомо культивують саме україномовну поезію, і все це діється просто посеред буремного XX-го століття, просто у серцевині великих культурних центрів Західного світу, зокрема і в Нью-Йорку, що після Другої Світової війни фактично перебрав на себе звання світової столиці. 

У новому «великояблуковому» Вавилоні зустрічаються десятки культур, та все ж говорить він перш за все англійською. Америка живе поезією Чорної Гори, бітників, експериментами постмодерністів і повоєнного авангарду. До США зі знекровленої Європи потрапляють сотні митців найрізноманітніших спрямувань, які вливаються у розбудову нової американської культури. Світло, яке випромінює нова глобалізоване середовище Америки, проникає і через прозоре скло акварію, і екзотичні рибки всередині вигріваються у ньому, засвоюючи своєю лускою кожен промінь.

 

Але такий світ для Юрія Тарнавського не був чимось новим. До Сполучених Штатів він потрапляє 18-ти річним хлопцем, вже маючи за плечима багатий мультикультурний досвід. Народжений у містечку Турка на Бойківщині, опинившись після Другої Світової війни у німецькому таборі для переміщених осіб (Новий Ульм), а згодом і закінчивши українську гімназію у Мюнхені, він перепливає океан й оселяється разом з батьками у Ньюаркові (штат Нью-Джерсі). У активі молодого Тарнавського вже від початку є кілька мов: польська, німецька, українська. Ще у таборі, через читання книжок, він вивчає російську, а також дуже цікавиться іспанською культурою.

 

Згодом у США він отримає дипломи інженера з електроніки й мовознавця, викладатиме українську мову та культуру в Колумбійському університеті, активно перекладатиме поезію з різних мов й до того ж працюватиме в IBM над автоматизованими системами перекладу.

 

Тобто мова для Юрія Тарнавського завжди була чимось більшим, ніж просто комунікативним засобом. Це саме те, що заповнює нескінченний океан культури, — сукупність семантичних структур, способів думання, національних традицій, синтаксичних засобів і всього того, між чим може плавати екзотична поетична рибка, випірнаючи то тут, то там, поєднуючи непоєднувальне, взаємозапліднюючи й наближаючи одне до одного різні краї мовних коралових шельфів.

 

Нью-Йоркська група як об’єднання молодих українських поетів на еміграції постає у 1958 році. На той час Юрій Тарнавський вже дебютував збіркою «Життя в місті» (1956), яка спричинила своєрідний переворот в українському акварії. Раціоналізована мова, екзистенційні теми, скелетність вислову, відсікання усього зайвого й фокус на внутрішніх переживаннях ліричного героя, що проходить через свої власні трагедії та прозріння у глибинах сучасного мегаполіса. Це не схоже на тексти еміграційних попередників, які інстинктивно тримаються за національне, що часто не можливо відділити від фольклорного. Це не карбовані вірші Вісниківців, афектовані мілітарним або ж громадянським зарядом. Відрізняється це і від того, що у цей час пишуть у підрадянській Україні. Поезія Тарнавського кристалізується з дуже суб’єктивних переживань самого ж поета, який стає центральною точкою нового чуттєвого всесвіту. 

 

Комусь може здатися, що ця думка надто категорична, але зараз, ретроспективно, все більше стає зрозумілим, що ранні вірші Тарнавського великою мірою ліквідовували відставання української поетичної мови (яке невпинно наростало ще з кінця 1930-х) від світового поступу. Культурний досвід перебування у вільному світі дав можливість надолужувати, і Юрій Тарнавський був одним із перших, хто сповна цим скористався. 

 

Та все ж найкращі свої речі він напише пізніше. Стиль Тарнавського еволюціонує. Цей дрейф ми спостерігаємо від збірки до збірки. «Пополудні в Покіпсі» (1960), «Ідеалізована біографія» (1964), «Спомини» (1964), «Без Еспанії» (1986) і далі. Ірраціональне поступово витісняє раціональне. Спосіб висловлювання і добір слів змінюється. З часом він експериментує все більше, витончено грається із синтаксисом і веде своїх екзотичних рибок все глибше і глибше, все далі від прозорої поверхні води.

 

Зі здобуттям незалежності Юрій Тарнавський робить активні спроби влитися в літературний процес в Україні, але на довго в ньому не затримується. Знищена видавнича і культура інфраструктура 1990-х та складна економічна ситуація не сприяли до читання будь-якої літератури. У 1991-му році в Україні виходять вибрані поезії Тарнавського «Без нічого», які, по-суті, були прочитані лише вузьким колом поціновувачів і дослідників. Наступного, 1992-го року, світ побачило окреме видання поеми «У ра на» — пекучий відгук поета на події Чорнобильської катастрофи, що також, на мою думку, не отримав тієї уваги читачів, на яку справді заслуговував. На наступне поетичне вибране «Їх немає» довелося чекати аж до 1999-го року, і це фактично останнє до теперішнього часу окреме видання поезії Тарнавського в Україні, якщо не брати до уваги публікації в колективних збірках та антологіях. 

 

Треба відзначити, що тут ми не говоримо про прозу, драматургію та есеїстику Юрія Тарнавського, яка також мала кілька з’яв в українському видавничому просторі в різні роки, але чим пояснити 26-річну відсутність поетичних збірок одного з ключових авторів сучасної української літератури у нашому культурному обігові? Творча історія екзотичних рибок Юрія Тарнавського — це історія постійного повернення, якщо не через десятиліття, то через два або ж два з половиною.

 

У 2016-му році на Форумі Видавців відбулася низка заходів під спільною назвою «Велике повернення Нью-Йоркської групи», яка, здавалося, вже остаточно повернула Тарнавського і його спільників у сіть української літератури. Та, як бачимо, це суперечило логіці постійного повернення. Відтоді пройшло ще 10 років, і зараз, з цією книжкою, ми з вами є свідками ще одного кола того ж самого процесу. Екзотичні риби Юрія Тарнавського вже давно розбили акварій і здобули свободу у нескінченному просторі світового океану. Вони полюбляють жити усамітнено, на глибині, далеко від наших очей, але так само, час від часу, провідувати нас, пам’ятаючи нашу мову, знаючи справжнє значення наших слів, торкаючись блискучою лускою до рибальської сіті.

Купити книжку Юрія Тарнавського «Traje de luces. Вибрані вірші»

Оригінал статті на Suspilne: Післяслово про нескінченне повернення Юрія Тарнавського