Війна, виноградна лоза і героїчні епоси — які книжки зі Сакартвело треба знати

2026-03-12 16:00:00 Ганна Улюра

Назвіть мені іще одну таку країну як Сакартвело, де так сильно розбігається ставлення до України в уряду і народу? Навряд якась така іще на гадку спаде. Тому останні роки так сильно дивують, а часом засмучують новини звідтам. Пораджу, як завжди, притлумлювати шоки чужості знайомством з національною літературою: знаючи культурні коди, на яких зростають інші, уважно читаючи, що їм болить і чим вони насолоджуються, легше зрозуміти логіку їхніх вчинків та рішень — зокрема й політичних.     

Класика

Базові тексти, які формують літературну традицію, відгукуються в сучасній літературі, прошиті в культурній ідентичності. Вони — символічна і буквальна мова, якою говорить нація. Природно будь-яку національну літературу почати читати з визнаної класики. Кожен такий текст важить. 

 

Акакій Церетелі, «Вибрана проза, поезії, статті»

• переклад Рауля Чілачави

У вибраному Церетелі (відомого просвітника, адвоката повстанців 1875 року, видатного народного поета, автора тієї самої «Суліко») є чимало цікавинок: автобіографічна повість «Пережите», публіцистика про сучасну авторові літературу і театр. Але перлина цього видання — історична повість «Баші-ачукі». В ній ідеться про Кахетійське повстання 1659 року, тоді  царства об’єдналися проти Персії і скинули намісника Селім-Хана. Серед бійців-повстанців опиняється Заал Арагві Еріставі. Він щойно отримав повідомлення від зятя Бідзіна Чолокашвілі — той просить людей до війська, куди і сам подався. А тим часом через страшенну зливу розлилася річка Арагві й нагадує обрисами могутнього дракона, котрий зібрався на бій — боронити рідну землю: обриси річки Заал приймає за добре передбачення. До речі, баші-ачукі з титулу — це перська назва імеретинців.

 

Кондрате Татарішвілі, «Мамелюк»

• переклад Рауля Чілачави

Татарішвілі писав під псевдо Уіараго (Беззбройний, себто), священник, позбавлений росіянами сану, політичний вигнанець. На початку ХХ століття він видав повість «Мамелюк». Пригодницький і моралізаторський твір про работоргівлю в Імеретії другої половини ХVІІІ ст. відразу привернув увагу читачів і понині є в «золотому фонді». Уваги сучасного читача твір вартує хоча б через опис побуту і їжі мегрелів, але повість не обмежується етнографічною точністю. Вона просто цікава. Мамелюк — буквально: «білий раб». В Єгипті з полонених хлопчиків-немусульман з Кавказу зокрема формувалися спеціальні бойові загони. Цар Іраклій видав закон, аби карали тих, хто викрадає і продає людей, але це мало допомогло. Коли закон уже діяв, Хвічу — семирічного селянського сина, молодшого брата з трьох — намагаються викрасти, і то двічі. Вдруге успішно. Його згодом купує мамелюк і ростить як собі подібного. У  фіналі повісті, під час Битва біля пірамід 1798 року, зійдуться по обидва боки барикад викрадені з дому і вирощені в полоні мегрели.  

 

Грігол Робакідзе, «Зміїна сорочка»

• переклад Георгія Арабулі

Робакідзе — визначний політик Демократичної Республіки Грузія, зірка діаспорної прози, його «Зміїна сорочка» вийшла в 1920-х з передмовою Стефана Цвейга. На той моментн батьківщині автора, уже окупованій червоними, здавалося, книжку не помітили. Вона набула своєї слави в Німеччині. Власне з провалом роману в Сакартвело пов’язують остаточну еміграцію Робакідзе. Нині роман уже в статусі не лише національної, а й світової класики, а його автор — засновник психологічної прози Сакартвело. Молодий емігрант Арчіл Макашвілі повертається на батьківщину, він хоче відшукати відомості про батька, з яким розлучений змалку і через викриття таємниць родини зрозуміти, ким же він є і звідки це відчуття вічного блукальця-чужинця. Арчіл гостро переживає кризу ідентичності і потребує виходу. Робакідзе захоплювався Ніцше: повернення Арчіла додому слід читати між міфами «вічного повернення» і небезпеками «дурної безкінечності». Сам же роман повернувся додому наприкінці 1980-х. 

 

Чабуа Аміреджибі, «Дата Туташхіа»

• переклад Оксани Василенко

Епічний історичний роман, візитівка радянської грузинської літератури і, мабуть, найкультовіший літературний герой звідтам. Що характерно, розповідь в романі іде не від особи Туташхіа, адже величні герої за себе і про себе не розповідають — при них має бути той, хто пише їхню славну історію. Розказують історію Дата різні люди, на яких він мав вплив. Серед них, скажімо, був імперський жандарм, граф Сегеда, що роками відстежує злочинця-вигнанця. Оце і є фама: коли твою славу вшановує твій ворог. У романі є два сюжетних фокуси: от тут — Дата Туташхія, він змушений стати бандитом (помилково звинуватили в убивстві, він не може довести невинуватість і втікає) і його роками переслідує царська жандармерія; от тут — його кузен Мушні Зарандія, який обирає служити закону і стає чиновником в жандармерії. Стосунки між цими двома — очевидно, складні — і формують сюжет. «Дата Туташхіа» — історія переродження грішника у праведника й урок його святої жертви, цілком свідомий християнський сюжет всередині радянського канону. 

 

Нодар Думбадзе, «Я, бабуся, Іліко та Іларіон»

• переклад Олекси Синиченка

У селі, праворуч від якого протікає Губазоулі, а ліворуч — Лаша, живе Зуріко. Зуріко (Зураб, себто) — шестикласник. Він втратив батьків, і виховує його бабуся Ольга. Іліко та Іларіон з назви — сусіди, старі, з якими товаришує Зуріко, бо дітей на селі обмаль, а двоє чорноротих старих охоче повчають малюка та й самі розважаються його наївністю. З любов’ю і теплою посмішкою Думбадзе пише старших людей — галасливих і надокучливих, але з великим серцями. Хоча поруч Зуріко є й однолітки: однокласниця, прекрасна Марі, скажімо, в яку Зуріко закохався, пише їй вірші і планує з нею народити дванадцять дітей та бути вірним будь-що. До речі, йому це вдається. Ностальгійний роман про воєнне дитинство (саме так), події якого починаються 1940-го і тривають десять років, поки головний герой не закінчить навчання в університеті і не повернеться працювати в Гурії, де він виріс і де на нього чекає Марі. 

 

Шота Руставелі, «Витязь у тигровій шкурі»

• переклад Миколи Бажана

І не може відбутися жодної розмови про літературу Сакартвело без згадки про цей шедевр. Аравійський цар садить на престол доньку, прекрасну Тінатін. У царівну закоханий вихованець царя Автанділ. Під час змагання зі стрільби цар і Автанділ бачать Витязя у тигровій шкурі, який відмовляється приєднатися до них і зникає. Тінатін, в ім’я їхньої любові, доручає Автанділу витязя знайти. Три роки Автанділ шукає чоловіка (його звати Таріелом), а той шукає якусь прекрасну діву. Бо Таріел — теж закоханий, в індійську царівну Нестан-Дареджан, яку батько за нього віддавати не хоче і переховує. Зустрівшись нарешті, двоє міджнурів (так звуть тих, хто присвятив життя служінню коханій) стають побратимами. Таріел і Автанділ з допомогою ще одного лицаря, володаря Мулгазанзара, допомагають завоювати один одному дружин. І в трьох державах, де вони віднині панують, настає мир і благодать. «Витязь» — героїчна поема про кохання, бо тільки одне воно спроможне піднести людину до рівня героя. Любов жінки і до жінки — цілісна світоглядна система тут.

Сучасна література — історії ідентичності

Проза Сакартвело після відновлення незалежності — насамперед романи ідентичності. Кожен твір пропонує свою версію відповіді на питання «хто я є?» і залишає без відповідей інше питання, правильніше наразі: «чим я є?». Особливий акцент в цій прозі припадає на умови, в яких формується особистість, і отже, й на те, наскільки визначеною є доля людини місцем її народження. В тій прозі, яка потрапляє в зону уваги перекладачів і популяризаторів сучасної прози Сакартвело, важить локус, а уже за тим людина. 

 

Ніно Харатішвілі, «Восьме життя (для Брільки)»

• переклад Роксоляни Свято

Роман-панорама про Тбілісі, написаний німецькою мовою. Харатішвілі давно живе в Німеччині, але визначає себе і як автора з Сакартвело. Цікавезна сімейна сага, яка фокусується на жінках однієї родини, має складну і навіть вишукану структуру. Ніца починає свою історію: «І почну я, Брілько, від Стасі, щоб урешті дістатися до тебе». Ніца починає розповідати про жінок своєї родини, щоби про них дізналася Брілька, остання з роду. Але треба це винятково самій Ніці. Від Стасі до Брільки — такий шлях треба пройти, щоби зрозуміти, хто така Ніца. Від прапрабаби — до правнуки: так переказують історії «по ланцюжку», так десь на п’ятому розповідачі історія повністю міняється. Але той шлях таки треба пройти. Ніца в цій подорожі — самопризначений маршрутизатор. Стася — прабабуся Ніци. Брілька — небога Ніци. Брільці дванадцять. Стася народилася на самому початку ХХ століття та й уже не живе. Ніца народилася 1973 року. Та троє жінок існують в одному моменті — точно в мить, коли Ніца починає розповідь. 

 

Дато Турашвілі, «Покоління джинс. Втекти з СРСР»

• переклад Георгія Арабулі

Турашвілі пише роман, базований на реальному факті. Тут по черзі говорять учасники подій так, ніби свідчать про свій вчинок. Вони стають у такий спосіб голосом цілого покоління, а їхній злочин — один із факторів, що сформували національну ідентичність часів відновлення незалежності. 1983 року група молодих людей, і серед них актор та режисер Гега Кобахідзе, намагалися викрасти літак, щоби втекти з Союзу. Під час спроби було убито кілька людей. Тих злочинців, які уціліли, засудили до розстрілу, але їхні тіла довго не видавали батькам, і похорон відбувся лише 1999-го. Родичі впізнавали тіла по джинсах. З похорону роман і починається. 

 

Екатеріне Тоґонідзе, «Асинхронія»

• переклад Наталі Трохим

«Асинхронія» вийшла 2013 року і стала романним дебютом авторки (доти Екатеріне впевнено працювала в жанрі новели на полі соціальної прози). Флеш-роман розказує історію двох близнючок, Діани й Ліни. Вони ішіо-омфалопаги, з’єднані хребтами у формі літери Y. Судячи з опису тіла близнючок, прототипом для них стали сестри-американки Гензел, Ебіґейл і Британі. Вони, здається, й однолітки героїнь Тоґонідзе. І в цій історії важить саме наголос на «ішіо», бо вона якраз про серце: ця книжка досліджує, наскільки здатність людини любити залежить від соціалізації, а наскільки є вродженою. Сердець же у близнючок — два.

 

Екатеріне Тоґонідзе, «Ураган: три історії»

• переклад німецькою Каті Волтерс

Сліпий скульптор бачить тридцять три літери грузинського алфавіту, татуйовані на спині німецької журналістки, яка просить старого про інтерв’ю. У Ясме забирають її сільське ім’я і надають модне міське, вона підсідає натомість на пластичну хірургію — втрату ідентичності вона компенсує втратою контролю над тілом… Тоґонідзе є вельми помітною активісткою спільнот людей з інвалідністю, тож таке потрактування її романів як дісейбл-прозою, вочевидь пов’язане саме з цим. Дівчина з оповідання «Ураган Марго», яка є окрасою трилогії «Ураганів», не вимовляє літери Р і має родиму цятку на щоці. Це перше, що ми про неї дізнаємося, бо вона саме так нам і відрекомендовується: довге волосся, довга шия, нема літери Р і є велика родимка. Це типовий для авторки і вельми дієвий прийом. А потім Марго розкаже, що родиму плямку мати «поставила» їй спеціально, коли донька була в утробі. Адже в такий спосіб картвельські матері буцімто здавна позначали своїх дітей, щоби тих не викрали лезгіни… Всі плямки на шкірі — ніколи не просто-плямки, але передовсім таки родимі, пов’язані з родом і травмами, які успадковують колонізовані народи. 

 

Лаша Бугадзе, «Літературний експрес»

• переклад англійською Маї Кясашкілі

Більше знаний як драматург, Бугадзе описує реальну практику, але вона у нього стає глобальною метафорою і приводом подумати про відповідальність письменника за пряме висловлювання. Групу авторів зі Східної Європи вантажать в спеціальний «літературний» потяг. Це резиденція, де вони мають написати по новій книжці. Потяг катається Європою, зупиняючись то там, то тут для зустрічей із шанувальниками красного письма. Кожен продає свою «національну ідентичність», як може. Є в тому потягу і грузинський автор, який на свою голову закохався в дружину хлопа, котрий перекладає його твори польською. У Зази є шанс заробити увагу і гроші, бо його короткі оповідки про чорнушне життя в Сакартвело 1990-х привернули увагу в старій Європі, але він витрачає весь час, намагаючись спокусити Гелену. Саркастичними інтонаціями ця проза дуже нагадує «Форсування твору-річки» Дубравки Угрешич.

 

Георгій Кекелідзе, «Гурійський щоденник»

• переклад Рауля Чічілави

«Щоденник» розповідає про повсякденність гурійців — мешканців західної частини країни; регіону, звідки походить автор. Від початку 1990-х і до середини 2010-х. Це не послідовна історія, а фрагменти, начерки, ліричні оповідки, калейдоскоп колоритних сценок і щемких монологів. Такий собі синтез особистих спогадів і етнографічних відомостей. Це була дебютна проза автора, і два роки від свого видання «Щоденник» став першою книжкою за продажами в Сакартвело.

 

Гурія «справді красива і нечувано бідна». Кекелідзе двічі розповідає історію одного 89-річного старого, який в передсмертній агонії робив якісь несистемні рухи руками. Юний автор впізнав ці жести: помираючий розпушував землю руками. Ця сценка в мемуарному тексті, вона більше говорить про спостерігача, ніж про героя. І ще більше — про ту землю, яка їх об’єднує. Землю, яка потребує ретельної, наполегливої, виснажливої праці. Щоб бути справді красивою, а залишатися нечувано бідною, Гурія має бути безжальною до тих, хто живе на цій землі. 

 

Нана Еквтімішвілі, «Грушеве поле»

• переклад англійською Елізабет Гайвей

Середина 1990-х. 18-річна Лейла — вихованка інтернату для педагогічно занедбаних у передмісті Тбілісі. Вона давно мала б покинути заклад, але своїх дітей з інтернату не проганяють, а Лейлі взагалі запропонували бути охоронницею. Насправді Лейла залишається в інтернаті, бо опікується малим Іраклієм, котрого мріє «прилаштувати» в хорошу родину. Тут же за дорученням директорки один із вихованців, Серго, який має затримку інтелектуального розвитку, вийшов з території, і його на смерть збило авто. Напевно, триватиме розслідування і щось в житті закладу зміниться… Або нічого не зміниться — як тоді, коли вийшло журналістське розслідування про те, як учитель історії ґвалтує вихованок. Він і досі це робить. 

 

Роман Екватімішвілі у 2020-му потрапив до списків Міжнародного Букера і був досить таки резонансним. Побут сиротинця у пострадянській країні щиро вжахнув західноєвропейського читача. Головна метафора роману — ділянка грушевого садка, де стигнуть красивезні груші, але їх не можна їсти. Пізній сорт не встигає визріти і не набирає солодкості, а сама ділянка — у воді. Там давно лопнула труба і утворилося небезпечне болото, зверху прикрите тонким шаром трави. Це улюблена місцина Лейли. 

Поезія: наблизитися, щоби почути голос

Як і у нас, в сучасній літературі Сакартвело найвпливовіших динамічний і найцікавіший сегмент — поезія. Неймовірної краси різноманіття — від вокальної поезії, надскладної в перекладах, до інтелектуальної, герметичної і шалено провокативної. Цю поезію у нас немало перекладають, але я звертаю вашу увагу на найкращі з найкращих поетичних пригод:

• Шота Іаташвілі, «Олівець у землі» (переклади Маріанни Кіяновської, Сергія Лазо і Олени Мордовіної). Щоби згадати, що значить виточений пропрацьований глибокий вірш.
• Ґіорґі Шоніа, «Фабрикація» (переклад Тамти Ґуґушвілі та Юрія Завадського). Щоби прислухатися до ритмів тіла і згадати ранню юність.
• Паата Шамуґія, «Шизовірші» (переклад Тамти Ґуґушвілі та Юрія Завадського). Щоби потай обуритися, книжка ну дуже епатажна. 
• Ека Кеванішвілі, «Останнє коло» (переклад Тамти Ґуґушвілі та Юрія Завадського). Щоби почути жінку, яка мислить себе у нерозривному зв’язку з іншими жінками роду.
• Звіад Ратіані, Вибрані поезії (переклад Богдана Козаченка, окремого видання нема, але можна пошукати число 9-10 «Всесвіту» за 2010 рік в електронному архіві часопису). Щоби почути саме життя. 

Особливості політичної прози

Головний парадокс актуальної прози в Сакартвело, як на мене, полягає в тому, що політичні і соціальні кризи не стають тут магістральною темою. Вони осмислюються навіть не в контексті, а, так би мовити, у підтексті романів (Або саме такий корпус текстів пропонують для перекладів та експорту, що теж показово). І те саме стосується війни — війни 2008 року і грузинсько-абхазької війни. Знайти прозу, яка рефлексуватиме війни і революції прицільно, а не скісним поглядом, — ще те завдання. І мабуть, замовчування-змазування в сучасній прозі фатальних і доленосних для країни подій уже само по собі показове: таке там письмо війни. Один із тамтешніх критиків це описав трішки моторошною формулою: «Наша війна тривала всього чотири дні. Ми не навчилися ненавидіти».

 

Ака Морчіладзе, «Прогулянка на війну»

• переклад Володимира Полякова

«Прогулянка на війну» — презентативна проза про війну, дуже відома. Написана так само про початок 1990-х. Війна в назві — то конфлікт у Нагірному Карабаху, але герой є грузином із Тбілісі й починає свою історію зі згадки про грузинсько-абхазьку війну, що якраз триває. «Тоді в Грузії спалахнула війна поміж своїми (якщо те, що коїлося, можна назвати словом “війна”)». Тільки так грузинсько-абхазька війна і буде називатися надалі в романі: нібито війна, якщо так можна сказати війна, якась несправжня війна, а справжня точиться в Карабаху. Тбіліські мажори, батьки яких входять у народну дружину і патрулюють вулиці країни у воєнному стані, вирішують, де подешевше купити трави, беруть авто і рушають до непевного пункту призначення і непевної людини. Помиляються дорогою і опиняються в зоні бойових дій. Головному герою не залишається іншого варіанту, щоби вижити, як тільки приєднатися до вірменського воєнізованого угрупування. Хлопці наче граються у «войнушку». Оця гра у війну стане основним лейтмотивом в описах воєнних конфліктів в сучасній прозі Сакартвело.  

 

Баса Джанікашвілі, «Гра у войнушку»

• переклад Георгія Арабулі

8 серпня випало на п’ятницю. Чоловіки, які відправили дітей і дружин відпочивати за місто, рушають на вихідні до них. Так робить у Гурам: Віра і Гівіко живуть зараз у їхньому котеджі в Сіоні. Але сьогодні все інакше: Гурам закупився останніми в маркеті продуктами і планує вивезти родину з Сіоні до Руставі, де нема промислових об’єктів і куди росіяни грабувати не прийдуть. Він весь час обдумую це думку: окупація як грабунок, як уже бувало не раз. Коли він уже перед дружиною схопить істерику і буде розказувати про масові зґвалтування й убивства цивільних, то й сам собі не повірить. Гурам накидався знеболювальних. Віра зготувала обід. Гівіко заліз на дерево і камінцями з рогатки збиває російські винищувачі. Чотири штуки. Пілотів Віра, озброєна гвером, бере в полон і буде розстрілювати. Та для початку їм влаштовують пишне застілля, немов для дорогих гостей, з тостами і цитатами з радянських кіно, де саме так — гротескно і насмішкувато — зображали картвелів… Але ж це все гра, еге ж? 

 

Заза Бурчуладзе, «Adibas»

• переклад польською Магдалени Новаковської

Події в романі тривають ті чотири дні, поки відбувається російсько-грузинська війна 2008 року. Її головний герой дивиться по телевізору, навіть не так: часом перед його очима виринають новини в телевізорі — з колонами танків і знервованими політиками, від яких відмахується, зайнятий чимсь важливішим. Бухлом, порівняльними техніками мінету, особливостями ранкового онанізму, дівчат, які вони ділять з ліпшим приятелем, гороскопами, кіно, він затятий синефіл, і знову алкоголь… Часом когось із його друзів мобілізують, але він не надає значення цій новині. Він дивиться новини та часом хапає глюки на мотиви щойно побаченого, у такий спосіб в його голові розмивається реальність екзистенційної загрози і бед-тріпи. В новинах передають про можливість хімічної атаки на Тбілісі, він грає жінку своєї мрії, бо секс — це найкраща імітація війни і навпаки. Одного дня війна просто закінчується. 

 

Давід Габунія, «Кольори ночі»

• переклад німецькою Ракель Грацфельд

Оригінальну назву роману складно точно перекласти. Там слово, яке означає розпад, колапс, дезінтеграцію, розрив, а ще розлуку в сенсі розставання коханців. Поза контекстом зрозуміти, яке саме значення є змістом роману, буде складно. Скоріше за все ідеться про «розпад», який нам показують в історії про начебто «розрив стосунків». Події в романі припадають на місяць від 18 серпня до 21 вересня 2012 року, тоді відбулися масові вуличні протести, Саакашвілі втратив владу, його партія програла вибори, основний фокус припав на опозиційну тоді «Грузинську мрію». Демонстрації спровокувала поява в мережі записів зі сценами катування і ґвалтування ув’язнених чоловіків. Чоловік і жінка — між ним значна різниця в віці і в соціальному статусі; це історія подружньої зради. Чоловік і чоловік — один із них не готовий до камінг-ауту, він має високий соціальний статус, є чиновником високого рангу. Другий втомився ховатися; і це теж історія адюльтеру. І ще є Сура — той, хто за ними, зрадниками, підглядає і ледь закохується, залишаючись невидимим. Перед кожним із героїв роману стоїть вибір такої колосальної значущості, відбуваються настільки важливі особисто-приватні процеси, що вони примудряються просто не помітити бунти на вулицях. 

 

Тамта Мелашвілі, «Розрахунки/Відлік»

• переклад німецькою Натії Мікеладзе-Бахсоліані, переклад англійською ПіДжей Хілері

В назві слово, яке можна перекласти як лічилку в дитячій грі і як відповідний термін з балістики. Обидва значення працюють. Війна, про яку написаний роман, в ньому не називається, але впізнати події 2008 року можна. Авторка зазначала, що їй важило не називати цю конкретну війну, бо будь-яка війна — завжди про ситуацію, де одні мужчини убивають інших мужчин, а платять за це жінки. Ніно і Кетеван — однокласниці й однолітки, їм тринадцять. Вони живуть у маленькому гірському містечку, яке опинилося в зоні бойових дій. Три дні з їхнього життя складають сюжет «Розрахунків». Середа, четвер, п’ятниця, знову середа, п’ятниця, четвер, знову середа (такими є назви розділів) — настане зрештою субота чотириденної війни і хтось помре. Виїхати з села Ніно і Кетеван не можуть: територія в блокаді, от-от мають відкрити гуманітарний коридор, але все ніяк. Дуже символічні імена дівчат — Ніно і Кетеван. Свята Кетеван — мучениця: чоловіків її родини убили, вона їх оплакувала і відмовлялася знову вийти заміж; свята плакальниця. Свята Ніно — покровителька Грузії, вона познайомила тутешній люд з Євангелічними історіями і єдина вижила, коли цар Вірменії убив десятки жінок, серед яких була та, що йому відмовила. Жінки на війні мусять оплакувати загиблих і оспівувати героїв. 

 

Малхаз Джаджанідзе і Артур Юркевич, «Похована лоза»

• переклад Галини Крук

Малхаз Джаджанідзе — тезка й одноліток головного героя, очевидно: саме його біографічний досвід став змістом «Захороненої лози». Джаджанідзе походить із села Алахадзе, що розташоване між Гагрою і Піцундою. Махо шістнадцять років. Коли почалася війна, його брат був у Тбілісі (він — студент), а батько з великими зусиллями зміг виїхати (він хворий на рак, термінальна стадія). Махо залишився стерегти дім: вони щойно добудували красивий маєток, купили авто. У його дім приходять бойовики, Махо треба втікати. У назві роману — відзвук одного кавказького звичаю. Коли нема тіла, яке можна поховати, пам’ять полеглого вшановують, ховаючи якусь річ, що йому належала. Коли нема і такої можливості, то ховають виноградну лозу. Малхаз — очима якого ми побачимо грузинсько-абхазьку війну в романі «Захоронена лоза» — здійснить цей обряд. З похованої ним лози має прорости виноград. Хтозна, чи проросте.

 

Оригінал статті на Suspilne: Війна, виноградна лоза і героїчні епоси — які книжки зі Сакартвело треба знати