Карл Шльоґель: Вчитися в України. Уроки опору

2025-10-19 07:00:00 Читомо

Для мене особливо важливо, що ця нагорода дає змогу виступити в цьому історично значущому місці, до того ж не просто в 75-ту річницю заснування Премії миру, але й у момент, коли, дивлячись на новий світовий безлад, ми найболючішим чином усвідомлюємо межі власних суджень. Відбувається щось жахливе: на наших очах українські міста день у день, ніч у ніч обстрілюються російськими ракетами, а Європа, здається, не здатна або не бажає ці міста захищати. Ми були приголомшені, ставши свідками вбивчого погрому ХАМАСу 7 жовтня 2023 року, і досі не знаємо, як повернути заручників і зупинити руйнування Ґази. Світ майже не звертає уваги на апокаліптичні сценарії громадянської війни в Судані. 

 

Але де, як не тут, у франкфуртській церкві Святого Павла, можна говорити про шляхи виходу з війни, зокрема послуговуючись висловом Вальтера Беньяміна: «Хто хоче миру, той нехай говорить про війну». Або, за старішою версією: «Si vis pacem, para bellum».  

 

Якщо поглянути на історію присудження Премії миру – а це легко зробити, натиснувши на головну сторінку (сайту Премії миру Німецької асоціації видавців та книгорозповсюджувачів – ред.) – на перший погляд може здатися, що на тему війни і миру вже сказано все. Промови можна читати як хроніку інтелектуальної ситуації післявоєнної Німеччини: спочатку, у перші роки, усе ще перебуває в тіні щойно закінченої Другої світової війни та катастрофи, яка поширилася на світ із Німеччини; саме місце вручення премії було відроджене з руїн. Наступні десятиліття, що зрозуміло із ретроспективи, аж ніяк не були ідилічним періодом мирного співіснування, а були часом Холодної війни, рівноваги жаху, були часом можливого в будь-який момент скочення в ядерне самознищення. Падіння Залізної завіси та кінець Холодної війни не принесли Європі «кінця історії», але, безсумнівно, принесли час, коли з відпаданням системного антагонізму зникли і причини великого військового конфлікту між двома наддержавами, тоді як Югославські війни – що було добре помічено пильними спостерігачами – вже вказували на кінець післявоєнного періоду, який завершився російською окупацією Криму навесні 2014 року і – остаточно – вторгненням російських військ 24 лютого 2022 року, відкривши двері до нового передвоєнного періоду. 

 

Дослідження причин виникнення воєн, як і дослідження складних шляхів до миру – припинення застосування зброї, припинення убивств, позбавлення агресора влади, можливо, укладення мирного договору, за яким може настати примирення, – надає безмежно багатий наочний матеріал про те, на що здатна дипломатія, а на що – не здатна, але це не дає рецептів, які можна застосовувати завжди, оскільки історія не повторюється. І тоді усвідомлюєш, що, попри всі знання, попри весь досвід попередніх поколінь, доводиться знову починати все спочатку, і що в глибокій розгубленості бракує слів, якими можна описати те, що відбувається на наших очах. Поняття, якими хочеться ословити нові обставини, не відповідають їм. Забракло мови, щоб описати те, що відбувається. Це більше, ніж просто нестача понять або письменницького хисту, це руйнування горизонту досвіду, в якому ти виріс і де все, що ти накопичив протягом життя, тепер здається сумнівним, знеціненим, навіть зруйнованим. 

 

Я не міг собі навіть уявити, що росія знову повернеться до часів, які багато в чому нагадують практики сталінізму, дослідженню яких я присвятив роки свого життя; не міг уявити Америку, яку пізнав ще студентом, у якій колись може поширитися страх перед авторитарним режимом. Мені була зовсім чужа думка, що і в Федеративній Республіці Німеччина щось може піти не так. Але найголовніше: що війна, яка для мене була чимось, про що я знав лише з телебачення або документальних фільмів, може стати реальністю в найближчому сусідстві. Але це сталося.

 

Здається, що тепер ми, якщо можна об’єднати нас одним колективним займенником, ми, покоління, яке звикло до видимого миру і було розпещене миром, тепер маємо ще раз усе обміркувати із самого початку, зробити певною мірою підбиття підсумків і перевірку покоління, яке мало неймовірне щастя і якому тепер надзвичайно важко прощатися із цим щастям і готуватися до війни в Європі та всього, що з війною пов’язано. Яке ж це було відчуття звільнення – вирватися з обмеженого, розділеного Холодною війною світу і перетнути демаркаційну лінію між Сходом і Заходом або Залізну завісу. Для мене, тоді молодої людини, яка не мала родинних зв’язків зі Східною Європою, але чий батько з 1 вересня 1939 року воював, переважно на Східному фронті та в Україні, це сталося дуже рано. Я дуже рано дізнався, що за межами поділу Європи на Схід і Захід, на соціалізм і капіталізм, існувало ще одне, третє, неідентичне їм, втрачене поняття Центральної Європи. Так розпочалася подорож-відкриття регіону, яким у той час, у післявоєнній Західній Німеччині, ніхто особливо не цікавився або цікавився лише з погляду спостереження за ворогом. Як завжди, вирішальну роль відіграли біографічні збіги: уроки російської мови в баварській школі-інтернаті, атмосфера відлиги та мирного співіснування 1960-х років – спочатку поема Євґенія Євтушенка «Бабин Яр» і роман Бориса Пастернака «Доктор Живаґо», але передусім незабутні враження від ранніх подорожей до Праги та тодішнього Радянського Союзу. Завдяки цим поїздкам Центральна та Східна Європа стали для мене не лише предметом лектури та академічної освіти, а й чимось, пов’язаним із ландшафтами та історичними місцями, якими я мав займатися під час навчання, задовго до виходу знаменитого есею Мілана Кундери 1983 року «Трагедія Центральної Європи»: атмосфера Празької весни, зустрічі та дружба з дисидентами й емігрантами, а також уявлення про те, що опозиційні рухи на Сході та Заході повинні знайти спільну мову, можливо, навіть побудувавши міст між інтелектуалами та робітниками. Ментальна мапа Європи змінилася ще до падіння Залізної завіси. У дисидентських колах Будапешта, Варшави, Берліна та на кухнях москви обговорювали те, що незабаром вилилося у революції у Східній Європі. Це був хвилюючий час змови через кордон, нових читань та відкриття зв’язків, які створили новий культурний простір, поза дихотомією розділеного світу. Відкрився історичний простір неймовірного мовного та культурного розмаїття, загубленого у війні, геноциді та вигнанні. Люди, перебуваючи у смертельній зоні між імперіями Гітлера та Сталіна, рухалися у просторі подвійного досвіду, де, як можна було дізнатися, не було виходу, не було можливості порятунку; це було місце тотальної безпорадності.

 

Дослідження цього простору та усвідомлення його історії незабаром супроводжувалися трансформацією політичної карти, яка з розпадом Радянського Союзу не зупинилася навіть перед кордонами останньої багатонаціональної імперії. Однак до повної незалежності та свободи України ще був тривалий шлях. Потрібні були революція на Майдані та війна, щоб остаточно вивести Україну з тіні вузького західноцентричного сприйняття. Аж після цього вона перестала бути terra incognita, білою плямою. Через екрани та репортажі, завдяки біженцям, які приїхали до нас, Україна стала для нас реальною, великою і прекрасною країною, Європою в мініатюрі, пов’язаною зі світом тисячами ниток: тисячолітній Київ, Харків, метрополія європейської модерності, Одеса, з високих сходинок якої до порту можна було оглянути все XX століття, Львів, Leopolis, Lwów, Львов, Lemberg, більше ніж просто «Маленький Відень», культурне джерело для усього континенту.

 

Україна як призма всіх європейських досвідів у столітті екстремів: арена революцій, громадянської війни та світових воєн, Голодомору та Голокосту, а після десятиліть боротьби, нарешті, незалежності та свободи.

 

Але потім сталася окупація Криму росією. Понад десять років тому, повернувшись із Харкова, Донецька, Маріуполя та Одеси, я написав: «Ми не знаємо, як закінчиться боротьба за Україну; чи вистоїть Україна супроти російської агресії, чи підкориться, чи європейці, Захід, захистять її чи зрадять; чи Європейський Союз збереже єдність, чи розпадеться. Єдине, що відомо напевно: Україна ніколи більше не зникне з карти в наших головах» (перекл. ред; інший варіант перекладу є в публікації Карл Шлеґель «Український виклик» Дух і Літера, 2016).

 

путінська росія рішуче налаштована стерти незалежну і вільну Україну з карти Європи. путін відкрито заявив про це і з того часу щодня доводить, що його наміри серйозні. Жодне слово не може передати картини руйнувань. Немає жорстокості, якої не вчинили його війська. Ніщо і ніхто не уникнув ударів дронів і ракет: ринкові площі, житлові квартали, музеї, лікарні, портові споруди, залізничні вокзали. Міста, які  починали розбудовуватися та розростатися – нові аеропорти, транспортні шляхи, готелі – бомблять дощенту. Міста перетворюються на території, де за допомогою дронів ведуть полювання на людей. Після удару ракети слідує удар по рятувальній команді. Промислові гіганти соціалістичного будівництва перетворюються на руїни, так само як і церкви, монастирі чи санаторії. Те, що колись було українським спальним районом, більше не існує. Якщо вже не можна завоювати країну, то її принаймні треба знищити, зробити непридатною для життя. З’являється новий термін: урбіцид. Покинуті села XXI століття, підірвані греблі та мости, затоплені ландшафти, чорноземні поля, спалені та забруднені на покоління, етнічні чистки та викрадення десятків тисяч дітей, окуповані території як великий табір під керівництвом воєначальників та злочинців.

 

Зло, яке путінська росія принесла Україні, має багато назв: імперіалізм, ревізіонізм, мафіозна держава, фашизм, рашизм. Ці злочини задокументовані у реальному часі та збережені в нескінченній кількості зображень, а імена винуватців – чи то на фронті, чи в катівнях, чи в пропагандистських і командних штабах – неодмінно будуть викриті. 

 

Дивно, як довго знадобилося Німеччині, щоб усвідомити, що таке путінська росія. Що б там не було – історична залежність, культурна спорідненість, ностальгія і сентиментальність, економічні інтереси, а також корупція – це широке поле для історичного розслідування і аналізу, які не оминуть нікого. Було багато тих, хто розумів росію, але занадто мало тих, хто розумів щось про росію. Інакше вони б пояснили нам, що нас чекає, і що категорії, якими намагаються охарактеризувати імперію путіна, були скоріше результатом бажаного за дійсне і наївності; замість того, щоб визнати, що ми не були готові до цієї форми зла – як би її не називали. Наскільки простіше і зручніше було звинувачувати НАТО або відразу весь колективний Захід: до сьогодні пошуки глибшого сенсу в політиці путіна не вщухли. Згадуються приниження колишньої супердержави, страх блокади, потреба в безпеці, боротьба за визнання. Це відповідає уявленню, що в аргументованому дискурсі з ним можна розвіяти непорозуміння і домовитися про угоди. Однак путін із самого початку спростував уявлення про те, що він дотримуватиметься аргументів чи навіть правил процедури. Він просто перевернув стіл переговорів та успішно оголосив порушення правил системою задовго до того, як термін «дизрупція» увійшов у вжиток. Він був і залишається майстром ескалації, добре прорахованого загострення конфліктів, включаючи обдумане порушення ядерного табу. Страх є його найважливішою зброєю, і в управлінні страхом полягає його справжній талант. Він досі вважає себе беззаперечним володарем процесу.

 

Але не все йде за його планом – «бліцкриг» супроти України, захоплення столиці, «Парад Перемоги» на Хрещатику, оточення Харкова. Усе склалося інакше. Оскільки, попри сотні тисяч загиблих і поранених на фронті, він майже не просувається вперед, він тримається беззахисного цивільного населення. Його гасло просте: ми знищимо вас, ми знайдемо вас, де б ви не були, у вас немає шансів, крім капітуляції. Дипломатія є лише інструментом для виграшу часу, який, на його думку, працює на нього. Ключові мислителі в його оточенні відкрито заявляють: ми зламаємо хребет вам, європейцям.

 

Чи є моя розповідь русофобією? Дискредитувати критику режиму путіна як наклеп на росію — це частина репертуару залякувальної риторики. Мене, як людину, яка з юності захопилася російською культурою і все життя присвятила її популяризації, це не може не зачепити. Дуже боляче, коли друзів і колег змушують емігрувати. Інструменталізація престижу російської культури, як soft power, безсумнівно, відіграє велику роль у реалізації імперських амбіцій путіна – «русскій мір», російський світ, що не знає кордонів. До риторики залякування та морального шантажу, звичайно, належить також дискредитація української влади як нацистів та звинувачення німців у нацизмі. Збройні сили Німеччини стигматизуються як наступництво Вермахту, тоді як російська війна проти України перекручується як продовження Великої Вітчизняної війни проти фашизму. Усі злочини, в яких винна росія, відверто перекладаються на українців – від збиття літака MH 17 до вбивств на вулицях Бучі. 

 

Хоч ця пропаганда і здається абсурдною, вона має вплив, особливо в Німеччині, яка з відомих причин досі невпевнена в собі, а відтак вразлива. У порівнянні з цим пропаганда радянських часів здається застарілою і майже безневинною. Тут уже йдеться не про контраст поміж чорним і білим, про розрізнення правди і брехні, а про те, щоб розвіяти саме розрізнення правди і неправди за принципом: усе рівноцінно правдиве та неправдиве, тобто йдеться про руйнування основ будь-якого судження. Цей принцип спрямований на внутрішню аудиторію, на створення образів ворогів і страху оточення, але також і на суспільства за межами «русского міра». Усе є доцільним для підриву авторитету та впевненості західних суспільств. Нескладно з’ясувати, де відкриті суспільства є найбільш вразливими та найдоступнішими для удару – і де є сили, якими можна для цього скористатися. Навіть здатність до самокритики та сумнівів у собі, найбільше досягнення відкритих суспільств, використовується для підриву стабільності та впевненості. росія при цьому вихваляє себе як осердя цілком особливої та з усіх боків вищої цивілізації. росія висміює Європу і Захід, або те, що під цим розуміють, як слабкі і декадентські, наголошує, що їх час минув. Цей голос має підтримку в ситуації, коли читання книги Шпенглера «Присмерк Європи» знову набирає популярності. Усе це разом дає свій ефект. Війна, яку росія повернула до Європи, ведеться не тільки військовими засобами, але й як «війна за уми», з настроями, страхами, ресентиментами, ностальгією або як спокуслива пропозиція повернутися до звичного життя.

 

Важко адаптуватися до нової ситуації, до перегрупування сил та альянсів у світі. Це означає прощання зі світом, який уже почав розпадатися. Зникла довіра до Америки, яку ми знали з книги Алексіса де Токвіля «Про демократію в Америці» або із великої американської літератури, зникла впевненість у країні, яку я з мого першого візиту запам’ятав як країну свободи слова і свободи від страху. Ця Америка більше не має значення. Європа тепер стикається не тільки з феноменом путінізму, а й з американським президентом, який руйнує всі уявлення про плавне функціонування системи стримувань і противаг, системи альянсів і змушує нас переглянути всі координати, які вважалися надійними. Європа, залишена наодинці та змушена повністю покладатись на себе в ситуації невизначеності.

 

У цій ситуації я почав перечитувати старі тексти, в яких у 30-х роках минулого століття найпроникливіші уми намагалися зрозуміти, що саме готувалося в Центральній Європі. Ми знову повернулися до аналізів і праць, написаних в екзилі, чи то в Парижі, Нью-Йорку, чи то у Веймарі на Тихому океані: «Подвійна держава» Ернста Френкеля, «Бегемот. Структура та практика націонал-соціалізму» Франца Нойманна, «Діалектика просвітництва» Теодора В. Адорно і Макса Горкгаймера, а пізніше, вже з огляду на сталінізм, «Витоки тоталітаризму» Ганни Арендт. Але якими б пророчими та точними не були ці аналізи, зараз, у наш переломний час, ми повинні самі вирушити в дорогу, щоби власними словами осмислити новизну і небезпечність сьогоднішньої ситуації. Для цього корисно, ба навіть необхідно, взяти до уваги уроки України.

 

Ніхто не зацікавлений у мирі більше, ніж українці. Вони знають, що агресора, який готовий на все, не зупинити словами. Вони реалісти, які не можуть собі дозволити ілюзій. Оскільки вони не хочуть бути жертвами, вони чинять опір. Вони готові до всього. Вони борються за своїх дітей, за свої сім’ї, за свою країну, за яку вони готові навіть померти. Те, що в інших країнах є лише телевізійними картинками, для них є безпосереднім досвідом. Оборона на фронті була б нічим без армії добровольців, яка стоїть за нею. Вони пережили зиму і тижнями, навіть місяцями, щоночі протистояли терору дронів і ракет. Вчора вони, можливо, були ІТ-фахівцями, а сьогодні керують дронами. Святкове вбрання, яке жінки одягають, відвідуючи театр або концерт, демонструє поставу, яку не можна втратити навіть у небезпечних ситуаціях, а клуб — це місце, де молодь черпає сили для продовження опору.

 

У світі, що став постгероїчним, українці є героями, не роблячи з цього великого галасу.

 

Вони підтримують транспортну систему в робочому стані, об’єднуючи свою країну. Звуки сирен є фоновим шумом у їхньому повсякденному житті, а не тренувальною тривогою. Вони навчилися відрізняти удари дронів від ударів балістичних ракет. Вони допомагають нам підготуватися до часу після переломного моменту. Вони вчать нас, що оборона країни не має нічого спільного з мілітаризмом. Солдати, а тим більше солдатки, у пошані, бо всі знають, що вони виконують свій обов’язок і готові до цього. Громадяни України вчать нас, що те, що відбувається, не є конфліктом в Україні, а війною. Вони допомагають нам зрозуміти, з ким ми маємо справу: з режимом, який хоче знищити Україну як незалежну державу і який ненавидить Європу. Вони показують нам, що поступки агресору тільки збільшують його апетит і що умиротворення не веде до миру, а прокладає шлях до війни. Оскільки вони перебувають на передовій, вони знають більше, ніж ми, в безпечному тилу. Оскільки вони віддані на поталу чисельнішому ворогу, вони повинні бути швидшими та розумнішими за нього. Українці, які перебувають під загальною підозрою в «націоналізмі», показують нам, що патріотизм не обов’язково є застарілим поняттям навіть у XXI столітті. Вони випереджають нас у військово-технічному плані, тому що були змушені воювати в той час, коли ми ще могли дозволити собі обговорювати питання вічного миру. Вони самостійно розробили зброю, у якій їм відмовили через вагання або страх. Українці є дзеркалом, в яке ми дивимося і яке нагадує нам, за що колись стояла Європа і чому варто її захищати. Вони закликають нас: не бійтеся, не тому, що вони не бояться, а тому, що вони подолали свій страх. Їхні письменники роблять все можливе, щоб висловити те, для чого іншим, які перебувають далеко, бракує слів. Вони поширили українську мову по всьому світу і створили літературні дивовижі. Їхні поети говорять зі смертельною серйозністю, деякі навіть заплатили за це своїм життям. Їхній президент – людина, яка вимагає від своїх співвітчизників правди, навіть якщо він знає, наскільки вона гірка. Вони знаються на поведінкових принципах опору і вчать європейців, що їх чекає, якщо вони нарешті не підготуються до надзвичайної ситуації. Вони переконалися на власному досвіді, що в загрозливих ситуаціях доводиться за одну ніч приймати рішення, які в мирні часи відкладаються на потім. Стоїчний спокій для них – це розкіш, яку вони зможуть собі дозволити лише по завершенню війни. Витримувати, терпіти, попри невимовну втому – це і є перманентною Революцією Гідності.

Саме українцям ми завдячуємо нашим миром, і саме вони платять за нього неможливу ціну.

 

Саме їм і всім людям доброї волі ми повинні висловити свою вдячність у першу чергу. І саме їм ми хочемо передати привіт звідси – з франкфуртської церкви Святого Павла, місця німецького руху за єдність і свободу, гарячої точки європейської весни народів минулого. Це привітання чоловікам і жінкам, які, попри все, продовжують виконувати свою роботу, які, попри рої дронів, відвозять своїх дітей до школи, це привітання мешканцям Києва, які залишаються в метро, машиністам, які вчасно везуть свої потяги з Івано-Франківська до Харкова.

 

Нам, європейцям, залишається, як би неймовірно це не звучало: вчитися від України бути безстрашними та хоробрими, а може, і перемагати.

 

Лаудацію виголосила німецька письменниця, літературознавиця та журналістка українського походження Катерина Петровська.

 

Зазначимо, у 2024 році лавреаткою премії стала Енн Епплбом. У 2023 році Премію миру німецьких книгарів отримав Салман Рушді, а у 2022 — Сергій Жадан.

 

 

Переклад Вікторії Фещук. В оригіналі промову можна прочитати тут.

 

Фото: Friedrich Bungert/​SZ Photo

Оригінал статті на Suspilne: Карл Шльоґель: Вчитися в України. Уроки опору