«Героям Слава» Маурісіо Рібаса — бразильська мелодрама про Україну, яку ніхто не прочитав

2026-02-25 08:00:00 Ганна Улюра

Якщо до того в рубриці «Вони пишуть про нас» мова йшла про книжки, які безумовно впливають на образ України в інших культурах, то сьогоднішній випадок — радше курйоз. Просто буває часом хочеться відчути себе шостим читачем книжки після п’яти родичів автора. 

Бразилія, роман 2025 року. «Героям слава: кохання посеред війни в Україні» (Glória aos Heróis: Um Amor em meio à guerra da Ucrânia) написав Маурісіо Рібас. Це сльозлива мелодрама, яка не цурається і не встидається причетності до сентиментально-розважального жанру, на більше натомість не претендує. Такі книжки читають заради сильного емоційного ефекту, заради співчуття героям, з котрими відбуваються щось погане-погане, але читачам воно точно не загрожує.

Мало які жанри справляють такий сильний і таким нетривалий (а/е)фект, як свідомі себе сльозливі мелодрами. Маурісіо Рібас написав саме таку про російсько-українську війну. Не знаю, чи то так зорі персонально мені стали, але в сучасній художній прозі португальською мовою на очі потрапляють про Україну винятково мелодрами-на-тлі-війни, бозна-чому. От і «Героям слава» Маурісіо Рібаса книгарні і читацькі форуми пропонують читати в тандемі з «Україні слава: серця без кордонів» (Glória à Ucrânia: Corações sem fronteiras) португалки Сюзанни Фелікс, ця книжка теж вийшла 2025-го португальською і теж є сльозливою прозою про кохання. Радять, але я так не робитиму. Закохані герої Сюзанни Фелікс — Алекса і Володимир, вона — українка-волонтерка, він російський солдат-дезертир, і вони разом будуть підійматися над війною на крилах осяйного кохання. На цьому тлі роман Рібаса стає стерпним, а місцями навіть цікавим. На ньому і сфокусуюся.

Хто?

Маурісіо Рібас живе на півдні Бразилії, в штаті Парана (Всі біографічні довідки про нього написані одним і тим самим пером, дуже компліментарним, а от верифікувати подану в довідках інформацію мені не вдалося). П’ять років Рібас прожив в Естонії, він там навчався дипломатії. Має ступінь магістра з літератури, філософії та мистецтва в PUC Rio Grande do Sul. Професор права. Член Amnesty International та ICAN. Автор нонфікшну про міжнародні відносини. До «Героям Слава» у нього була дитяча книжка «Боротьба між добром і злом», а після роману про Україну він працює над романом про Палестину «Ісак та Ізмаїл» і обіцяє, що той змінить світ (пошлюся на інтерв’ю з автором). 

Маурсіо Рібас — жанровий автор. Те, що він працює в романтичних і мелодраматичних жанрах — вибір свідомий, ба місія. Рібас у текстах, які супроводжують його видання, часто міркує, що сучасна людина зціпеніла від жорстокості навколо, банальне повсякчасне зло  послабило емпатію сучасної людини (так, він відкрито посилається на Ханну Аренд і так же часто апелює до експериментів Стенлі Мілґрема). Історії кохання і відданості можуть змусити читача співчувати, а через співчуття приходить розуміння потреб Іншого, емпатія себто. Рібас має на меті широку і тривалу програму виховання свого читача — «для більш справедливого і співчутливого світу». Глобальна трансформація світу мусить починатися з трансформації емоційної сфери конкретної людини (А хтось досі думав, що жанрова любовна проза — це щось розважальне-легковажне за метою?).

Що?

Навіть нічого не знаючи про Рібаса, можна відразу сказати, що він — автор з тонким сумлінням. Він уже в передмові з найпершого речення ставить те питання, яке не може не поставити йому читач. Отже: «Передовсім слід відповісти на два важливі питання: чому в любовному романі за тло править війна? Чому бразилець пише про любовну історію, яка відбувається за межами Бразилії, що починається в Естонії, а потім переноситься в Україну? Чому б не почати історію в бразильському контексті, якщо і головний герой роману, і його автор — бразильці?». Скажіть, які круті й доречні питання? І те, що сам автор їх актуалізує — зірочка в карму його роману. 

 

Відповідь же Рібаса така, дещо розмита: мовляв, я космополіт, люблю все людство і пишу від серця всього людства, люблю, — каже, — однаково сильно арабів і євреїв, тутсі й хуту, українців і росіян (не плюйтеся, оцініть описовий ряд: це все — геноциди), каже, що не розділяє людей на етноси та раси. Єдине, проти чого постає осяйна любов Рібаса, це — націоналізм. Націоналізми він щиро ненавидить. І нарешті він закликає розділяти народи й уряди: народи, мовляв, треба любити, а от уряди уже можна критикувати. Вам в цій маніфестації абстрактного гуманізму все ще не ясно, чому бразилець пише любовний роман про війну в Україні? Тоді я наведу іще одну цитату з передмови й все тут проясниться: 

 

Я схожий на ту матір з арабського прислів’я, яка говорить: люблю хвору дитину більше за здорову і ту, яка далеко, більше за ту, яка поруч. Це прислів’я обмірковує прив’язаність і піклування, котре матері зазвичай відчувають до дітей, що потребують більшої опіки чи до дітей, з якими в розлуці, воно підкреслює складність материнської любові. Тому я категорично стверджую, що відчуваю більшу любов до народів чи етнічних груп, які стикнулися з великими незгодами сучасного світу. Я — за безпорадних, нещасних, голодних, бідних, забутих, за тих, ким гребують, за знедолених, за переслідуваних, ображених, за людей, що стали жертвами війни чи щоденного насилля в містах по всьому світу.

 

Безпорадні, переслідувані і бідні — це ми, тому Рібас — за нас.

 

 У «Героям Слава» є три епіграфи. Перший — слова матері, звернені до Ахілла: підеш з-під Трої і твоя слава житиме три генерації, а правнуки тебе забудь; залишився воювати і матимеш вічну славу. Другий — з Анни Ахматової, прости господи, вірш «Клятва» з її циклу про війну: «Та, яка нині прощається з любим, нехай переплавить свій біль в силу. Ми клянемося дітьми і могилами, що нас ніщо не змусить підкоритися!» (Рібас хоча б трішки усвідомлює іронічність, і то — дуже низького штибу, цього епіграфу в романі про російсько-українську війну? Я не знаю). А от третій епіграф несподіваний своїм розходженням змісту і прізвища автора: «Література — подорож до істини», — каже Кафка (точно Кафка?). Отож розповідь про війну має стати війною і пам’яттю про війну одночасно, якщо я правильно розумію ці три епіграфи поруч.

 

Заповідається на дуже амбітний роман. А втім, на твір дуже мало відгуків, важко зрозуміти реакцію на нього оригінального читача (Goodreads — одна реакція, де рецензент не прочитав далі передмови, і одна на Amazon, де рецензент назвав книжку обов’язковим читанням про війну. В інстаграмі автора — купа світлин захоплених читачок, які позують з книжкою, але відгуків на неї немає). Боюся, план Рібаса про перетворення світу — тимчасово під загрозою зриву.  

 

Про що?

Маарія Саар — білявка з великим синіми невинними очима — втратила на війні батька. 2005 року, після долучення Естонії до НАТО, він пішов воювати в Афганістан і там загинув. Він свідомо виконував свій обов’язок, бо знав, що НАТО — єдиний спосіб захиститися від російської навали, яка є абсолютним злом: за радянської окупації був репресований і убитий в таборах дід Маарії. Виростаючи, Маарія опиняється перед моральною дилемою: війна, яка знищила батька, могла б врятувати діда. Зараз Маарії 25 років, вона — юристка, правозахисниця-пацифістка. 

 

29-річний Андре Катюк Ріхтер, інженер-програміст з Бразилії та лейтенант запасу бразильської армії, спеціаліст з рукопашного бою і елітний стрілець, рік тому приїхав до Естонії. Там зустрів Маарію і шалено в неї закохався, при чому взаємно. 

 

Зараз весна 2023 року і Андре треба якось обережно розказати Маарії, що він рушає на «самогубну війну в Україні». В Естонії запустили проєкт «Бийся за Україну», через який вербували іноземців, Андре подав свою кандидатуру і пройшов відбір в іноземний легіон разом із 20 тис. іноземці-добровольців, які стали на бік України. Мотиви у чоловіка дуже і дуже особисті: на борту малайзійського Боїнга, який збили росіяни в липні 2014 року, були батьки Андре. Батько летів до Куало-Лумпур з дипмісією. Та і як нам продемонструє його прізвище, Андре має українське походження: його прапрадід і прабаба були трудовими емігрантами з України чи радше біженцями, бо родинна історія зберегла інформацію, що рятувалися вони втечею від Голодомору. Його діда, який був адвокатом, убили в Бразилії під час воєнної диктатури, котрій він протистояв (На двох у героїв Рібаса така колекція геноцидів, що уже цікаво, як ця книжка буде вирулювати в напрямку осяйної любові). У повномасштабній війні в Україні Адре отримує можливість боротися проти агресорів, що убили його батьків і пробували убити прадідів, він нею і скористався. 

 

Маарія категорично проти рішення Андре: «Ти будеш вбивати на війні, але перша людина, яку ти на війні уб’єш — це я». І коли Андре готовий пристати уже на прохання Маарії і робити дітей замість війни, телефонує баба з Бразилії й повідомляє: цієї ночі російська бомба убила родину його українських кузенів — бабусю, тата, маму, дитину.

 

Сумніви зникають, і Андре їде на фронт. І вирішує писати воєнний щоденник, котрий може стати доказом на суді, де будуть розглядати злочини Росії проти людяності. А Маарія подає заявку в київський офіс ЮНІСЕФ, щоби бути ближче до коханого, і вирішує не повідомляти Андре, що вагітна. 

 

У транзитному Києві Андре з подивом відзначає, що не бачить в місті ознак війни, поки, прогулюючись, не натрапляє на огороджену ділянку з вирвою від прильоту — виявляється, місто уже навчилося оговтуватися на ранок від нічних обстрілів (І я вперше зустрічаю таке в іноземних романах про Україну: одночасне опанування закидам про «ресторани-вечірки в розслабленому Києві» від Спартц і Ко та не-надривні пояснення, як це — жити під обстрілами). Після чотирьох тижнів вишколу разом з іншими іноземцями-добровольцями, Андре скеровують командувати взводом. Але перед тим має стати інструктором для інших іноземців у Львові. Туди ж прямує за скеруванням ЮНІСЕФ Маарія, але зустрітися вони не встигають: Андре (тепер з позивним «Торо/Бик») відправляють під Бахмут. Всюди він зустрічає українських юнаків, які або проходять вишкіл, або бідкаються, що їм іще нема вісімнадцяти і вони не можуть податися у військо; всі українки, з якими взаємодіє Андре, або чекають синів-братів із фронту, або оплакують загиблих чоловіків. 

У підвалі на околиці Бахмуту радіо ловить станцію т.зв. «ЛНР» з піснями т.зв. «Великої вітчизняної війни». Місцеві мешканці, обірвані і брудні, кричать людям у формі російською: «Зупиніть війну, нам все одно, хто керуватиме, нам головне — мир». (Під Бахмутом Андре перетнеться з батальйоном «Азов», і в романі буде кілька сторінок лютих пропагандистських тез про ультраправих в Україні, що кубляться під боком єврея-президента).  

 

Є одна річ, яку в цей роман занесло хвилями окопної прози про Першу світову: всі військові на передовій — дуже молоді або мають вигляд хлопчиків-школярів; вік іноземців-добровольців підкреслено старший, наймолодша тут пара близнюків під тридцять — як і Андре, вони теж з Бразилії, співці фламенко і командують відділеннями. Один із них гине в першому бою. Цей ейдж-контраст між тубільними дітьми-солдатами й дорослими легіонерами навряд зроблений свідомо. Там таки видно вплив ремарків-олдінгтонів, але не без крінжі. 

 

Поки Маарія подорожує до України й влаштовується на роботу у львівський притулок для дітей-біженців, Андре тримає позиції в Бахмуті, отримує легке поранення плеча. Його колеги ламаються, ночами він чує плачі іспанською: «Я тепер убивця! Прости мене, Господи, я убивав!», але він не може дозволити собі таких думок: він тут — знаряддя помсти й божого гніву.

 

За два тижні військовий повертається у Львів інструктором, і командир «Фокстрот» обіцяє підписати йому призначення на нагороду «За мужність». Пилип-Фокстрот (йому 26, має вигляд «школяра») перед прощанням п’є горілку і «плаче, немовби дитина», розповідаючи Андре, що бачив у Бучі й чому тепер мусить воювати «до самого кінця». І знову ж таки звіряється, що став убивцею і боїться, що не відчуває різниці між злом і добром (Цю тему актуалізує фікшн цивільних, але не проза комбатантів, ви помітили?  Схоже на оте дурне питання, яке намагаються поставити людям, котрі повернулися з фронту: «А ти убивав?», у відповідь на яке щиро радять заткатися). 

 

У Львові лейтенант Катюк (тепер зветься лише так) інструктує нові групи добровольців, навчає 20 елітних снайперів і нарешті дізнається про вагітність Маарії. Жінка знову береться розказувати, що Ганді і Мандела у ворогів не стріляли і вона втомилася жити у Львові, де регулярно лунають сирени. Він її заспокоює, перемикаючи увагу на підготовку до весілля, котре відбувається за місяць в Києві. Вінчаються в Софіївському соборі, ой (Маурсіо Рібас бере інфу з відкритих джерел, три роки тому завірусилося відео з такого вінчання, але там була церемонія просто неба. Відзначу принагідно: в романі дуже-дуже багато точного фактажу, за одиничними винятками. Не лише історичного, не лише туристичного. Ідеться про дрібні деталі, про назви кафе і вулиць, про закупи в «Сільпо» тощо, тощо). 

 

Лейтенанту пропонують повернутися під Бахмут у складі групи елітних снайперів. Їхня група отримує назву «Привиди Бахмута». Під час боїв Андре отримує контузію і поранений шрапнеллю в стегно і має повернутися на лікування у Львів. А Маарія уже знає стать майбутньої дитини: це дівчинка. Андре сідає поруч із Маарією і починає розказувати своїй донці, які погані речі він робив на війні. Він з порадою Маарії вирішує оптимально «поєднувати воєнне життя з батьківством»: повідомляє, що буде лише інструктором і на передову більше не поїде. І все буде добре. Але тут стається ракетний обстріл Львова і під завалами внаслідок бомбардування гине Маарія і їхня ненароджена донька. Андре напивається, снить донькою, обирає спосіб самогубства, вирішує жити і боротися на східному напрямку під началом Фокстрота: «Українським солдатом керую сильне почуття помсти». Взимку десь поблизу Авдіївки лейтенант відмовляється виконати наказ і відступити та гине з криком «Героям слава!».

 

Як написана книжка? Чергуються довгі детальні звіти про хід боїв в Україні (в яких то там, то тут проглядаються звіти Тома Купера) відразу після реплік штибу «Андре уважно слідкував за новинами»), а також довгі детальні звіти про еміграційну кризу в Європі (відразу після фраз «Маарія подумала», бо це якраз її професійна галузь) і довгі детальні постільні та ще довші сцени освічення та милування (після фраз-попереджень «Любове моя!» і «тисяча поцілунків»). М’яко кажучи, невибагливо написана.   

Навіщо?

Розділене кохання до жінки/чоловіка, віддана любов до дитини є критеріями в ситуації втрати морально-етичних норм. Людина всередині війни, її здатність оцінювати свої вчинки як етичні чи аморальні знижена, але завжди є ці два пункти: любити свою дитину і кохати свого партнера — і у такий спосіб залишатися хорошою людиною. «Героям Слава» має таку дуже чітку систему координат і її послідовно тримається.

 

Якщо так відразу й не зрозуміли (і я вам цим не докоряю), це був не роман про війну, а пацифістський роман:

 

«Війна, яку він побачив, була зрештою величезним будинком для божевільних посеред величезної бойні, місцем, де безумні ведуть сліпих, як у відомому рядку з «Короля Ліра». Скільки іще буде таких міст, як Буча? Не воювати, не капітулювати, не відмовлятися від суверенітету нації і народу на користь владного проєкту? Чи будуть українці знову окуповані, як за радянських часів? Яка країна або країни стануть наступними? Можливо, Естонія.  Війна не була варіантом. Але чи була вона єдиним рішенням для цього народу?» (цитую пряму мову Андре).

 

Любовні історії на війні — сильний матеріал для емоційного впливу і формування образу країни, що перебуває у війні. Природно, Україна стає таким матеріалом для белетристів і жанрових авторів. Не просто навіть природно, а є доброю зрештою новиною: такі книжки формують правильну емоційну реакцію при мінімумі історичної інформації, яку воліє отримувати читач мелодрами. Роман Марусіо Рібаса не став популярним і певно ним уже й не буде. Він написаний надто-в-лоба навіть за стандартами формульної літератури. Але за цим романом очевидно стоїть ретельне вивчення інформації і чітка політична позиція, що не можна не відзначити, і такої ретельної підготовки мелодрама явно не потребувала, але добре, що отримала. 

 

Для літератури вартує лише те, що «Героям Слава» так погано, так відчайдушно погано написаний і залишиться лише зникомим фактом: 2025 року в Бразилії вийшла сльозлива мелодрама про російсько-українську війну, яка оригінального читача абсолютно не зацікавила.   

 

 

Фото: Amazon, Instagram (Маурісіо Рібас)

Оригінал статті на Suspilne: «Героям Слава» Маурісіо Рібаса — бразильська мелодрама про Україну, яку ніхто не прочитав