«Остання зелена долина»: найпопулярніший роман про Україну не про українців

2025-10-13 07:00:00 Ганна Улюра

Спитайте порад на читацьких форумах, погугліть «сучасні романи про Україну англійською» — одним з перших вам назвуть «Останню зелену долину» Марка Т. Салівана. Роман вийшов у США весною 2021 року, засвідчив високі рівні продажів, на нього є сила-силенна читацьких відгуків, він насправді на слуху: мабуть, це — таки одна з найпопулярніших книжок англійською мовою про Україну. Героїв, які ідентифікують себе як українці, у книжці нема, щоправда… Почитаємо?

Хто?

Марк Т. Саліван — американець з Монтани. Відомий він своїми авантюрно-історичними романами про екзотичні краї. Він має професійну філологічну освіту, багато подорожував, працюючи волонтером в Корпусі миру. В його текстах майже завжди або іде війна, або щойно закінчилася, бо яка ж вам тут екзотика без травмованих тубільців; успішно Саліван пише про часи Другої Світової. 

 

2017 року вийшов найпопулярніший на сьогодні його роман «Під червоним небом». Історія заснована на реальних подіях, розказує про Джузеппе Леллу. Цей італійський хлопець був особистим водієм нацистського генерала Ганса Леєрса. 1945-го року, Лелла, який виявився агентом розвідки США, передав свого боса американцям. В роботі над романом Саліван інтерв’ював Леллу, але текст створив цілком фікційний, посиливши «драму». 

 

Після «Червоного неба» прихильники почали надсилати листи, розказуючи родинні історії часів війни: «А напишіть про нас книжку!». 2017-го року після презентації в рідному містечку до письменника підійшов літній стоматолог і переказав історію сусіда-емігранта. Вона зрештою і стала основою для роману «Остання зелена долина». Це я переказую передмову і післяслово до роману, йому важить відзначити, що історія Мартелів сама його знайшла. 

Але перед тим, як писати твір, Саліван провів велику підготовчу роботу, бесідував з родиною, про батьків яких буде писати, студіював історичні розвідки (свої джерела він вказує в книжці, і це таки авторитетні дослідження на кшталт книжок Енн Епелбом). Їздив Саліван і в Україну, де починається історія його героїв. Каже, що в серпні 2018-го він відтворив ту подорож, яку здійснили героїв «Долини…»: з Одещини (яку він у передмові зве заходом України, в післяслові сходом, не знаю, чому ж так) через Молдову, Румунію, Угорщину і Польщу до Німеччини і звідтам у США (але не пішки, ясна річ). Згадує, що намагався дістатися й містечка, де Мартелі жили в Україні, і про те, яка то була виснажлива авантюра через погані дороги. 

 

В результаті — «Остання зелена долина»: «Сидячи в київському аеропорті, розчулений і натхненний, я накидав у нотатнику фінальні слова до історії Емілія та Аделіни, що її лише пару днів тому почав писати: “Це американська історія, історія емігранта, духовна історія і загальнолюдська. Чи мали б ми сміливість так само слідувати за своїми мріями та відчувати так тонко благодать і жити таким чудовим життям?”». Для чого треба назвати цю історію загальнолюдською, американською і емігрантською одночасно? Бо перед нами все-таки локальна «етнічна» історія, що походить з маловідомого регіону країни, про яку оригінальний читач роману заледве чув з 2021 року. Загальнолюдськість чи хоча б американськість — страховка для такого роману.  

 

І це книжка про Голокост, до речі.

Що?

«Остання зелена долина» — Голокост-роман, але в центрі подій при цьому ті німці, яких за офіційною версією Райха прийшли звільняти нацистські війська, німецькі і румунські. Герої Салівана — фольксдойчі з України. Етнічних українців в сюжеті насправді нема, як я і попередила, але це не аж такий винятковий кейс для сучасної прози про Україну; скажімо, в блискучому документальному романі Філіпа Сендса «Східно-західна вулиця» так само ідеться про інші етнічні групи на території України, і природно за задумом автор саме вони перебувають у фокусі історії. Сендс пише книжку про українських євреїв. Так і у Салівана акцент припадає на нащадків німецьких колоністів в Україні. 

 

Сам автор пропонує читати «Долину» як утішання. Мовляв, світ охоплений кризою, майбутнє здається небезпечним і неясним, але такі історії допомагають зрозуміти, що спроможна пережити людина і зберегти себе при цьому.

 

В принципі дуже традиційні рамки інтерпретації щодо Голокост-роману, але знову ж таки нюанс: герої Салівана — не жертви Голокосту. 

 

Оригінальний читач, судячи з відгуків, читав цю книжку як історичний документальний роман про уцілілих, і лише так. 

 

Про що?

Мартелі (їхній старший син — Еміль) походять від німецьких колоністів, які на заклик Катерини ІІ приїхали «освоювати» південь України. Чорноморські німці, — розказує головна героїня роману, — так і не асимілювалися з місцевими, їх вабили багаті землі, котрі не уміли правильно обробляти неграмотні тутешні селяни, але не місцева культура, німці жили герметичними лютеранськими анклавами і побут влаштовували на зразок тих сіл, які пам’ятали з колишнього життя. Мартелі живуть у Фріденсталі, маленькому селищі, яке тоді колоністи і започатковували (Мирнопілля Одеської області). Родина Аделіни – так само з німецьких колоністів, вони живуть у Глюксталі неподалік Дубоссарів (село Глинне у Придністров’ї).

 

Батьків Аделіни і Емілія заслали до Сибіру — розкуркулили. Батько Аделіни там загинув, Емілів повернувся, але дуже хворим і зломленим. До речі, тут в романі єдиний раз звучить українське ім’я: комісара, що відбирає їжу у родини, звуть Карпом. Рятуючись від голоду і від колгоспу (і колективізація, і Голодомор — важливі теми в романі), Аделіна влаштовується кухаркою, а Еміль дроворубом у Бірзулі (Подільськ Одеської області). Тут вони знайомляться і скоро одружуються. Молодята живуть в Первомайську (тому, що на Миколаївщині), Еміль знаходить добру роботу на пивоварні. Тут 1935 року народжується їхній перший син, але помирає за пару тижнів від голоду. Тут же їх застає нацистська окупація. В Первомайську Аделіна допомагає знайомій з Бірзули єврейці-напівкровці (батько Ельзи — німець) отримати фальшиві документи фольксдойча і так її рятує. Еміль, як і всі етнічні німці, мав стати до лав Selbstschutz — міліції, але він обирає тихо перебратися назад на батьківський хутір, де він — вправний землероб, і через те йому дають спокій, поки він дає хліб.  

 

Наприкінці березня 1944 року лінія фронту ось-ось пройде через Фріденсталь. Треба вирішувати: чи йти з німцями на історичну батьківщину, чи знову жити під червою окупацією. Брати Аделіни і Еміля мобілізовані до вермахту понад три роки тому і не дають про себе знати, напевно, загинули на фронті, їхні батьки — засуджені «вороги народу». СС дають Емілю гарантію, що він матиме роботу в Німеччині, і його записують до тих щасливчиків, що рухатимуться разом із військовим обозом. Рішення прийняте: «Еміль відповів пошепки: “Ми не можемо залишитися тут і чекати ведмедя, що нас заб’є чи згвалтує тебе і уб’є мене і хлопчиків або згноїти нас всіх у Сибіру. Ми можемо втекти з вовками, що будуть нас захищати, поки ми не спроможимося втекти від них на захід. Втекти від них. Втекти від війни. Втекти від всього <…>. Не сумуй за домом. Бог дав, Сталін забрав”, — промимрив Еміль». Родина вантажиться на вози і рушає. Аделіні двадцять вісім, Емілю тридцять два, їхнім синам Вільгельму і Вальдемару чотири і шість. Разом із ними подорожує мати Аделіни і її сестра з інвалідністю, а також батьки Еміля і його молодша вагітна сестра, яка скоро в нещасному випадку втратить обидві ноги. 

Дійшовши до Вроцлава, родина розділяється. Батьки повертаються назад в Україну. Червоні, які увійшли в місто, арештовують Еміля і відсилають до Полтави. Тут він відбудовує місто, пару разів втікає, один раз до Києва, у певний момент він знаходить можливість видати себе на військовополоненого і його обмінюють на захід. Аделіну у Вроцлаві рятує та сама єврейка, котру вона порятувала в Первомайську: Ельза — повія, яка обслуговує окупаційні червоні війська, у неї є папери і їжа. Аделіна, діставшись Берліну, випадково опиняється в червоній окупаційній зоні і змушена залишатися на сході. Вона працює кухаркою при радянському генералові, дивом уникає зґвалтування. Насильник зветься капітан Харков, він росіянин з Ленінграда, це у нього прізвище, вибачте, таке — Харков, Аделіна зупиняє його ударом по пиці і, маючи освіту у п’ять класів, довго обговорює з ґвалтівником «Злочин і кару» Фьодора Достоєвського, питаючи, чи готовий він прийняти долю Раскольнікова (ви ж не сподівалися, що хоч раз в цій рубриці обійдеться без крінжі?). Нарешті Аделіна отримує листа від Еміля, вони знаходяться в Берліні, живуть кілька років в таборах ДіПі і 1951 року емігрують до США. 

 

Мартелі в Америці шукають собі новий дім і випадково натрапляють на зелену долину в штаті Монтана. Про неї Аделіна розказувала малим синам всі їхні митарства, ця долина була їхнім міфічним пунктом призначення: «Ми їдемо в прекрасну зелену долину, вона оточена горами і лісами. Високо в горах лежить сніг. А внизу вигинається річка і стеляться поля, засіяні хлібом. Там будуть сади і городи, щоби нас прогодувати. А тато побудує дім, де ми житимемо вічно і разом».

 

Це я переказала бігцем фабулу, сюжет же «Долини» будується на флешбеках і флешфорвардах, точкою відліку є 1944 рік і втеча Мартелів з Трансністрії, а далі — стрибки різної довжини по історії родини аж до 2021 року. Між тим автор чітко проставляє потрібні йому акценти: Америка як портал, проходження через який списує гріхи минулого. Якщо уміти в «американську мрію», звісно.  

Навіщо?

Марка Салівана цікавили нетипові історії про війну, які уже принесли йому славу. Родинний роман про етнічних німців в Східній Європі, яким треба обирати між двома людоїдськими режимами (нацистським і червоним), і обирають вони того із тиранів, який їхньої крові, — якраз та історія Другої світової війни, яку він таки шукав. Тут за асоціацією мали б виринути в пам’яті бодай романи про румунських німців Герти Мюллер, що уже стали світовою класикою, але ні, Мюллер із Саліваном — в надто різних директоріях. Він не рефлексує травму, це не його робоче завдання, і треба на цей аспект зважати. 

 

Може скластися враження, що «Зелена долина» підважує концепцію колективної провини і колективної відповідальності. Насправді складно буде не помітити оком, натренованим на злоякісному штампі про «війну путіна», як Саліван регулярно пише «війна Гітлера» і «війна Сталіна». Армія, до речі, теж «армія Сталіна» і «армія Гітлера», ні «нацистська» і «радянська», хоча буває «російська» і «німецька» при цьому. Здається, Саліван у такий спосіб посилює жалість до своїх «маленьких» героїв, якими граються велетенські історичні постаті: от вам крихітний Еміль — от вам  гігантський Сталін. Дві показові цитати: «Чим більше Еміль думав про ситих російських солдатів, які спеціально знищували їжу на очах голодних людей, тим сильною ставала його первісна лють. Що він зробив Йосифу Сталіну? Що його рідні зробили Йосифу Сталіну? Нащо прогнали добрих селян з їхніх земель, а потім забрали їжу у невинних людей?» і «Вона була етнічною німкою, говорила російською і німецькою, але не відчувала жодного зв’язку з жодною з цих країн, і вже точно — зі Сталіним чи з Гітлером».

 

Зрозуміло, звідки може взятися відчуття, що книжка спростовує саму ідею колективної провини, правда ж? Але «Долина» взагалі не про колективну відповідальність — про провину тих, хто розстрілював, і тих, хто готовий був стріляти, і тих, хто (несхвально) за першими і другими спостерігав. Натомість «Остання зелена долина» — книжка про кризу віри. На цій темі — основний наголос. Еміль втратив віру, Аделіна вчиться його покладатися на Бога, той поволі починає молитися і йому все вдається. Слово Боже рятує, ба навіть: Гнів Божий рятує, бо у такий спосіб Господь не залишає своїх улюбленців… 

 

І от тепер поговоримо про геноцид, мабуть. 

 

Ключовий епізод роману — участь Еміля в масових розстрілах в Дубоссарах (вересень 1941-го, там і тоді убили понад 18,5 тисяч людей). Еміль приїздить в місто, щоби продати збіжжя, і його мобілізують: етнічні німці мають убавити за містом євреїв і допомагати ховати тіла.

 

Еміль відмовляється спочатку, але за тим його примушують убити впритул батька з доньками, щоби довести лояльність Гітлеру. Він готовий вистрілити, приймає це рішення, останньої миті його зупиняє офіцер, нагадуючи, що німець може відмовитися стріляти в єврея, якщо йому це травматично. Еміль вертається додому і не розказує родині, що з ним сталося. «Я молив Бога, аби не робити мене причетним до убивства євреїв, та він не почув мене. Натомість мені дали пістолет і я вирішив убити тих людей. Я всю ніч розкидав вапно їхніми тілами. Тоді стільки людей стріляло і стільки загинуло, що я перестав вірити в добро». Він висповідається перед румунським офіцером, якому під Сталінградом поцілили в голову, він вижив і його осяяло, він тепер чітко бачить замисел Бога. Цей хлоп заспокоює Еміля: готовий був убити, але не убив, значить, все з тобою нормально, Бог тебе прощає.

 

Але тоді в Дубоссарах Еміля запам’ятав Ніколас, так само фольксдойч, але уже міліціонер, а не просто фермер. Він сам з Поріччя поблизу Вознесенська (на Миколаївщині). І він брав безпосередню участь в розстрілах в Дубоссарах і в різні в Богданівці. Під час подорожі він намагається шантажувати Еміля, але коли вони поруч опиняються в полоні в Полтаві, то розказує Емілю, як до нього приходять в кошмарах убиті євреї, як він страждає. Еміль відпускає Ніколасу гріхи і той помирає, змучений важкою працею в червоному полоні. 

 

Іще два епізоди. Обоз фольксдойчів прибуває у Польщу, їх заганяють у бані, дають новий одяг, всі йому радіють, такого якісного і різномастого одягу Еміль ніколи не бачив, хіба на піджаках і кофтинах якісь жовтні нитки стирчали. Потім їх заселяють у доми, де є все – посуд, постіль, дитячі іграшки. Лише коли сусідка обмовилася, що раніше в будинку жили євреї, а сама Аделіна знаходить у сховку якусь книжку гебрейською, до них обох повільно і поступово доходить, чий одяг вони носять і що стало з власниками будинку: «Це робить нас частиною цього всього, Емілє, чи не так? Частиною їхньої ненависті? Їхніх убивств? Мені так брудно і соромно, Емілє, я не знаю, що з цим робити». Еміль пояснює, що нині одяг і будинок їм потрібніший, бо мусять вижити. 

 

Далі. Колону військовополонених місцеві хлопчаки в Полтаві закидують камінням: «Здохни, фріц!». Еміль бідкається, що світом править ненависть: «Я сам нічого не зробив цій дитині, але вона ненавидить мене так сильно, що каменує».

 

І нарешті. В будиночку на сході Німеччини сидять фольксдойче з України і місцева німкеня, і порівнюють свої воєнні досвіди: одна втратила брата на фронті, друга — сина. У них забирають їжу окупаційна влада. А у біженки і їжі тієї обмаль є. Вони міркують, що треба все-таки дякувати Богу, бо зараз Різдво. Тоді біженка каже: а у нас Сталін заборонив був Різдво. Який жах, — вигукує німкеня. Так, — погоджується біженка: Сталін гірший за Гітлера. Вона виграла в цьому сумнівному диспуті.

 

Яке поняття об’єднує всі ці сцени, я собі думаю? Чи не конкуренція жертв, га? Це послідовна спроба описати вразливість однієї групи через радикальну вразливість іншої групи. Конкуренцію жертв, яка починається уже з того, що автор запозичує для свого роману про українських німців форму Голокост-роману про винищення євреїв.

 

Її природно не усвідомлюють герої Салівана, але я б не припускала воднораз, що її не усвідомлює і автор «Останньої зеленої долини». Мені здалося, що Саліван спеціально оголює всі суперечності конкуренції жертв, коли ідеться про геноцидну війну, бо не знає, що з цими суперечностями робити. Ну хіба лише помолитися разом всім у фіналі, де за логікою сюжету мав би народитися ресентимент, а не благодать. 

 

Голокост-роман — явище суто масової культури. Очевидно, він має на меті «спростити» жахливу подію, пряме осмислення якої надто складне і надто страшне, його ціль — зняти певну інтелектуальну і соціальну напругу з теми геноциду (звучить цинічно, але не обов’язково такими є відповідні культурні практики). «Остання зелена долина» і робить те, за що з самого початку взялася: знімає напругу й утішає. Всім буде своя зелена долина в Монтані. Ну, тим, хто виживе, конечно.  

 

Найпопулярніший роман про Україну, прошу. А ви собі інакше уявляли?   

 

Оригінал статті на Suspilne: «Остання зелена долина»: найпопулярніший роман про Україну не про українців