Оксана Рубаняк «Ксена». «Доки серце холодне ‑ стріляй»

2024-09-20 07:00:00 НСПУ

“Українська літературна газета”, ч. 8 (364), серпень 2024

***

Зима. Автомат. I окопи.

Замерзла земля до колін.

Убиті лежали герої –

Семен, Геродот і Каїн.

Краплями кров біля тіла

Кипіла і стигла, як лід.

Ця зима не була, як зазвичай, біла –

Червона від крові і збитих ніг.

Ця зима – найлютіша й сувора:

Замість снігу кулі летять.

Не літають птахи довкола,

Не злічити годин і дат.

Тут забули рік і місяць,

Власне ім’я і родину.

Де панує хижа вічність,

Там немає мені спочину.

 

***

По крихті втрачаю себе,

По краплині моя кров витікає.

Я фонтан, з якого ненависть пре,

Я та річка, що від всіх утікає.

Мої сльози – очищення джерело,

Крик мій руйнує бетонні стіни.

Коли падатиму з неба чолом,

Підготуйте полотно порятунку дельфіна.

Принесіть у жертву сите ягня,

Нагодуйте бідняків і злиднів.

Я самотнє сирітське дитя,

Мені чуже відчуття ситості.

Мені незнайомі розуміння й любов,

Я зародок людської відчуженості.

Пригадайте мене, як повірите знову,

Що сліпий обов’язково прозріє.

Пригадайте у час гучної грози,

Коли на думку спаде веселка.

Є речі нездійсненної ваги.

Є те, що ніколи не вийде.

 

***

I коли здаватиметься, що все летить шкереберть,

Що ти сам протистоїш усьому світу,

Згадай, скільки сил потрачено вже,

Скільки ще дороги пройти потрібно.

І коли руки опустиш від немочі, згадай

Свої злети й падіння, падіння і злети.

Не існує прямої незмінної стабільності,

Ми створені з плоті і крові, крові і плоті,

Ми створені жити, боротися, гребти,

Навіть коли весла поламані і криві,

Коли вітру попутного немає. Пам’ятай, є ти,

І тільки від твоїх дій залежить буття твоє,

Від твоїх думок, поглядів, розмов,

Від кожного слова і кожної літери.

Пам’ятай, що невдача – лишень урок,

А життя – це школа перед справжнім викликом.

 

***

Приміряй на себе спокій,

Вдягни плащ миру і затишку.

Я млію від твого дотику,

А тобі так личить мій захист.

Не турбуйся про ракети і гради,

Не лякайся гучних вибухів.

Ти світу найкраща принада,

Я тебе неодмінно визволю.

Подарую тихі зоряні ночі,

Мирні дні, звабливі світанки.

Навзамін я заплющу очі,

Назавжди залишусь у пам’яті.

Ти продовжиш жити для мене,

Квітнути, рости, розвиватися.

Я тобі життя дарую, країно,

Обіцяй ніколи не здатися!

 

***

Помовчімо про війну.

Беззвучно, безшумно і тихо.

Щоб подих пробуджував сплячих святих,

Заколисував гаряче лихо.

Щоб погляд випалював світлі рядки,

Які не будуть прочитані.

Я прошу – мовчіть, бо за всякі думки

Приходить відплата приречена.

Страх смерті страшніше самої смерті,

Тулиться кинджалом до грудей

І до бід чужих робить тебе черствішим,

Не бачиш світу білого й людей.

Він, наче дощ, по тілу пробігає,

Лоскоче лагідно від п’яток і до вух.

Якщо хтось мріяв ступити крок до раю,

Забудьте цей душі свистячий звук.

І видаліть всі спомини із голови,

Очистіть пам’ять для нової миті.

До неї треба вміти нам підійти,

Щоб заново все людство відновити.

Бо після смерті отримуємо життя,

Те, на яке сьогодні заслужили

Власним трудом, без слова каяття,

Бо всі слова свій сенс уже віджили.

Чорне – не біле, а біле – не чорне.

Скільки б не змішував кольори,

Все виходить дном догори,

Якесь тускле, в’яле, скорботне.

Діло не в пензлі чи розмитих фарбах.

Хоч воду вилий на чистий мольберт,

У ньому відіб’ється чужа смерть

Й ходитиме за твоєю тінню, підкрадаючись в сутінках.

Тікати – діло останнє, що на думку спаде.

Якщо взявся за малювання – то малюй.

Якщо вагаєшся – на всіх парах чимчикуй,

Допоки гроза біля твого обійстя всю живність не змете.

Залишить тільки одинокий пагін колоска,

Щоб над ним гидливо знущався похітливий вітер.

Колосся схилиться додолу, читатиме із заповіту літери,

Які бачить вперше від єдиного свого серцебиття.

Ти ж, сценаристе, дивитимешся на цю картину зі слізьми.

Твоя композиція вийшла фатальною.

Не засмучуйся наперед, ще останньою

Дивуватиме людство із чорно-білої пітьми.

 

***

Доки тобі не страшно – іди у бій,

Доки серце холодне – стріляй.

З першою кулею вилетить гнів,

А тоді вже не побачиш злості кінця.

Тримай міцно в руках автомат,

Не дивися, що хтось тікає.

Твоє завдання – стріляти, солдат,

І його ти напам’ять знаєш.

Не дивися на біль та жах,

Затули міцно від остраху очі.

Твого побратима не врятувати,

Він помер минулої ночі.

Ти не сам, прошу, не забувай:

За твоєю спиною мільйони.

То ж стріляй, солдате, стріляй,

Доки кров не тече по скроні.

 

МОГИЛИ

Могили над могилами видніються,

Урізнобіч розкидані в землі тіла,

До купи з’єднані причиною, що вітром сіється.

Над степом попелом страждань імла.

Скаламучене кровавим стогоном мовчить,

І тиша ця – найгірша мука і випробування.

Те згарище від танків більш не воскресить,

Поховані з тілами воїнів останні сподівання.

Ціна їх смерті – нащадків славних воля,

Що без кайданів линуть у вись

І мужніх предків у мемуарах славословлять,

Завдяки кому рід козацький відродивсь.

 

***

Порідшали щирі усмішки, не чути щасливого голосного сміху,

Немає відвертих розмов про життя чи планування майбутнього.

Якщо бути чесним, немає нічого із попереднього світу,

Що нагадувало б про неї колишню, щасливу і безмежно вперту.

Не горять вогні в очах, немає життєдайної енергії.

Коли дивиться на когось, погляд спустошено втікає у далину.

На всіх зривається, кричить, висловлюється нервово й зверхньо.

Зіпсувала стосунки з усіма, хто був вірний їй і кому вона.

Всередині неї нічого, гнітюча пустота,

Тільки сльози часом рвуться на волю.

Вона ховає від всіх свій реальний стан і почуття,

Замкнулася у собі, для комунікації відібрало мову.

Вона кричить поглядом, поведінкою, слізьми,

Та ніхто не чує її прохання про допомогу.

Ще трохи – і вона потоне, напевно, це вірний кінець

Або шлях із квитком в один бік дороги.

 

***

Війна – не мистецтво, не сучасний арт,

Не ліричні вірші, сумні пісні чи яскраві картини.

Війна – це вбивства, руйнування і жах

Для свідомості кожної здорової людини.

Її неможливо романтизувати і прикрашати,

Додавати красивих епітетів та метафор.

Вона не уміє лікувати хворих, немічних воскресати,

Проте вносить у буденність інших тисячі коректур.

Міняє долі та майбутнє наступних поколінь,

Ламаючи перспективи і стабільний розвиток.

Війна – не сценарій театральних вистав і видуманих дій.

Це шанс вирости квітці із затопленого вогнем паростка.

 

ЗАБУТИ…

Забути те, що вже було забуте?

Немає сенсу витрачати сил.

Бо вже минуле стало перебуте,

І світ чомусь вже став не мил.

Минуле вже не стане сьогоденням,

Ніколи ж сьогоденням – майбуттям.

А щастя в нашій долі – то везіння.

Любов у світі буде забуттям.

Забути те, що не могло б і бути

Здається нам абсурдом? Аж ніяк!

Бо те, що розумом не можемо збагнути, збагнули серцем, випадком провсяк.

Бо прихисток віднайде тільки правда,

Брехня ж у світі місця не знайде.

Правдиве слово схоже, мов кувалда.

Брехливе – порох, що за вітром йде.

Забути те, що не було ніколи?

Здається, просто, просто і було б,

Уперемішку із натхненням наша доля

Виконує бажання без пригод.

 

Ми всі герої власного роману

Ми всі герої власного роману,

У кожного із нас єдиний чин,

Який, ховаючись за призмою обману,

Не підпускає близько до глибин.

Душі, єдиної коштовної монети,

Що цінність пронесла через віки,

З багатством всесвіту незвичні силуети,

Які терзають серце і думки.

В пітьмі над обрієм людських бажань

Вже надто імпульсивних і мінливих,

Донощиків небачених страждань,

Таких незнаних і таких зрадливих.

Як ми… розгублених недолею по світу,

Змарнілих від недуг своїх сердець.

Збираємо пелюстки злого світу,

Хоч знаємо, що це ще не кінець.

 

ГАЛЕРЕЯ

Почати варто з самого кінця,

Бо там найцікавіші епілоги.

Удавши онімілих ми сліпців,

Мудруємо життя небоги.

Частенько бачимо політ зірок –

Веселе дійство, гідна панацея.

Та своєрідний неземний зв язок

З мистецтвом у людини – галерея.

Вона чудна, в душі тихенько б’ється

І променистим світлом осіва.

Усе довкола, що над нами в’ється –

Майбутні незбагненнії діла.

Вони прийдуть із часом неодмінно,

З підніжжя хмар, із закулісся мрій.

Бо як і час творіння це – безцінне,

Із болю й щастя бажаний напій.

 

В ЇЇ…

В її очах горів вогонь,

В її очах кипіли зорі.

І як же можна осторонь

Стоять у ніжності покори?

В її вустах достиглий дим,

В її вустах нестримна спека.

Нехай закінчиться лихим

Наша історія далека.

В її волоссі запах трав,

В її волоссі смак лиману.

Моя би воля – то украв

Її назавжди до роману.

В її руках було життя,

В її руках моя свобода.

Як же сховати почуття,

Шоб не створилася незгода.

 

Ти – мої недоліки, я – твої помилки

Ти – мої недоліки, я – твої помилки.

Наші різні полюси не питають: скільки

Відстаней подолано, морів переплито,

Шоби назавжди забути, як серце розбито.

Щоби стерлись спогади, руйнації долі,

Вернутись навпомацки, вмирати поволі.

Зірвані невтішним, хмеліти до п’яні,

Так і не дізналися: чи були кохані?

 

КРОВ’Ю ОБЛИТА ЗЕМЛЯ НЕ ПОЛЯЖЕ

Кров’ю облита земля не поляже,

Стиснувши зуби, рветься у бій.

Щоб розгромити лігвище враже,

Щоб роз’ятрити терпкий вогневій.

З силою й міццю, зі спрагою правди,

З щирим сумлінням лине жага.

Дяку віддати тоном розлади,

І закріпити махом меча.

Кривда за кривду, за ненависть щастя,

Гнівом з’єднаємо два береги.

Жахом огорнені грізнії браття,

Поспіхом гучно кують ланцюги.

Богом не прощені каїни смерті,

Грішную тінь волочити повік.

Позначки долі віднині стерті

Тим, хто землею лишає навік.

 

Оксана Рубаняк «Ксена»,

військовослужбовиця, командир взводу Збройних сил України, учасниця російсько-української війни, українська письменниця та громадський активіст

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

litgazeta.com.ua

 

Оригінал статті на НСПУ: Оксана Рубаняк «Ксена». «Доки серце холодне ‑ стріляй»