Враження від «слово темряви» Наталії Савінової

2025-08-06 07:00:04 Лекса Т. Кюро

У літературному пантеоні темного фентезі не так багато творів, які здатні говорити не лише мовою магії, а й мовою психологічної правди. Роман Наталії Савінової (SIN eVa) «Слово темряви»  — саме такий. Тут не втрачається рівновага між стилізацією й змістом, а створюється щось більше, ніж просто жанрова історія. Це алхімія готичної естетики, емоційної напруги та символічного світобудування, у якій темрява не синонім зла, а інструмент пізнання внутрішньої сутності.

 

Сюжет

На перетині двох ворожих імперій — Світлої та Темної — зустрічаються Луна та Темніан. Вона  —  принцеса Світлих, втілення прозорої сили, що не раз виявляється рішучішою за звичний образ «світла», вразлива, але ніколи не слабка. Він — молодший кронпринц, маршал Темних, чия присутність лякає навіть тих, хто звик жити в мороці. Його вважають живим уособленням Диявола, але він — не демон, а людина, що давно перестала вірити у світло. Їхній шлюб — це політичне рішення, покликане залагодити конфлікт між імперіями. Проте Темніан не погоджується стати жертвою дипломатії.

 

Тому Луна залишається в Чорному замку, де через два тижні вона має обрати собі іншого чоловіка. Але раптом її чисте світло стає магнітом для багатьох Темних, серед них і Марселіан — старший кронпринц, брат Темніана, той, чия поява змінює правила гри.

 

 

Далі у романі розгортається глибокий емоційний трикутник, де Темніан і Марселіан не просто тягнуться до Луни, а кожен по-своєму віддзеркалюються в ній: Темніан як уособлення згубної сили, яку він навчився стримувати, та Марселіан — навпаки: старший, але внутрішньо менш стабільний, більш одержимий. Ця динаміка нагадує мені «Щоденник вампіра», де Деймон і Стефан репрезентують дві крайнощі любові — руйнівну та жертовну. Проте у Наталії також іде мова про боротьбу бажання й моралі, де кохання стає і випробуванням, і шляхом очищення. В обох випадках головна героїня — не просто об’єкт кохання, а міст між темрявою й співчуттям, між владою й свободою, між тілесністю й трансцендентністю. Цікаво, що обидва твори — й «Щоденник вампіра», й «Слово темряви» —  грають із темою людяності в тих, хто не є зовсім «людиною», і з тим, як любов відкриває — а часом і руйнує — внутрішній центр сили. Бо справжнє світло не завжди лагідне, а справжня темрява — не завжди безжальна.

 

Тож історія Луни й Темніана — це не «любов із першого погляду», це шлях крізь недовіру, біль, спокусу й жертву, це глибокий акт розщеплення й віддзеркалення. Тут мова йде не стільки про єднання протилежностей, скільки про те, як вони вчаться не руйнувати одне одного. Крім того, сюжетна напруга поглиблюється внутрішніми зрадами, тілесною загрозою, придворними інтригами та політичною боротьбою.

 

 

Атмосфера та світобудова

Атмосфера — це окрема стихія роману, що влучає точно в жанрову чутливість темного готичного фентезі: похмурі замки, сцени на межі жаху й пристрасті, сцени фізичного порятунку, що здаються майже еротичними у своїй інтимності та напрузі.

 

Візуальна деталізація — ще один подарунок читачу. Вбрання, зачіски, прикраси — не просто декор, а ще й частина характеру, емоційного стану або влади. Як і у «Дворі шипів і троянд» Сари Дж. Маас, естетика у «Слово темряви» — частина внутрішнього конфлікту.

 

 

Також один із найвиразніших рівнів роману — світобудова, що заслуговує окремої уваги. Мене особливо вразило й принесло неабияке задоволення розмаїття вигаданих істот і рас. Адже авторка не лише вигадує нових створінь, вона створює цілі соціокультурні екосистеми, що стають інструментом для розгортання тем тілесності, інакшості, співбуття.

 

Після прориву Хаотичної магії, що відкрила портали в інші виміри, світ Темної та Світлої імперії втратив свою цілісність. Він став пористим, багатоголосим, таким, що більше не тримається на єдності — лише на співіснуванні, іноді — на співстражданні. Істоти, які прийшли крізь портали, не просто заселили простір — вони змінили його структуру, його етику, його тіло. І деякі з них навіть не вкладаються в жодну звичну класифікацію.

 

— Світлі ельфи — найвродливіші істоти серед усіх відомих, проте холодні та зверхні до інших рас. Вони оселилися на гірських схилах і навіть коли контактували зі Світлою імперією, робили це з відчуттям переваги;

 

— темні ельфи — представники Темряви, що оселилися на території Далеких земель. Вони ніколи не з’являлися на території Світлої імперії, бо «не мали бажання заводити знайомства з тими, хто не вважав значущою силу Першосвіту». Проте вони й не товаришували з Темною імперією, ставилися до неї байдуже, «не вбачаючи в ній ворога»;

 

— Діти Моря — теж частина Темряви, що змагалася зі світлими ельфами за першість у красі. Вони рідко підіймаються на поверхню, проте є «безжальними для науковців та мореплавців», а також не визнають влади над собою «ні магів, ні володарів земель».

 

— носферати — безсмертні маги, що тримаються «якомога далі від людей»;

 

— Хантеші — «породження первинної Темряви, дитя Хаотичної магії та істота здатна жахати усіх і кожного…». Вони мешкають у дрімучих лісах Темної імперії, залишаючись невідомими науці та майже не дослідженими. Їхня шкіра — непробивна для будь-якої зброї чи бойової магії, а зовнішність — горбиста, з гострими вухами та зубами, схожими на кинджали. Вони вважаються жорстокими хижаками, сповненими кровожерливості. Проте сцена, де Хантеші рятує Луну, підживлюючи її власним слизом, — одна з найсміливіших і найзворушливіших у романі. Тут тілесна чужість перетворюється на акт глибокої близькості, розмиваючи межу між жахом і благословенням.

 

— Сікоме — агресивна, войовнича раса, яка позбавлена магії, але «наділена здатністю несприйняття магічних впливів».

 

— люди, що живуть в Пустелях та мають здатністю перевтілення у тварин;

 

— королівство носіїв Смерті, що розквітає на Випалених землях.

 

Крім того, існують Відступники — потужна зовнішня загроза, яка саме й змушує дві ворожі імперії, Світлу та Темну, укласти політичний союз через шлюб принцеси Луни та кронпринца Темніана. І хоча опис Відступників у романі фрагментарний, а вони постають як ворожа армія, проте їхня сутність — значно глибша. Це магічно-хаотична сила, що не визнає жодної з імперських систем. Їхнє походження — невизначене, можливо, це колишні представники імперій, вигнані або зраджені, які відкинули дуалістичні цінності. Вони уособлюють альтернативний світогляд, що руйнує чорно-білу картину світу.

 

Фізично Відступники у романі з’являються рідко, але їхній вплив пронизує сюжет, змушуючи героїв переосмислювати свої ролі, ідеали та межі влади. Це не просто зовнішній ворог, а третя сила, що кидає виклик самому устрою світу.

 

Стиль написання

Авторка володіє м’яко вишуканим, багатошаровим та образно чуттєвим стилем, де емоції не промовляються прямо, а виступають через погляди, жести, речі тощо. Її мова — жива, насичена деталями, проте не перевантажена: тут одна фраза здатна розкрити й психологічний стан героя, і фон сцени. Відчувається глибока увага до ритму діалогу та пауз — так, ніби весь роман написано зі слухом драматурга або сценариста.

 

 

Персонажі

Ось так я уявляю Темніана:

Темніан — молодший кронпринц Темної імперії, маршал і головний бойовий маг. Він виконує свою роль без зайвих слів, тримаючи на собі не лише військову владу, а й тягар репутації. Його ім’я вимовляють із повагою, страхом і прокляттям водночас. Для більшості він — живе уособлення Диявола, але в межах роману ця метафора поступово розкривається як захисна маска, за якою ховається не демон, не герой, а людина, що давно перестала вірити у світло, проте все ще здатна його помічати. Гідність Темніана — не показна, вона мовчазна, стримана. І саме ця стриманість робить його жорстким — не тому, що він не здатен відчувати, а тому, що не дозволяє собі бути слабким. Цим Темніан нагадує мені Філіпа де Плюсі-Бельєра, маршала Франції, з циклу романів про Анжеліку: той самий погляд, що не просить, але вимагає любові, той самий біль за силу, яку він зневажає, бо вона не дозволила йому бути вразливим.

 

За словами самої авторки, Темніан — це поєднання таких відомих літературних героїв, як Влад Цепеш, граф Монте-Крісто та Сеферот з «Останньої фантазії». І це справді відчувається: від Цепеша — готична велич, що межує з прокляттям; від Монте-Крісто — глибока рана, замаскована під холодну логіку; від Сеферота — естетика загрози, яка не потребує демонстрації.

 

Темніан змінюється не через любов чи ідеали, а тому, що старі механізми більше не працюють. Його трансформація — не раптова, не драматична, а поступова. І це не шлях до порятунку, а спроба не втратити себе остаточно.

 

Темніан — не той герой, якого хочеться рятувати. Це герой, якого хочеться зрозуміти. Він не виглядає як жертва, не прагне викликати співчуття, і однозначно він не романтичний ідеал. Його характер складний, суперечливий, і саме це робить його цікавим. Те, що здається темрявою в ньому — не зло, а спосіб пристосуватись до світу. Його сила — не в магії чи статусі, не в тому, що він може знищити, а в тому, що щодня стримує себе. І саме це робить його живим і справжнім.

 

Ось так я уявляю Луну:

 

Луна — принцеса Світлих, жриця Місячної долини, носійка особливого дару. Проте коли дивишся на неї, не думаєш про титули, або магію чи силу у звичному сенсі. Адже її сила — в здатності залишатися собою навіть там, де все розмивається, навіть коли її бачать не як людину, а як символ. Вона не потребує «порятунку» — навпаки, вона здатна сама рятувати інших, навіть у чужому світі. І робить це не гучно, не героїчно, а просто — по-людськи. В неї є щось від героїнь старих міфів та казок. Не велич Гери чи стратегія Афіни, а межовість Гекати — тієї, що стоїть між світлом і темрявою, не обираючи, а приймаючи. Як Ісіда, вона збирає розірване не для слави, а з любові. Її доброта — не жест, а звичка, і в цьому є щось від Рапунцель, яка зцілює світлом, не питаючи, чи варто.

 

Луна не «світла» у банальному сенсі, вона — справжня. Вона не прагне змінити світ, а просто намагається не дозволити йому змінити себе. І при цьому світла принцеса не боїться бути ніжною, і ця ніжність — не слабкість, а ще одна її сила. Луна нагадує мені місячне світло: воно не яскраве, не сліпить, але проникає глибоко, навіть крізь найгустішу темряву. Але в ній присутній внутрішній конфлікт — і це не боротьба добра зі зло, а це вибір: між тим, що хочеш, і тим, що мусиш. Вона бачить чужий біль і не відвертається, а залишається поруч. І саме це — її спокійна присутність — впливає на людей. Навіть Темніан поруч із нею починає змінюватися. Не тому, що вона його змушує, а тому, що з нею хочеться бути іншим.

 

Проте їхні стосунки — це не історія кохання, а історія зіткнення. Кожна їхня зустріч — це напруга, що балансує між жагою й страхом, між потребою бути обраним і жахом перед тим, ким ти можеш стати поруч з іншим. Вона не намагається його врятувати. Він не намагається її зламати. Але кожен їхній діалог — це виклик: чи здатні вони залишитися собою, коли поруч — хтось, хто бачить тебе наскрізь? Особливо сильно це відчувається у сценах, як-от поцілунок, що межує з вбивством, чи порятунок Луни у ворожому середовищі — сцени, які формують не лише сюжет, а й ритм емоційного згоряння героїв. Їхній зв’язок — це не дуга розвитку, а спіраль, що затягує глибше з кожним кроком. І кожен крок — це вибір: залишитися, втекти, знищити, врятувати… Це не любов, яка лікує. Це любов, яка розкриває — і те, що розкривається, не завжди красиве та приємне. Проте саме тому вона справжня.

 

 

Також навколо центральної драми Луни й Темніана обертається складна орбіта другорядних персонажів. Їхні ролі — не просто сюжетні функції, а емоційні вектори, що формують атмосферу, ритм і моральну географію світу. Імператорське подружжя Фірра та Шуаль — батьки Темніана; Червоний сліпець — мовчазний охоронець Луни; служниці Зірі й Альта — голоси жіночої солідарності, страху й надії; кронпринц Арфір — старший брат Луни, уособлення світлого світу; лорд Астан і генерал Дарріо — представники Темної імперії, які, попри все, не втрачають людяності тощо. Всі ці персонажі створюють багатошарову палітру лояльності, страху, честі й віри. Їхня відданість Луні — не сліпа служба, а визнання її внутрішньої сили. Вони не просто реагують на події — вони формують контекст, у якому ці події набувають значення.

 

Ще одна річ, яка справді запам’ятовується — це те, як авторка працює з антагоністами. Вони не виглядають як «зло заради зла». У кожному з них є щось живе: темна пристрасть, емоційна правда, іноді навіть жаль. Їх не так просто засудити — вони змушують ставити запитання, а не шукати відповіді. І саме тому залишаються в пам’яті.

 

• Марселіан, старший брат і суперник Темніана, у якому палає справжнє, хоч і викривлене, почуття. Він — наче дзеркало, що показує, ким міг би стати Темніан, якби зробив інший вибір.

 

• леді Даркарія Лессін — коханка Темніана, донька шановного вельможі та прихильниця радикальної політики Темної імперії, яка любить жорстко, без права на слабкість. Її любов — не про ніжність, а про контроль, але в цьому теж є своя логіка.

 

• король Пустоші — загадковий, харизматичний, небезпечний.  Це постать, що несе загрозу, проте у ній поєднуються естетика, сила і щось дуже людське — те, що викликає не лише страх, а й цікавість.

 

Порівняння з іншими історіями

Якщо проводити книжкові паралелі, то варто згадати «Двір шипів і троянд» Сари Дж. Маас — за мотивом «Красуні й Чудовиська», з темним, владним героєм, складною політикою фейрі-народів і пристрасною, небезпечною любов’ю. Також за поєднанням демонічної природи героя, внутрішніх конфліктів і романтики, що балансує між світлом і темрявою можна порівняти роман з «Темними елементами» Дженніфер Л. Арментраут. За атмосферою придворних інтриг, жорстокої магії та героїнею, яка змушена виживати серед істот, що не знають жалю, книга нагадує мені «Принца жорстокості» Голлі Блек, а за тематику королівської боротьби, жіночої сили та магії, що не піддається моралі —  «Чорний трон» Кендара Блейка. Крім того, у холоді головного героя, що приховує болючу ніжність, і головна героїня, що не шукає захисту, а живе посеред небезпеки, не втрачаючи себе, я бачу віддзеркалення головних героїв книги «Шлях до Версалю» Анни Голон.

 

За мотивом «від ненависті до кохання», ізольованого палацу, де героїня поступово відкриває іншу сутність чудовиська цей роман можна порівняти з фільмом «Красунею й Чудовиськом» (2017); за темною магією, політичними інтригами та харизматичним антагоністом, який водночас приваблює й загрожує — з серіалом «Тінь і кістка»; через любовний трикутник із глибоким психологізмом, де двоє братів хочуть не лише любові, а прощення —  з серіалом «Щоденник вампіра».

 

Кому рекомендую читати?

• Поціновувачам темного фентезі, які шукають не просто магічні світи, а й психологічну глибину, романтику з присмаком отрути та складну моральну сітку.

• Читачам, які захоплюються готичною естетикою — атмосферою, насиченою символізмом, тілесністю, тінями й прикрасами, що говорять часом більше, ніж діалоги.

• Тим, хто цінує нестандартну любовну лінію з емоційною глибиною: тут вона не про легкість, а про випробування, що формують героїв. Це книга для тих, кого не лякає близькість, що межує з небезпекою.

• Фанатам світоустрою, які люблять глибоко пропрацьовані раси, культури, ритуали й соціальні структури. Роман буде цікавий тим, хто цінує не лише сюжет, а й текстуру всесвіту.

• Шанувальникам психологічно багатих персонажів: тим, хто шукає емоційну насиченість, етичні дилеми та внутрішні трансформації героїв. Тим, хто не хоче світлого фіналу, а хоче правдивого.

 

Висновок

«Слово темряви» — це не лише роман для прихильників темного фентезі. Це історія для тих, хто не боїться заглянути в себе, хто здатен побачити ніжність у тому, що лякає, і силу — у тому, що здається вразливим. Це книга про любов, яка не веде за руку, а кидає у глибину — щоб там, у тиші, знайти щось справжнє.

 

Я читала «Слово темряви» не очима, а серцем, і можу однозначно казати, що це роман, який хочеться носити в собі. Адже він залишає не блиск, а шрами — саме ті, що не болять, а нагадують: ти відчувала по-справжньому. Якщо ви готові втратити себе на кілька вечорів у світі, де темрява не ворог, а мова, якою говорять ті, хто не боїться дивитися глибше, де любов не світло, не порятунок, а вона — як вода, що розмиває береги, змінює ландшафт, змушує втратити орієнтири, щоб знайти щось важливіше — себе, неідеального, але живого, тоді «Слово темряви» чекає саме вас.

 

❤️Я щиро дякую Наталії за цю подорож — складну, красиву, живу. За світ, який не просто вигаданий, а прожитий і вистражданий. За героїв, які не грають ролі, а існують, як існує біль, що не потребує пояснень, як існує ніжність, яка часто мовчить, бо не знає, чи має право голосу. Я не шукала себе в цій книзі, проте вона знайшла мене. Не прямо, не очевидно — десь між словами, між паузами, між тими моментами, коли герої мовчать, бо сказати — означає зруйнувати. І я вдячна за це мовчання. За простір, у якому можна бути не сильною, не правильною, не готовою — просто бути.

 

✨Бажаю авторці натхнення, спокою й сили — тієї самої, що звучить у її героях. І щиро радію, що це лише початок циклу. Бо деякі світи хочеться не залишати, особливо коли вони не бояться показати правду.

 

P.S. Цей текст уже живе окремим розділом у моїй книзі «Враження». Якщо раптом захочеться повернутись — він тамІ)

Оригінал статті на Букнет: Враження від «слово темряви» Наталії Савінової