«Відьомська кров» Олександра Ірванця: українські відьми в небі над Берліном
2026-02-12 08:00:00 Анатолій Пітик

Олексндр Ірванець. Відьомська кров – Харків: Віват, 2025 – 192 с.

«Спинися, мить!» — мусив крикнути Фауст, пізнавши найвище щастя. «Спинися, мить!» — кричать герої нового роману Олександра Ірванця, біжучи наввипередки з часом у веремії гіркого й абсурдного буття. Що подарує читачам «Відьомська кров»? Міське фентезі, політичний памфлет, карколомну пригоду чи… дещо інше?

Повномасштабне російське вторгнення 2022 року закинуло українську спадкову відьму Таїсію до Берліну. Не те щоб доля так повернулася, просто Відьомська Рада спрямувала жінку саме туди — допомагати українським біженцям. Вони ж бо теж стикаються з безліччю проблем, і мова йде не тільки про сумнозвісну німецьку бюрократію. До прикладу, не менш сумнозвісна канібалка з пряничної хатки чигає на українських дітей прямо на вокзалі. А ще тут валандається неприкаяна душа снайпера Васі та охлялий вампір, «який відбився від своїх і живе у вокзальних туалетах, не відображаючись у дзеркалах». Куди не кинеш оком стомленим — кругом небезпека. На щастя, Таїсія — не єдиний воїн світла, що приходить на порятунок знедоленим та нещасним. На тому ж таки вокзалі працює також харизматичний і дуже приємний Скшетуський — архетиповий польський шляхтич, що ніби зійшов зі сторінок романів Генріка Сенкевича, дарма що відьмак. Його сфера контролю — польські заробітчани, але й українській колезі він не проти допомогти.

Життя-буття відьми Таїсії в Берліні перетворилося на визначену рутину, аж тут до німецької столиці прибуває оперна співачка, Рімма Корсакова. Звісно ж, «опозіционєрка», звісно ж, «со скандалом уєхала із Росіі». Здавалося б, нічого нового. Теж у певному сенсі рутинна для наших днів ситуація. От тільки ця співачка приїхала не сама… Корсакова взяла з собою сироту з-під Луганська, яку хоче «адаптіровать […], воспітать в нєй любовь к родной зємлє, к родной странє».

Позбавлена самоцензури реакція Таїсії на цю з’яву («Сука-блядь! Вона викрала українську дитину!») запускає сюжет роману. Відразу зрозуміло, що ходяча карикатура на одіозну оперну пропагандистку Анну Нетребко ні з якою Росією не порвала і дитина їй потрібна для якогось жахного ритуалу. Таїсія кидає всі сили на порятунок дівчинки, шукаючи союзників як у німецькій, так і в загальноєвропейській магічній спільноті. Але чи почують її заклик про допомогу? Хто відгукнеться? А хто буде надто стурбованим, аби щось вдіяти?

Риторичні запитання — зовсім не риторичні, і відповідь на них знають навіть ті, хто роман не читав. За останні чотири роки віра українців у справедливість світу неабияк змаліла. І Олександр Ірванець свідомий цього факту: він не намагається робити таємницю із секрету Полішинеля. Авторові важливіше спіймати невловиму тінь гіркоти, яка пронизує нашу повсякденність. Світ реальний, світ магічний — а проблеми ті самі. І в осяжному майбутньому їх не вирішити, бо маги Європи переважно такі само неповороткі, як і її лідери: хтось хоче зберегти статус кво, хтось — уникнути ескалації, а хтось — не проти й заробити на чужій трагедії.

Настрій роману мінорно-саркастичний. Невеличкий об’єм диктує високу динаміку оповіді: герої повсякчас кудись мчать, борються й ухвалюють миттєві рішення. Часу в них обмаль, тому й простору для глибоких рефлексій теж немає. Виняток становить хіба що Письменник — ще один вихідець з України, що живе в Берліні напівлегально «під прізвищем Берґман». Саме у його квартирі, у власній чотиривимірній кімнаті, і живе Таїсія. І це ж треба який збіг: Письменник якраз почав писати «якесь таке фентезі […] про Берлін, про сьогодення». Легко здогадатися, хто ховається під маскою. Справжнє ім’я Письменника у романі не звучить, але ми зовсім не здивуємося, якщо прізвище його — Ецірван. Книжкове альтер-его автора багато спить, передивляється улюблені вестерни — від «Червоного сонця» до «Золота Маккени» — і регулярно їздить до польського Слубіце на журек з пивом. Письменник повсюдно присутній в історії, але безпосередньої участі в ній не бере. Він — мудрець, деміург, який творить світ навколо себе. У нього герої шукають відповідей:

— Хіба ти не знаєш? Це ж ти пишеш ту свою повість про відьомство! Що там у тебе далі? Чи скоро вже кінець? І який кінець? Персонажі цікавляться, авторе!

— А-а-а… — Письменник знову затягується вже майже закінченою сигареткою. — Там, у повісті, уже й справді заходить на коду, як-то кажуть музиканти. Але ще трохи крові проллється. Зрозуміла?

Показово, що тут Письменник суголосний іншому авторському альтер-его — Актору Тома Стоппарда із «Розенкранц і Ґільденстерн мертві», який заявляв таке:

Ми скоріше послідовники школи риторики, крові і кохання. Ми можемо показати вам кров і кохання без риторики. Кров і риторику без кохання. І ми можемо показати все разом: послідовно або одночасно. Та ми не можемо показати кохання і риторику без крові. Кров обов’язкова. Як бачите, вона скрізь.

Без крові справді не обійтися. Навколо неї Олександр Ірванець зав’язує вузол історії і її ж виносить у назву, сплітаючи у єдине оприявлені в культурі людські уявлення про багряну рідину, що вирує в наших жилах. Паралельно з цими розмислами автор пересипає роман постмодерністськими жартами, які майже ніяк не прив’язані до основної сюжетної лінії, але уважних читачів можуть потішити. Тут і веселі посиденьки з Гофманами (їх у романі штуки чотири), і привид Шредінґера, який випросив у Амадея кота для якихось дослідів і все відмовляється його повертати. І, звісно ж, відьмак Скшетуський. Не лише символ злагоди і миру дружніх народів, а й лукаве підморгування фанатам польського кіно: у Гофмановій екранізації «Вогнем і мечем» 1999 року Яна Скшетуського грав Міхал Жебровський, який пізніше зіграв відьмака Ґеральта в екранізації Анджея Сапковського 2001 року.

Теоретично, «Відьомська кров» містить у собі все, щоб бути непоганим фентезійним романом. Однак, фанати жанру, здавалось би, головна цільова аудиторія, історію не сприйняли. Реакція коливається від нерозуміння до ігнору. Так, це не найсильніший роман Олександра Ірванця, однак подібна реакція на книжку не тільки його провина. «Відьомська кров» потрапила в підступну пастку: маркетологічну. Як саме позиціонувати роман на ринку? Новий твір Підскарбія Бу-Ба-Бу Олександра Ірванця чи новий фентезійний роман? Видавництво зробило ставку на другий варіант.

Мотиви такого рішення зрозумілі: ринок розрісся, і вже давно минули часи, коли кожен автор був сам собі жанром. Літпростір неминуче став сегментуватися: тут у нас детективи, тут — любовні романи, а тут — фантастика. Власне, Олександр Ірванець ніколи не цурався цього жанру: так чи так, а майже кожен його твір містить фантастичний елемент. Ба більше: спеціалізація Олександра Ірванця — часто замішані на альтернативній історії антиутопії. «Рівне / Ровно», «Хвороба Лібенкрафта», «Харків 1938»…

От тільки головна іпостась автора — сатирик, а не фантаст. Жанр йому, безперечно, небайдужий, але він завжди використовує його як зручне тло для сатири на наше з вами сьогодення. «Відьомська кров» не стала винятком. Фанати фентезі не отримують ані унікальної складної світобудови, ані заплутаної інтриги, ані гри з жанровими кліше (ну, майже). Світ роману, попри наявність відьом, примар, проклятих і самого графа Дракули, не дуже працює як фентезійний текст. Олександр Ірванець оперує стандартними шаблонами, які в межах жанру давно були або краще пропрацьовані, або давно деконструйовані і сконструйовані назад (іноді навіть «Діснеєм»). Він користується ними не як цеглинами для побудови магічного світу, а як промовистими метафорами: легко здогадатися, чому у смертному бою добра зі злом беруть участь пам’ятники (Бабародіна живіша всіх живих).

Просто «Відьомська кров» за своєю суттю — не фентезі. Це сатиричний памфлет, героями якого — так уже сталося — є магічні істоти. І під таким кутом зору усі деталі стають на місця.

Олександр Ірванець говорить про те, що йому болить як письменнику та українцю. Його роман пронизаний емігрантською тугою. Німецькі міста здаються чужими не тому, що їх вулицями сновигають відьми та упирі, а тому що вони чужі — за визначенням — і не забувають про це нагадувати. Роман Олександра Ірванця чітко географічно маркований: настільки, що назва кожного розділу в першій частині — це локація (Berlin Hauptbahnhof, Tiergarten, Treptower Park — без перекладу, що прикметно). Тут концепція «смерті автора» не спрацює. Здається, Олександр Ірванець, сам не поділяє переконань Ролана Барта, якщо вписує себе у полотно власного тексту. Розуміння того, ким є Олександр Ірванець дуже важливе для сприйняття історії.

«Відьомьска кров» — роман невеликий, але суперечливий. Він схожий на твінпіксівських сов: не те чим здається. Гіркий сатиричний памфлет, що лише маскується під популярний зараз жанр. Він не відкриває нових горизонтів, але вкотре оприявлює біль, що ми спізнали як нація. Це непогана історія на експорт. Вона вже перекладена німецькою, а також готується польський варіант. А ось для українського читача найкращим фентезі від Олександра Ірванця лишається «Очамимря». Іронічний ретелінг казки про Кирила Кожум’яку у постапокаліптичному сетингу. Кому таке може не сподобатися? Vivat, #перевидайте_українською.