«Кассандра курить папіроси» — історія про наше вчора і сьогодні
2025-10-03 07:00:00 Вероніка Стягайло

– Кассандра курить папіроси. Анна Безпала – Темпора, 2025 – 376 с.

Історичний роман невіддільний від сучасності: звернення до минулого стає способом говорити про теперішнє й шукати у вчорашніх подіях відповіді на виклики сьогодення. Дебютна книжка Анни Безпалої «Кассандра курить папіроси» переносить читача у Київ 1918 року, пропонуючи свіжий погляд на один із найдраматичніших періодів української історії.

Генеза «Кассандра курить папіроси»: від передчуття до художнього втілення

За два тижні до повномасштабного вторгнення Анна Безпала пережила серію тривожних нападів, наче відчуваючи наближення катастрофи. У цей час їй з’явився яскравий образ: дівчина стоїть на даху в Києві часів Першої світової та усвідомлює, що бачить місто мирним, можливо, востаннє. Саме ця візія стала поштовхом до створення майбутнього роману. Щоб реалізувати задум, письменниця приєдналася до програми від «Litosvita» й працювала над твором майже рік. Початок ХХ століття був їй знайомий іще з попередніх зацікавлень, проте справжнє занурення в історію Києва відбулося вже під час роботи.

Події 1918 року досі рідко стають предметом художнього осмислення, і тривалий час їх подавали переважно крізь призму російського наративу. Натомість «Кассандра курить папіроси» пропонує українське бачення історичних подій через жіночу оптику. Вражає і тематичне багатство роману: античний мотив пророчиці Кассандри перегукується з визвольними змаганнями, питання жіночої освіти — з медичними сюжетами про лікування шизофренії, а вічна проблема батьків і дітей — із військово-політичними реаліями. Поряд із мистецьким життям Києва авторка показує роль національних громад, зокрема єврейської спільноти, а суспільне тло контрастує з інтимними переживаннями героїні, включно з її першим сексуальним досвідом.

Київ 1918: між надією і катастрофою

Оповідь розпочинається в сучасній Україні під час повномасштабного вторгнення. Звуки сирен і вибухів, постійний моніторинг чатів, тривожні думки про рідних — реальність, знайома сучасним українцям. Під час однієї з повітряних тривог дівчина Леся спускається в укриття до підвалу. Серед пилу й забутих речей вона знаходить стару скриню з паперами. У ній — щоденник Наталії Федорівни Горовської, датований 9–22 січня 1918 року. Відкривши його, Леся занурюється в інший час.

Наталя — студентка Медичного інституту та медсестра Кирилівської лікарні для душевнохворих, яку під час Першої світової війни перетворили на військовий шпиталь. У своїх записах дівчина фіксує щоденні враження й знайомства. Сюжет набирає обертів, коли Наталя обіцяє своєму пацієнтові допомогти вибратися з оточеного більшовиками міста разом із його дружиною, хворою на туберкульоз кісток, та двома доньками.

Історичне тло роману охоплює час, який поєднує трагізм і символічну вагу для української історії. Молода Українська Народна Республіка, проголосивши IV Універсал, переживала мить піднесення, однак національну радість швидко змінило гірке усвідомлення: державність потребує тверезої стратегії й рішучих дій. Київ залишався ідейно та політично розколотим. Безпала акцентує цю розбіжність поглядів і порушує тему внутрішніх слабкостей УНР. Поступово події твору наближаються до кульмінації — Січневого повстання на заводі «Арсенал» і понад двадцяти днів більшовицької окупації під командуванням Муравйова — часу грабунків, розстрілів і червоного терору.

Безпала показує світ української інтелігенції, до якого належить і Наталя. Дівчина відвідує зустрічі, зокрема у готелі «Континенталь», де звучать американські платівки. Атмосфера там нагадує стриману замальовку довоєнних богемних вечорів, хоч дівчата й поводяться сміливіше: короткі чоловічі стрижки, вільні манери, сучасна легкість у спілкуванні. Наталя знайомиться з Михайлем Семенком, Анатолієм Петрицьким, Петром Болбочаном, Павлом Тичиною (ще доби «Сонячних кларнетів»), Василем Чучупакою — з останнім вони разом співають «Їхав козак за Дунай…». Іншого разу вона буває у Грушевських, де зустрічає Володимира Винниченка, Євгена Коновальця, Василя Кричевського. На сторінках книги з’являються Дмитро Дорошенко й Олександр Жуківський, а серед несподіваних постатей — Ярослав Гашек, який тоді перебував у Києві.

З перших сторінок стає зрозуміло: Наталя — людина з виразними самостійницькими, проукраїнськими поглядами. Чого тільки варта деталь, що у сумці вона носить «Самостійну Україну» Міхновського. Свою політичну позицію Наталя формулює безкомпромісно: «я не хочу жити в большевицькій державі». Родина Наталі залишилася у Житомирі, що вже опинився під владою більшовиків, і тривожні думки про рідних не полишають героїню: «Адже большевики не жалуватимуть… А мама ще й залучена в українській справі». Батько, власник кількох аптек, так само перебуває в небезпеці.

Інтелектуальна напруга твору розгортається через діалоги, де герої сперечаються про політику, літературу, майбутнє країни. Політичні переконання в тогочасному Києві часто ставали причиною непоправних розломів у родинах і колах друзів. Цю драму видно навіть у близькому оточенні Наталі. Авторка вміло передає атмосферу більшовицьких зібрань і показує весь спектр політичних поглядів — від переконаних українців до реакційних аристократів.

Пророчиця, якій не вірять: переосмислення античного образу

У грецьких і латинських джерелах Кассандра постає як другорядна постать — одна з дочок троянського царя Пріама. Бог Аполлон дарує їй здатність передбачати майбутнє в обмін на обіцянку кохання. Коли Кассандра відмовляється виконати цю умову, він накладає на неї кару: відтепер ніхто не віритиме її пророцтвам. Коли Паріс, брат Кассандри, викрадає Гелену й приводить її до Трої, розпалюючи війну з ображеними ахейцями, вона провіщає місту загибель, але її слова сприймають як прояв божевілля.

Трагічний масштаб цього образу повною мірою розкрився лише в інтерпретаціях ХІХ століття. Найдалі у цьому пішла Леся Українка: зробивши Кассандру центральною постаттю, вона зберегла античну канву, проте наповнила її сучасними сенсами, створивши драму, відкриту до багатошарового прочитання й здатну відгукуватися на події будь-якої епохи. Саме ця версія стала основою для роману Анни Безпалої.

Одна з героїнь роману — Кася (Кассандра), на кілька років молодша від Наталі, але вже змушена взяти на себе відповідальність за сім’ю. З дитинства вона бачить речі, які згодом справджуються, наче провидіння. Ніхто їй не вірить і не хоче слухати. Вона не може обирати, бачити чи ні. Єдине, що приносить полегшення, — папіроси: вони приглушують видіння та знімають напругу. Батько вважає це сімейним прокляттям. Важливим образом, до якого авторка не раз повертається впродовж твору, стає шаль глибокого синюватого відтінку, схожого на розчин метиленового синього, з вишитим сонцем. Її Кася отримала від дядька на восьмий день народження. Саме після цього подарунку до Касі вперше прийшли видіння.

Подібність до міфічної Кассандри очевидна: відсутність вибору, недовіра оточення, тавро «хворої». Кася в відчаї каже: «Ви уявляєте, як це: уже з рік бачити, як горить місто, у якому живете, як стріляють людей просто посеред вулиці, а потім продовжувати гуляти тими ж вулицями, та тільки тихими й неушкодженими! Без розуміння, коли уява перетвориться на реальність. Уявляєте, як бачити рідний дім у вогні? А далі просто жити у ньому ж. Бо нема як та куди поїхати». Вона сама сумнівається в своєму ментальному здоров’ї: «Чую, я не хора… Чи радше хора, та не так».

Видіння Касі можна тлумачити по-різному: як прояв містичного дару або як наслідок певних психічних чи фізіологічних чинників. Авторка залишає вибір читачеві. Метафоричного змісту набувають і папіроси — вони ніби допомагають закрити очі на страшні передбачення, так само як це часто робимо ми, коли не хочемо бачити загрозу.

Касандра курить папіроси

Ще однією вагомою інтертекстуальною лінією в романі Безпалої є сцена постановки «Кассандри» Лесі Українки у виконанні акторів Молодого театру. Вибір цього твору набуває іронічно-злободенного звучання в контексті Києва часів більшовицької облоги. Особливо виразним постає образ Вер в ролі Кассандри: в темно-синьому балахоні, схожому на колір шалі Касі, вона проголошує свої пророцтва, і сцена набуває майже сюрреалістичної сили. Адже лише за кілька кварталів від театру розгортаються події, дивовижно схожі на ті, що відбуваються в п’єсі.

Слова Гелена — «людські душі — от моє знаряддя, крилате слово — от моя стріла, люд проти люду — ось мій поєдинок» — перегукуються з промовами тодішніх політичних діячів, а декорації Трої мимоволі викликають асоціації з київським Хрещатиком. Для Наталі вистава стає також тригером особистих спогадів: фраза Кассандри — «довершилась божа кара: не тільки інші, а й сама Кассандра зневірилась у Кассандрі» — відлунює розмовою з Касею Сухобрус. Як і міфічна провидиця, Кася бачить жахи майбутнього, але не знаходить в собі віри, що їх можна уникнути.

Таким чином формується багаторівнева часова проєкція: Троя — Київ 1918 року — і нині цю паралель можна продовжити до Києва 2022-го. Попри скептичний коментар Василя («лише якщо ви, Наталю Федорівно, хочете із большевиків робити греків»), символічна відповідність залишається переконливою. У романі переплітаються дві лінії української історії, згорнуті в тугу петлю: вони мають спільні точки, перегуки й паралелі, але якщо фінал однієї нам відомий, то завершення іншої — ще в наших руках.

Як і троянці, люди всіх епох прагнуть «щастя-незнання» — заплющити очі, сховати голову під крило, аби зберегти ілюзію спокою. Образ спільноти, яка не хоче прислухатися до голосу власних пророків, не задумується над причинами кризи, не шукає солідарних рішень для запобігання катастрофі, набуває універсального звучання. У якомусь сенсі ми так і не засвоїли гіркий досвід Кассандри, повторюючи ті самі помилки з покоління в покоління.

Жіночий голос в епоху змін: феміністичний вимір твору

У романі Анни Безпалої, як і в драмі Лесі Українки, виразно проступає феміністичний вимір. Віра Агеєва у праці «Поетеса зламу століть: Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації» (1999) акцентує на критичній позиції письменниці щодо патріархального устрою, який закріплює за жінками роль домашньої берегині, а сферу дії та впливу залишає чоловікам.

На прикладі Наталі Безпала порушує тему жіночої самореалізації у сфері, яку суспільство того часу традиційно вважало «не жіночою». Героїня відверто визнає: «Більшість професорів не бачили для нас, курсисток, жадного такого майбутнього. Психіатрія — річ не жіноча…». Поворотною подією у кар’єрі для дівчини стає зустріч із доктором Нечаєм, який розпізнає її здібності та заохочує працювати в Кирилівській губернській лікарні. Проте навіть маючи підтримку, Наталія розуміє специфіку свого становища: її професійний шлях ускладнюється постійною необхідністю доводити власну гідність бездоганною роботою, адже усвідомлює, що вона не має «жадного права схибити».

Найцікавіше, що попри щире прийняття емансипаційних ідеалів, у самоусвідомленні Наталії часом проступають відлуння патріархальних стереотипів.

Усвідомлюючи власну професійну цінність, вона водночас зізнається: «Тож я можу бути успішною і самотньою. Це сучасно, навіть емансиповано… Хоча… Кого я обманюю? Яка респектабельність у старої діви…». Цей внутрішній розрив розкриває складність жіночого досвіду на зламі епох — навіть найпрогресивніші жінки не можуть повністю звільнитися від глибоко вкорінених суспільних уявлень про «належну» жіночу долю.

Архітектура тексту: стиль і форма

Реальні щоденники рідко містять докладні діалоги, розлогі описи архітектури, погоди чи одягу — це вже територія художньої прози. Проте саме завдяки цій умовності авторка отримує змогу ретельно відтворювати атмосферу міста й повсякденність життя під постійною загрозою. Автентичності додає стилізація мови під правопис початку XX століття, зокрема той, яким послуговувалися київські газети на кшталт «Нової Ради».

Окремий вимір оповіді становлять зноски, які формують паралельний текст поруч з основною історією. Тут трапляються посилання на художні твори, стислі довідкові пояснення, а також фрагменти, які сприймаються як «записи на полях» — ніби хтось уже читав цей щоденник (спойлер: таки читав!) і залишив у ньому власні нотатки. А наприкінці роману на допитливого читача чекає перелік історичних постатей, згаданих у тексті, та рекомендована література для поглиблення знань у вибраних темах.

Водночас сюжет не завжди зберігає необхідний рівень напруги. У центрі історії — завдання, що несподівано випадає героїні. Здавалося б, воно має тримати читача в постійному очікуванні й викликати переживання за успішне виконання, та цього ефекту не виникає. Залишається враження, що розвиток історії рухають не стільки сюжетні колізії, скільки побутові замальовки, внутрішні стани та спостереження героїв.

В описах із книжки легко впізнати досвід, близький сучасному читачеві: бігти попід стінами, ховаючись від пострілів, перечікувати вибухи у ванній, намагатися використати навчання чи роботу як точку опори, коли світ довкола стає дедалі тривожнішим. Наталя, головна героїня, до останнього зважує, чи виїжджати з міста. Її коливання добре знайомі тим, хто змушений був покидати дім: страх перед невідомим, надія на диво й підсвідома оборона від паніки — небажання навіть у думках допустити найгірший сценарій, аби він, бува, не здійснився. А слова про те, що «найстрашніше, коли з війни ти можеш вернутися лише на війну», сьогодні звучать не менш гірко й правдиво, ніж сто років тому.