Як я до цього докотився?)
2025-09-21 18:00:03 Очерет

Слава Україні, брати й сестри)

Вітаю читачів та всіх інших.

Кожен автор з чогось починав, і я – не виключення. В цілому писати я почав давно, мабуть, більше десяти років тому. Перечитавши й передивившись чимало всього, що можна віднести до фентезі та фантастики, я подумав, що і сам міг би створити щось нове в цих жанрах. Писав переважно невеличкі оповідання – щось велике мені тоді принципово не давалося. Завжди намагався щось вимудрити з сюжетом – бо вже тоді шаблонним світлим паладином, який взяв свого вірного меча і порубав усіх орків (ні, не московитів, а просто орків) вже нікого не можна було здивувати.

Так з’явились Морські ігри, Укус, Яблучко від яблуні, Кіберпантеон, В переговори не вступати та ще кілька нарисів.

Писав тоді – змушений зізнатися – російською. Зараз про це згадувати особливо дошкульно – коли зі зброєю в руках доводиться боронити країну від “онуків” “воювавших дідів”, які, окрім усього іншого, прийшли сюди нібито “захищати права російськомовних”. Потім, коли в голові вже прояснилось, почав то все довго і вдумливо перекладати, аби українською воно читалось не гірше, ніж в оригіналі – а те, що вже було викладено в мережі, видаляти до біса. Публікувати українські тексти тоді так і не почав – все якось було не до того. Дозрів до цього вже аж після початку повномасштабки та мого становлення її безпосереднім учасником…

Сюжети деяких творів засновані на моїх снах – і, гадаю, я не один такий. Багатьом з нас часто сниться чимало… всякого. “Химерні марення хворої підсвідомості” – фраза з часів моєї юності, та актуальна й досі. Так з’явився, наприклад, Техношаман, який тоді був маленькою повістю сторінок на 30 (зараз це перша частина першого тому). Так з’явилось “Дивне Місто” – оповідання в постапокаліптично-футуристично-вампірському сетінгу.

Після чергового перегляду фільму Dead Man (старий чорно-білий вестерн з іще молодим Джонні Депом у головній ролі) мені прийшла ідея теж придумати щось подібне, але в фентезійному антуражі – з домішкою того самого вестерну. Хоча “подібність” насправді полягала лише в тому, що в кінці всі одне одного перестріляли)) Так з’явилось оповідання “Відплата” про ельфа-найманця Лейфа Похмурого. Історія виглядала завершеною – проте весь час не відпускало відчуття, що там не вистачає ще чогось, і про цей світ можна було б розповісти більше. Тому – з’явилось продовження. У ГГ намалювався нащадок, який певний час ніц не знав про свого батька, у головного лиходія з’явилась родичка, що змушена була тікати з батьківщини, де спалахнула громадянська війна, долі цих двох переплелись, виникла нова родина, нащадки, в кожного з яких теж була своя історія… І пішло-поїхало, коротше, потягнулась ниточка. Так на світ з’явився роман “Історії Дикої Півночі” – оповідь про Пригір’я, край сильних та цілеспрямованих чоловіків та жінок, готових кулаком та револьвером (а іноді й магією) захищати своє право на життя та приватну власність.

В решти творів – свої окремі історії. Оповідання “Вогонь!” було написане під час чергування на КСП – був тоді, як не дивно період, коли на дружніх позиціях все спокійно, а на стрімах з дронів ніц цікавого. Писалось під враженнями від війни і особистої участі в ній, але знову ж таки з поправкою на магічний світ.

З останньою на цей момент книгою – “Троє схиблених і дівчинка” – все досить буденно і водночас цікаво. Ідея історії про трьох затятих дослідників, які волею обставин потрапили до дикого та негостинного світу і змушені були об’єднатись для виживання там, і дитину, яку вони пізніше рятують і приймають до себе, крутилась в моїй голові досить давно. От тільки планувалося все трохи інакше. Наприклад, темний ельф, згідно задумки, мав бути чоловіком, якому довелось виживати в жорстокому матріархальному сіспільстві ельфів Підземелля, а згодом – і тікати звідси. Та при такому розкладі в сюжеті дещо не билось – тому вирішив зробити все трохи інакше. Так з’явилась Лоріанхейн. І одразу склалась її історія, причини, чому вона стала тим, ким стала… Все це привнесло в текст свою родзинку. Ну, принаймні я так вважаю.

Але головний прикол не в тому. “Троє схиблених” спочатку мали бути маленьким оповіданням на кілька сторінок)) Але захотілось більше розповісти про героїв, історію їхнього життя та взаємин… Понеслось, коротше) Тепер це має бути вже ціла серія, перша частина якої повністю написана.

Та й на цьому, в принципі, майже все. Мій псевдонім – Очерет – це мій позивний в ЗСУ.

Всім добра і мирного неба над головою. Всіх обійняв)

Оригінал статті на Букнет: Як я до цього докотився?)