«Повернення» до короткої прози. Рецензія на антологію випускників Litosvita
2025-08-28 21:00:00 Тетяна Петренко

Попри наявність в нашій літературі таких майстрів короткої форми, як Григір Тютюнник і Василь Стефаник. Попри можливість для короткого тексту завіруситись. Зрештою, попри наше кліпове мислення і складність для частини потенційних читачів сприймати великі форми, коротка проза не витісняє романи з наших полиць. Авторам кортить створювати свою велику історію. Проте це не означає, що автори-початківці ігнорують оповідання.

Нещодавно видавництво “Віхола” видало другу антологію сучасної короткої прози від випускників Litosvita, яка подає різноманіття тем і форм, а також дає надію на появу нових імен на нашому читацькому обрії.

Українська коротка проза: виживання форми

Напевно ми не здивуємо нікого сказавши, що коротка проза не в пошані зараз ані серед авторів, ані серед читачів, ані серед критиків і блогерів.

«А як же успіх Романа Голубовсього і його “З нами житиме еласмотерій”», – закономірно спитаєте ви. А як же прекрасні сільські оповідання Сергія Осоки? Зрештою, як же «Арабески» Сергія Жадана? Проте згадані автори – це радше виняток з правила. Особливо Жадан, який сьогодні може дозволити собі мадригал чи інтермедію, не те що коротку прозу, і все одно не буде обділений увагою.

Невелика кількість книжок короткої прози на українському ринку – закономірний історичний процес. Не варто недооцінювати українську мрію про великий роман, породжену зокрема неможливістю вільного творення великих форм літератури в другій половині ХХ століття. Микола Рябчук, один з авторів українського андеграунду, пояснює відсутність романів, породжених українським андеграундом, цілком практичними моментами. Роман складно передруковувати на друкарській машинці і читати вголос. Тому в період 1960-1980-х в андеграунді побутували саме поезія і оповідання.

Сьогодні ж для творення короткої прози бракує майданчика – літературних журналів, які б платили за ці тексти, збирали й популяризували їх.

До чого повертає «Повернення»

Випускників Літосвіти, які випустили свої романи, ми добре знаємо. Це хороші пропрацьовані дебюти. Завдяки роботі з експертами письменникам-початківцям вдається уникати багатослівності, надмірної присутності власного «Я», до чого тяжіють дебютанти, та, зрештою, їм вдається добре структурувати свій текст. Тож не бійтесь зазирати під обкладинку «Повернення», Літосвіта дає свій знак якості, що там на нас чекає пишний яр, а не сумне провалля.

У цій збірці якнайширший діапазон тем від звертання до літератури абсурду і космічної фантастики до повернення до коріння і дослідження своїх родинних історій. І, звісно, історії, пов’язані з війною, без яких сучасні книжки втрачають звʼязок з реальністю.

Це дуже строката збірка, де можна вловити присмак наївності дебютантів, а за частиною оповідань відчути тяжіння до ширшого романного задуму – кліпове мислення досі не дісталось до голів українських авторів, вони все ще тяжіють до романної форми і мислять її структурами.

До джерел

Якщо в назву збірки винесено «повернення», почнімо з цієї теми. Частина авторів книжки справді вертаються до джерел: до рідної говірки, образів з дитинства та інтер’єру бабиної хати. Це такі тексти, як «Ребека» Марічки Косійчук, «Про природу» Вікторії Фещук, «Хутряні капці» Юлії Желізко. Їхні сюжети зосереджені навколо старих людей, до, імовірно, спогадів з власного дитинства. Що характерно, чимало такого повернення до джерел було і в великій прозі випускників Літосвіти – “Оринин” Сашка Столового, “Дзвінка” Ніни Кур’яти тощо. Вочевидь, ми повертаємо собі цінність родинної історії таким чином. Для письменників це обертається текстами-дослідженнями історії свого роду, для тих. Натомість для тих, хто не пише, таким способом стає цікавістю до ДНК тестів, спроби намалювати своє родове дерево і звернутись до метричних книг і архівів, які, за відсутності реальних родинних історій, дають змогу показати щось важливе про нас. Зрештою, тенденція до вивчення мікроісторії – феномен, що зародився тільки в другій половині ХХ століття.

Тож ці оповідання потрапляють у тренд на дослідження своєї історії, перепрочитання її без брому та колоніальної оптики, на децентралізацію.

Зокрема «Хутряні капці» з цієї збірки – гумористичний текст, де авторка описує, як юній героїні сниться сон про щойно померлу бабцю, і всі родина переполошується через те, що забула покласти покійниці її хутряні капці в могилу. До слова, той текст, де історія справді є завершеною і не чекаєш на романе продовження. Авторці вдалося б зробити жваву збірку гумористичних історій в стилі «Тореадорів з Васюківки».

Комфортний простір абсурдизму

Напевно найяскравішим і найстрункішим із текстів цієї збірки є «Матір пана Мюріца» – текст абсурдистський, чітко структурований, наче аркуш, що вилетів зі збірки когось з французьких авторів 1950-х. До слова, теж збудований навколо сну-послання від померлої мами. Життя цього оповідання обмежене його естетичними рамками. Готелем, булочками, кавою, повторюваними щоденними ритуалами. По суті це оповідання про те, як випадок вибиває впорядковане життя з колії. У впорядкованому світі, що нагадує чисті прямі лінії Веса Андерсона, стається випадок, що й дає привід для творення літератури.

Це затишний світ у своїй впорядкованості. Таке собі літературне делулу.

Чим би не надихалась авторка – літературою ХХ століття, кіном чи прикладом Романа Голубовського, вийшло яскраво і добре.

Світ катастрофи

Війна і катастрофа тяжіють над світом оповідань навіть там, де тема війни не розглядається. В оповіданні «Sinus Amoris» героїня прилітає на Місяць, місце для екстремальних туристів. Прилітає, щоб побачити кінець Землі. Її новоспечений коханець забираючись з Місяця в останній момент не розуміє небажання жінки втікати. Її мета – побачити кінець і зафільмувати це. Частково цей момент римується з нерозумінням європейців, чому українці залишаються в Україні, а також не розумінням, чому мешканці прифронтових територій не залишають їх. У своїй реалізації героїня не подає якоїсь деталі, яка дала б відчути її трагічність чи відчуття.

Сам текст більшою мірою нагадує частину ширшого полотна — забагато ниточок залишаються обрізаними, є простір для більшої кількості подій.

Чи чутно падіння дерева в порожньому лісі? Вона стає тою людиною, яка має це почути. Але чи маємо ми ключі до розуміння цієї дівчини?

Вміння ставити крапку

Більшість оповідань з цієї збірки має проблему з тим, щоб поставити логічну крапку наприкінці. Це той випадок, коли добре відома надивленість працює проти авторів. Ми звиклі до великої форми, її логіки і її масштабів. Автори завершують свій сюжет, але не завжди залишають нас з відчуттям посмаку, поставленим питанням, недомовленістю або висновком. Щодо частини оповідань цієї збірки складається враження, що вони є главами романів. Тож чекаємо, що дехто з авторів розпише свої оповідання до романів. А від інших чекаємо на тріумфальне повернення короткої прози на український книжковий ринок.