В’ячеслав Гук. «Самота – це єдине, що залишається і належить живим…»

2026-02-09 08:00:00 НСПУ

“Українська літературна газета”, ч. 1 (381), січень 2026

 

* * *

Той час цілком перевершив сумніви, сховані в глибині

єства, як зроблений наспіх запис у метриці, немов знак,

що змерхла яскравість осінніх днів і вже близько зима,

що наснилась йому колись в тій Божій сільській глушині

у час пообіддя, коли на околії чулося валування собак,

хрипке і віддалене, яке він все життя у думках тримав;

 

марудного осіннього дня ледве-ледве зігрівало пальто –

воно назавжди лишилося в пам’яті, непідвладне рокам:

що далі він йшов, то глибшим ставав незримий розрив

між ним і минулим, однак про це не здогадувався ніхто,

він пам’ятав кожну річ, до якої колись торкалась її рука,

і думав про нетривкість життя і ту, яку колись полюбив;

 

звертав увагу на кожну прикмету й ознаку, бо переміг

себе у собі, та червона троянда в лацкані його піджака

була як сльози, що нищили решту любові, яку він мав;

коли звечоріло, він минув селище і знелюднілий обліг,

схилився додолу, зачерпнув долонею води зі струмка,

змочив нею губи; ген-ген пляміла зграя сполоханих ґав,

 

яка з галасом розсідалася в розпанаханім небі, як шви

на покаліченім тілі або ж на білій сорочці венозна кров,

його не цікавило тілесне життя, те, чим більшість жила,

бо думки про смертність плоті – не йшли з його голови

і все життя повертали його до реальності – знову й знов,

дубовий гай вдалечині, як дитину, сповивала вечірня мла;

 

але життя змінювало значення, набуваючи інших форм,

він з болем бачив, як час поступово нищив її гарне лице,

бо ж минуле для нього було надто пам’ятним, дорогим,

як жертовні наміри, про які потім не згадують загалом,

нещадна холодна осінь була – як гарячий ливарний цех;

самота – це єдине, що залишається і належить живим.

 

* * *

Сліди на жорстві, заповнені вщерть дощовою водою,

обідняшній стіл з білим обрусом на дачній веранді,

відчуття, що Господь унеможливив життя і форму

матерії: на спинці стільця – піджак старого покрою

наче любов, оспівана в берґманівській «Сарабанді»,

де зграя ластівок навік спочила у затінку кам’яному;

 

закурений фікус біля вікна, синьо-брунатний обрій,

стара листівка, де любов, пристрасна й безнадійна,

як біль незглибимий або дощ, що наповнює ринву,

та мертве літо твоє, ніби щебет в розтуленім дзьобі

скам’янілої ластівки, як згадка – бентежна й рвійна,

бо плід, догниваючи, лишає живою свою серцевину;

 

заплющуєш очі, щоб повернутися знов в минуле,

де камінь і дерево служать основою проминання,

де ослабли родинні зв’язки і вже втрачено досвід,

де темна порожнина життя наповнюється намулом,

де крик народження – означає початок вмирання,

та твій сад назавжди залишається й плодоносить;

 

Боже, навіщо ці зайві слова, ця непотрібна сповідь,

ця кров, що струмує у жилах, ніби позначка оберегу –

кам’яніє вода, ржавіє над дверима кінська підкова,

проростає тиша відлюддя, дотліває вечірній овид,

скажи, як здолати цю безнастанну душевну бентегу,

цей час проминання скам’янілого щебету й слова?..

 

* * *

Я зійшов на невеличкій станції у вівторок,

нарешті приїхавши туди, куди двадцять років їхав,

винна пляшка міцно тримала сухими губами корок,

ніби жінка залюбленого чоловіка, що плакав стиха,

залишившись у минулім, п’яним, в самій білизні,

на блискучім стільці, віддавши себе вітчизні.

 

До грудей я притискав букетик дешевих квітів –

білі троянди на тлі чорного суконного піджака були врочисті,

я так захопився розгляданням місцевості, що й не помітив,

де це я опинився, навіщо, в якому місті,

і чому мої сльози, як і тоді, знову стають солоні,

і в буфетному дзеркалі швидко сивіють,

як крила голубки, скроні…

Я швидко знайшов готель і поставив троянди у вазу,

взяв душ, повечеряв, роздягнувся, помолився й ліг спати,

хоча, щойно ступив на поріг, – мене спитали чомусь відразу:

чи, випадково, не шукаю я жінки, що шукала, здається, брата,

після тих слів мене ніби у дуже давнє ниткою усилили,

і крізь сон я чув, як внизу гумові кульки лускали що є сили.

 

Теодорові Крамеру

Взимку яблука пахнуть – особливо, нібито з них

зараз мають приготувати солодкий яблучний сидр,

я виймаю з рота цигарку, зробивши затяжку, вдих,

аби зберегти відчуття, аби скоріше розтанув лід.

Місто здається чимось визначеним заздалегідь,

змерзле тіло ріки майже скуте хаосом чорних льодів,

лише згадка про гурчання моторок, про гарячу серпневу мідь

коливається рідким димком на липкій крижаній воді.

У доках мерзнуть так довго важкі тіні торгових суден,

навіть стяги на них обмерзли, злиплись, як в горлі крик,

ця зимова свобода складається з ран, капілярів і вен,

як людські почуття, до яких кожен закоханий звик.

Я сиджу у їдальні, капелюха на столик поклав,

далі ріку, завмерлу в льодах, мій погляд уже не пустив,

металевих відтінків згасає оживлений сплав

в павутині залізній розлучених доль і мостів.

Це не все ще, здається, це тільки початок, це сіль

твоїх сліз на губах, ніби присмак терпкого вина,

камінь дихає пружно – і пам’ятник меркне од хвиль,

понад тиждень іще тут триматися буде зима.

 

* * *

Його погляд вихоплює жінку біля відчиненого вікна,

над старими деревами дужий тремтливий вихор птахів,

яких вітер щодуху жене в порожні передзимові поля,

трохи згодом усе огортає мертва тиша й цупка пітьма,

тоді звичайні слова важать багато, але вже бракує слів,

крижаний вогкий простір прозирає крізь мокре гілля;

 

сиза ніч відбивається циною на поверхні тяжкої води

самітного озерця біля сільського готелю, де долі двох

колись дуже закоханих цілковито підкорює мідь зорі,

та тільки спогади про минуле залишаються назавжди,

в яких людська душа болить, потерпаючи від тривог, –

і жінка знімає з пальця обручку й залишає її на столі;

 

вранці вони мовчки сиділи в кімнаті – як було не раз,

хоча тепер уже востаннє, і він відчував, що від неї йде

з причини, яку не збагне, – так п’янить молоде вино,

після обіду автомобіль на путівці оминає дороговказ,

де за кермом сидить чоловік, меркне сонце вгорі руде,

він прямує в напрямку полів, схожих на злегле сукно;

 

але потім зупиняє машину біля дерев, де вчора птахи

намагались спочити, його вражає пустка порожніх гнізд,

він думає про неї – душевні муки відображає його лице,

над полями, як сіть, висить туман, сповиває дерев верхи,

в його пам’яті закарбувалися очі жінки, вже повні сліз,

сільський готель, старі дерева, птахи, олив’яне озерце…

 

Пам’яті Ігоря Римарука

Hier,

das ist, wo die Richtungen enden…

Friedemann Berger

Брутальне тіло статуї вкрила суцільна ржа,

ти згадуєш країну, що назавжди стала тобі чужа,

як жінка, з якою ти був разом, а потім – її покинув,

щоб подолати кров жил, зректись її шалу й плину.

Життя твоє ткалося з розмов – і зі снів у старім купе,

переквітлих полів за вікном не видко було тепер,

у потязі ти пригадаєш той день за тривалим обідом,

у кишенях – кришки тютюну, і як ти з виглядом

цілковитого збайдужіння розглядаєш на вікнах мух,

рідкого димочка цигарки затишний теплий дух

чи все-таки прояв, чи, може, все-таки втеча

кудись у минуле, де загоєна порожнеча

життя – і де сни – важать більше за надріз і шви

на животі від апендикса – роз’ятрений біль душі;

тиждень чи довше – ти пробув тоді у селі,

мав якісь клопоти з перекопуванням землі,

і нестерпно нудотний або ж – збіса неприємний

був день, що промок до рубця – і зробився темний.

Нотка спротиву звучала в твоєму голосі, що осів

на дно твоєї гортані, як осад забутих слів,

і дотлівала між пальців твоїх запашна цигарка,

яка зменшувала відстань від тебе – до Телемаха,

і пах тютюном спід кишені вивернутого піджака,

руки лежали на колінах, а згубний потяг до ковтка

з винного келиха – це те, що потрібно було тобі,

сни – зробились мовчанням закушеної губи.

Ось – механічний млин для кави, зерна і солі,

ти ж – знехотя, крізь дрімоту, згадував промислові

зони під Києвом і крик у зледенілих водоймах риб,

що тягнув тебе поковзом – поглядом – тільки вглиб

провінційних містечок, де жерех укрив жорству

й пароплавчики на ріках залишалися на плаву

тільки завдяки диму над щоглами і силі тяжіння,

де кам’яніли тіла й оживало увіч каміння,

щоб лишитися криком чайки над плесом рік,

щоб душа зберегла – і вчули серця той крик.

 

* * *

Намокле літо поступилось снам

осінніх випарів полів, як водогону,

край поля янгол впав, та не знайшли;

останнє слово – непрощенний карб,

замулений ручай журби не зносить,

лягає погляд осторонь, де гар.

 

Сіріє даль, як вимерзла стерня,

не визнають літа поразки й збитки:

над пралісом повис цупкий туман;

слова лишились в проклятих устах,

не треба більш на здибочках ходити

перед минулим: пережите – біль.

 

Укляклі овочі байдужі до тепла,

заліг вже морок в борозни глибокі –

і в’ївся запах диму в звук плачу;

так іній вкриє залишок трави,

язик торкнеться в тузі піднебіння,

щоб запобігти шалу, шву, рубцю.

 

Сахнеться ластівка народженої мли:

пірне у сни – і знову в небо зрине,

як в пору жнив, озвучених мигцем;

і лет той довший за крило, за крик,

жура сховалась в остраху зіниці, –

ти не кажи, що то був санітар.

 

Лисиці

Він дивився на двох лисиць, які вранці забігли в сад

і ховались там, поки перша паморозь вдень не зникла,

вчора вона телефонувала, щоб він повернувся назад,

та їхня розмова раптом урвалась, наче зотліла нитка;

 

проте він так і не збагнув, про що з нею говорити мав –

кілька слів про осінню погоду в Криму й про домівку,

де мляве сонце зимним промінням плуталося між трав,

а протягом ночі він очима шукав у небі погаслу зірку;

 

в його живих жилах текла кров його померлих батьків –

він і вона залишались загубленими в німому безлюдді,

в саду було сумно і тихо, на річці човен в тумані плив –

лише час зневіру душі і мовчання серця навік осудить;

 

так по довгій ночівлі у гнізді прокидається дикий птах –

він досліджував внутрішнє життя літературних героїв,

про яких читав у книжках, ржавів забитий у стіну цвях,

на котрому висів його фетровий капелюх у передпокої;

 

уривалася пуповина батьківщини, як натруджених вен

спокій; це було сприйняття часу, що він не міг пояснити,

ніби лежав на пожухлій траві і біль торкався його рамен,

де в сизих голубиних сутінках вже догоріло минуле літо.

 

* * *

Він лежав у палаті лікарні серед таких, як і сам, поранених, –

стара церква бовваніла в осінній імлі за високими вікнами –

і розмірковував над життям, що підвладне смерті і розпаду;

по обіді в лікарню приходила жінка з будинку за пагорбом –

в довгій сукні, з волоссям до пліч, з очима, льону повними,

молода, зі стражденними тонкими рисами обличчя, лагідна;

його стрижена голова була трохи нахилена, очі заплющені,

бо таємниця сховалася в любовних листах і в самому осуді,

він хотів знайти у душі якомога більше знищених спогадів;

йому здавалося, що вона уникала того, що людей пов’язує,

м’яким південним діалектом за дверима солдати патякали –

він любив самовіддано, та вона мала в душі когось іншого;

потім він, наопаш піджак, курив на дворі, синім од холоду,

і бачив, як вона йшла до воріт, сповита пташиним гомоном,

в її серці поряд з коханням жила війна, переказана матір’ю;

він довго дивився їй вслід, нерви були гранично напружені,

оскільки доклав значних зусиль, щоб зостатися в її пам’яті,

надвечір збиралося на дощ і з моря тхнуло згнилою рибою;

він ледве стримав себе, щоб зупинити її сфотографуватися –

вона – в білій сукні, він – у чорнім костюмі, руки сплетені,

як тоді, дуже давно, на тлі моря, що було огорнене тишею;

багато в житті набув, але втратив ще більше й схвильовано

розмірковував, цигарку затисши в кулаку по-солдатському:

чому вві сні напередодні дощу бачить покійного вітчима?..

чув уночі, як в сусідніх садах пружно гупали спілі яблука,

припом’янув, як вона довго лежала поруч, як тихо плакала,

як його пристрасть була назавжди спалена її поцілунками…

 

* * *

Старе кримське подвір’я десь високо в поснулих горах,

яке жвавою ртуттю вщерть заповнили білі і чорні вівці, –

крізь сон було чутно, як в колодязі тихо вода говорить,

підкорившись, наче влітку нічні мотилі москітній сітці;

і поступово тьмянів розмитий обрис гірського потоку –

ніч прислухалась уважно до кожного покрику й кроку;

 

напередодні анексії вона дорікала йому щодо від’їзду,

він запам’ятав, як завмер у дворі і як капелюх мокнув

під весняним дощем, який тіло вчувало, як біль порізу,

вона повідомила, що вже посіяла ранній кріп і моркву

і що має щиру надію, що він таки знайде у собі покору,

але за нею він бачив дорогу, що пнулася стрімко вгору;

 

можливо, обмеженість її поглядів його надто вражала,

хоч ні разу не пошкодував, що колись одружився з нею,

те кохання складало його особистий світ, за душу брало,

наче рваний марлевий бинт, наскрізь просочений ржею,

а зерно, яке зріло в нім дотепер, почало вже проростати,

мов життя, що завжди визначається фінішем або стартом;

 

він стояв у дверях, натягаючи на плечі пальто, спочинку

тоді чекало все його єство й одну відповідь на питання,

коли виходив на двір – рипнули двері, впустивши жінку,

тяжкі потоки зливи розмивали обриси всесвіту і кохання,

цілісний і як чоловік, і як особистість – він все пробачив,

та не міг чути, як дружина, зачинившись в кімнаті, плаче;

 

бо його тверді слова відповідали рішучим діям і вчинкам,

і здавалося, що на голих гілках мерехтіло розлоге листя,

пахло свіжим вапном, рясний дощ на калюжах бринькав

та поводився так переконливо, ніби наново жити вчився,

сон змагав диких пташок, що звили гнізда на битій цеглі,

поперемінно проводячи вбогий час то в полі, то в церкві;

 

в долині, повитій темрявою, бовванів сільський цвинтар,

де навіки полягли спочити скошені програною війною,

віночок із сухих трав почепив на двері біблійний митар,

що вчора пив на веранді запарену каву, зможений млою,

і самотня заблудла вівця біліла, мов зотліле старе вітрило,

між кущів глоду, а прощання ставало тяжким розривом,

 

чітко визначаючи марність крихкого людського щастя,

що йому, наче повітря, просто було життєво необхідне,

він мав невтоленну жадобу любові, як святого Причастя,

на самоті спостерігав, як ніжний ранок у долах бліднув,

коли дорогою додому зі служби визначав досить точно,

де глід червонів під льодом, де ржавіла вода проточна.

 

Дрізд

Вони одружилися, коли вже мали далеко за

тридцять, а в сукупності аж шістдесят шість,

того травневого дня щільно гуркотала гроза –

і на столик в саду впав збитий зливою дрізд;

 

він узяв його й пустив у коробку з-під взуття,

щоб той оговтався й повернулася міць до крил,

дощ сік жовту вохру будинків та змагав життя,

вітер напинав на морі тканину старих вітрил;

 

за тиждень птах набрався сили – і зник в саду,

вона сумувала за ним, не підводячи довгих вій,

він любив її, таку безпосередню, тиху і молоду,

і не знав, як вилити накопичений смуток свій;

 

так збігло півроку; він ходив на службу, а вона,

залишившись удома, зазвичай читала книжки,

він цілував бузкову жилку на її шиї після вина,

бо збіглий тиждень був для нього надто тяжкий;

 

але з плином часу їхнього кохання і слід прочах,

вона винуватила його в нещирості знову й знов,

він завжди був надто чуттєвий у буденних речах,

до яких вона вже давно зарахувала його любов;

 

якось восени по обіді він обрізав у саду сухі гілки –

надсік секатором руку, промив рану, щось говорив

до неї, але вона була як німа, бинтувала поріз руки

і ніяк не відпускала того давнього дрозда з голови.

 

* * *

Вона виділила йому найкращу кімнату – для співіснування,

він зумів наполягти на своєму, хоча вона дещо й пручалась,

знав про її сорокарічну самотність, самовільну безплідність,

бо у житті того чоловіка та жінка була – і перша, й остання,

щоранку чайки над їхнім старим будинком – зчиняли галас,

уві сні з її обличчя поволі сходила глибока сухотна блідість;

він лежав поряд неї, відчуваючи шкірою, як мре сьогодення

в її молодому розлогому тілі, де так і не було зачато дитини,

він немов наслухав прибережний пісок і синє ранкове море,

гаразд бачив, як яре сонце обпікало човнів нерухомих дена,

та наново пізнавав кохання, неначе питво Божої благостині,

поки нічний морок поступово не робився чистим, прозорим;

 

його зникоме життя на запалених губах вибивалося кров’ю,

і хотілося обережно прикласти до них бинта із цупкої марлі,

щемко пахла свіжа побілка, і в сплеті тіл – вирував кровообіг,

він спочивав у сутінковій частині часу, винищений юдоллю,

у непридатному для існування будиночку

поцілунками марив,

спав сторожко, як собака, забувши скинути капелюха й одяг;

 

серпневий туманний світанок проходив крізь кров,

і назавше

чоловік засинав, наче нарешті збагнув будову

людського тіла,

коли йшов світ за очі приміським пляжем

на минулому тижні,

а уривки тих важких днів його серце вже нікому

не перекаже,

ніби своє кохання він поперемінно у декількох жінок втілив –

так колись умирав поет в американському шпиталі в Парижі;

 

той чоловік більше не був здатен далі чинити належний опір

своїм почуттям і бажанням, він просто кохав жінку і прагнув

сплетених рук, переплетених ніг, безумства любові, цілунків, –

де Одіссей посилає голубку з листом у дзьобі своїй Пенелопі,

таким чином тамуючи жахної самотності

безнастанну спрагу, –

так в пообідньому сні краплі дощу озиваються довго і лунко.

 

* * *

Та співучасть, без надії на зцілення, прикра співучасть –

наче галицький грудень, той грудень, що сплив поволі

й стримав цілком порівнянну віху, але без порівняння, –

кров як тихе повернення до живодайного, кров болюча

втілила смерть і народження, червоний і чорний колір,

стала як визначення майбутнього, стала як рвана рана;

 

він бажав розпорядитися лише тим, що тримав у думці,

мов запалював третю свічку Хануки наприкінці суботи,

після обіду йшов у парк, де навчився плакати наодинці,

щоб упокоїти втрату, упокорити час, дати зерна голубці,

бо, поки тривав його усічений вік і прикре життя, поти

потяг брязкучий проминав містечка глухих провінцій;

 

звужені межі часу, куди вписатись просто було несила,

виявилися гіршими за все, що в серце вселяло відчай,

наче під час німецької окупації Бучача, яку спромігся

добре затямити, як про те матір покійна його просила,

мамо, мамо – він до скону пам’ятав її голос, її обличчя,

прагнув зафіксувати те, що сталося, в контексті місця;

 

вірші – як дар і прокляття, що здатні нищити і живити,

він згадав, як любив дитиною підживлюватися мацою –

ніби відчував жаску і пекучу кров, коли пальця врізав,

а потім не забував той поріз у протічній воді промити,

мамо, мокра од сліз подушка, бинт просочився кров’ю,

й шерхне пам’ять людська, як та ржа, що вкрива залізо.

 

Літературний портрет Інґмара Берґмана

Об край пружної сторінки він зненацька порізав руку,

це трапилось на веранді, коли гортав придбану книгу,

він обрав шведський Ґотланд – ту відлюдну місцину,

де любов колись спричинила смерть і вічну розлуку,

де з плином часу мертве дерево оберталось на кригу,

а Балтійське море надвечір перетворювалось на цину;

 

ніби відвернув увагу на хвильку і втратив пильність –

так довгий текст, набраний на друкарській машинці,

вирізняється синтаксичною будовою окремих речень

і увічнює дні, змагаючи їхню безперестанну плинність,

він почувався так, наче помер давно, в дитячому віці –

це світ, де не вижити в шкарубкій зболеній порожнечі;

 

як сильна поетична матерія, як тексту цупка тканина –

сіра осінь плела дротами дощів дерева і рахувала вічка

часу, вирівнюючи плетіння, що вже стало канвою гаю;

знав: час і людина протистоять одне одному, і людина

завше програє, тому що її життя – це суцільний відчай,

бо за любов’ю іде самотність і повнить серце до краю;

 

думав про сутність внутрішньої сили й переживання,

з яким намагався впоратися, пережити болючі втрати,

так незагоєна осінь несвідомо дарувала спочинок літу –

знав кожне його відродження і кожне його вмирання,

згодом курив цигарку й наслухав, як цокали краплі –

жадібно, гучно, всевладно, руйнуючи затишок світу.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Оригінал статті на НСПУ: В’ячеслав Гук. «Самота – це єдине, що залишається і належить живим…»