Ґрунтовна чи безпідставна критика? Про що книжка Гульнари Абдулаєвої

2024-08-16 07:00:00 Арсеній Чугуй

Гульнара Абдулаєва. Історія Криму. Коротка оповідь великого шляху. — Київ: Віхола, 2024. — 224 с.

 

Історія Криму — важлива та невіддільна частина історії України. Однак, яку саме історію півострова ми знаємо і ким вона розказана? Чи ви чули колись, що греки були першим народом, який з’явився у Криму? Що Кримське ханство було рабовласницькою країною? Що у ньому зазнавали утисків християни? Що кримські татари поголовно були колаборантами у Другу Світову війну? Що вони та інші мешканці півострова підтримали російську окупацію?

Так-от — це все неправда. Неправда, що походить від російських та радянських наративів, неправда, що виникла через переписування історії Криму та корінних народів України. Тому ця історія має бути розказана ними самими, їхня оптика важлива, особливо на противагу оптиці російських колонізаторів півострова.

Варто зазначити, що за останні роки в Україні вийшла не одна книга з історії Криму, наприклад «250 років фальші. Російські міфи історії Криму» Сергія Громенка або «Країна Крим. Нариси про пам’ятки історії Кримського ханату» Олекси Гайворонського. В написанні деяких колективних робіт, таких як «Історія Криму та кримськотатарського народу» чи «Наш Крим: неросійські історії українського півострова», брали участь кримськотатарські автори, але ми ще не бачили книги з історії, яка була б повністю написана представником корінних народів України.

 

Тому поява книжки «Історія Криму. Коротка оповідь великого шляху» є знаковою подією. Гульнара Абдулаєва — історикиня кримськотатарського походження, яка спеціалізується на історії Криму та кримських татар. Вона є авторкою багатьох книг про Крим, серед яких, крім зазначеної «Історії Криму», є «Битви із історії Кримського ханства: Нариси», «Кримські татари. Від етногенезу до державності» та «25 відомих кримських татар: від Кримського ханства до сьогодення».

 

Нова книга Гульнари Абдулаєвої важлива — ми нарешті усвідомлюємо, що українцям і кримським татарам нав’язували російську версію історії, й зараз саме той час, коли треба доносити до людей об’єктивну історію Криму, щоб у суспільній думці не залишалося російських наративів та мітів, і кожний українець міг би відповісти, хто такі кримські татари, караїми та кримчаки.

У книжці насправді зважений погляд на історію Криму та обґрунтоване руйнування російських мітів про півострів. Авторка добре висвітлила шлях боротьби кримських татар за свободу та історію їхньої державності, показала державну систему ханства, виборність ханів (хоча обрання ханів аристократією чомусь названо демократією, що не зовсім правильно), ґрунтовно розповіла про період Кримської Демократичної Республіки та загалом новітню історію Криму.

 

Гульнара Абдулаєва у своїй книжці показує національне розмаїття Криму, достойно репрезентує три корінні народи України, що сформувалися на півострові, а також детально розкриває особливості урумів, тюркомовних християн Криму, яких Росія депортувала у 1778 році в Надазов’я. Авторка справедливо підсумовує розділ про християн Кримського ханства словами «півторатисячолітня історія кримського православного християнства невдовзі зазнає геноциду з боку православної Росії» (с. 120), як воно й сталося. Однак, говорячи про християн Криму, окрім урумів важливою є й історія та особливості грекомовних румеїв, яких чомусь у цій книжці зовсім обділено увагою.

 

Докладно розказує авторка про субетнічні групи кримських татар, їхні особливості, етногенез та культурні особливості. Можна відзначити зокрема такі деталі, як планування міст Криму та їхня відкритість, як зазначає авторка, міста «жили й функціонували як живий організм, відрізняючись від будь-якого західного міста» (с. 107).

 

Викликає повагу чудове розкриття маловідомих тем з історії півострова, наприклад про штучний голод у Криму 1921-1923 років, або про радянські репресії 1930-х років. Цікаво розкрита співпраця українців та кримських татар у різні періоди, наприклад під час Національно-визвольної війни 1648-1657 чи під час національних революцій у 1917 році. Можна навести цитату про співпрацю у місцевих комітетах, де «представники українських організацій, зокрема Центральної Ради, діяли в повному єднанні з делегатами Мусульманського виконкому» (с. 158).

Книга руйнує ряд російських та радянських стереотипів, таких як рабовласництво та становище християн в Кримському ханстві (цей факт поширювався на посилення міжетнічної та міжконфесійної ворожнечі) або ніби вселюдний колабораціонізм кримськотатарського народу у часи Другої світової війни.

Як зауважує авторка, у питанні звинувачення в колабораціонізмі радянському союзу «важливо було розпалити міжнаціональну ворожнечу, та не ставити запитання, звідки взято ці дані, оскільки рішення партії та її особиста статистика обговоренню не підлягали» (с. 176).

Більшість недоліків у книжці можна пояснити науково-популярним форматом, де мета — популяризація історії, та є обмеження за обсягом матеріалу, що неминуче вносить неточності в картину подій. Все ж і вони небажані. Сюди можна віднести зокрема викладання лише однієї з наукових теорій без згадок співмірно правдивих альтернативних, як от теорія про тюркське походження скіфів та сарматів чи натяки на тюркське коріння таврів. При тому це не є принциповим питанням — що всі ці народи взяли участь в етногенезі кримських татар, і незалежно від того, якою мовою вони розмовляли, вони є одними з їхніх безпосередніх пращурів. Це стосується не тільки походження народів.

Наприклад, захоплення сельджуками Сугдеї подається як факт, хоча це теж лише теорія, яка має як своїх прихильників, так і противників, що, мабуть, варто було зазначити для повноти картини.

В книзі є й більш критичні моменти. Так, в розділі про створення Кримського ханства Кафа згадується як «місто ханства», хоча вона увійшла до його складу лише у 1772-1774 роках. Або коли авторка розповідає про заснування в гирлі Дунаю Задунайської січі, є примітка «у джерелах цю територію часто помилково називають османською» (с. 102). Все ж на той час це вже точно була османська територія за Кючук-Кайнарджійським договором 1774 року, та й до того вона перебувала під спільним управлінням кримського хана та османського султана, що дає привід називати її османською.

 

Також у книзі зустрічаються і хибодруки, але це вже питання до редакторів. Деякі з них, до речі, можна й не помітити. Так, один раз назва газети «Терджиман» написана як «Терджеман», але є й значні, як у перекладі назви кримськотатарського гімну «Ant Etkenmen» — «Я оклявся» замість «Я поклявся». Сподіваюся, ці зауваження не залишаться непоміченими, і у наступних виданнях виправлять вищевказані помилки.

 

 

Книжка Гульнари Абдулаєвої, як і інших українських істориків, — це ще один крок на шляху популяризації та поглиблення вивчення історії Криму. Маю надію, вона повпливає на більше включення цього контексту в загальну історію України. Однак, хотілося б, щоб навіть наукова-популярна література залишалася об’єктивною або більше заглиблювала у контекст, щоб читач мав можливість робити власні висновки з викладеної інформації та був би сам зацікавлений в пошуку відповідей.

 

Купити книжку

 

Оригінал статті на Suspilne: Ґрунтовна чи безпідставна критика? Про що книжка Гульнари Абдулаєвої