Українські наївні мозаїки: відшуковування «чипсів» власної пам’яті

2025-04-18 07:00:00 Олександр Мимрук

Ім’я фотографа Євгена Нікіфорова стійко асоціюється з радянськими мозаїками. Раніше Читомо вже писало про його фотокнигу Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics, що вийшла у видавництві «Основи» ще в 2017-му році й отримала чимало медійної уваги. Уже тоді закон про декомунізацію, свавілля «низових» ініціатив з усунення радянської символіки з публічних просторів та різні випадки стихійного вандалізму, давали всім зрозуміти, що такі артефакти мистецької історії потребують додаткової уваги й захисту. Фотопроєкт Нікіфорова, який часто називають «першим комплексним дослідженням монументальних мозаїк», був саме тим інструментом, яким вимагав час. 

Якщо Ukrainian Soviet Mosaics зібрала на своїх сторінках, можна сказати, найяскравіші зразки монументальних мозаїк в Україні, то новий проєкт Євгена Нікіфорова та історикині мистецтва Поліни Байцим «Чипси: Українські наївні мозаїки, 1950–90» звертає нашу увагу на менш відомі або й зовсім не відомі широкому загалу роботи. Їх ми бачимо скрізь – на школах райцентрів, дитячих майданчиках маленьких містечок та на численних об’єктах типової інфраструктури, розкиданих по всій країні.

Цю книжку Євген задумав ще в 2019-му році. За 10 років подорожей Україною фотограф зібрав величезний архів мозаїк, які часто навіть складно атрибувати чи авторизувати. В анотації до видання сказано: «Наївні мозаїки часто є буденним тлом для місцевих мешканців або ж незручним і проблематичним матеріалом у процесах трансформації публічних просторів. У книжці вони опиняються в фокусі уваги як явище, що порушує питання про пам’ять і простір, минуле й теперішнє, самовираження й наслідування, а також фіксує крихкість монументального, що, наче чипси, врешті-решт стало крихтою на дні пачки».

Поліна Байцим, Євген Нікіфоров. Чипси: Українські наївні мозаїки, 1950–90. – IST Publishing, 2024. – 190 c.

 

Отже, «чипси» в назві книжки мають говорити нам про залишковість, і тут хочеться відразу подумати не лише про «дно пачки» як певну периферійність, а також і про саму мозаїку, шматочки якої відпадають від стін, губляться в траві чи змішуються з болотом поблизу напівзанедбаних автобусних зупинок. 

Один з моїх найраніших спогадів дитинства пов’язаний саме з мозаїкою. Зараз вже важко встановити, чи був він найпершим, але я добре пам’ятаю здивування тактильного контакту з кольоровою смальтою, вбудованою в стіну дитячого садка, куди мене за руку привела мама.

Цей садок мав назву «Сонечко», і між пари вхідних дверей, просто в центрі фасаду, був прикрашений досить великою мозаїкою. У її центрі – жовте сонце з гострими променями, повз яке (чи може, просто – у яке), тримаючись за лапи лебедя, летить герой повісті Алєксєя Толстого Буратіно. У 10-й главі він рятується від лісових розбійників, у яких перевдягнулися Базіліо й Аліса. Зараз мені здається, що мозаїка зображає саме цей епізод, але тоді я думав, що це дуже схоже на Івасика-Телесика, і дивувався, чому в нього такий гострий ніс. Небезпечно незначна відстань між носом і таким же гострим променем сонця, викликали відчуття тривоги. Є щось у цьому від «Створення Адама» Мікеланджело, особливо в уподібненні пальців Бога до пальців Адама, уподібненні носа Буратіно-Телесика до сонячного променя. 

Я торкався до шматків смальти, до прогалини, яка обрамлює сонце й різко відділяє його жовту масу від блакитного тла, доки моя мама про щось домовлялася з виховательками. З погляду дитини, та мозаїка здавалася досконалою, надзвичайно тонкою роботою – як будь-що нове в довколишньому просторі, з чим ти стикаєшся вперше. Нині цей спогад видається мені сентиментальним і наївним як і сама мозаїка, що стала його причиною. Але й саме поняття «наївного» породжує більше питань, ніж відповідей, адже може означати багато чого, залежно від контексту застосування. Авторка вступного, інтерпретаційного тексту Поліна Байцим також цього свідома, тому окремо загострює увагу на історії вжитку поняття в українському і радянському мистецтвознавстві, зокрема й постійному протиставленні «наївного» і «професійного», що, безумовно, веде нас до низки небажаних бінарних спрощень:

 

«В Україні “наївне” як поняття радше помилково тлумачать як нікчемний пережиток радянського мистецтвознавчого жаргону. Насправді радянське мистецтво було тісно переплетене з німецьким, а термін “наївний” набув широкого поширення з 1950-х років одночасно у французьких, німецьких і югославських розвідках… < … >. У радянському мистецтвознавстві, наскільки мені вдалося відстежити, цей термін запровадила Наталя Шкаровська – редакторка відповідного розділу відомого навіть серед сучасних дослідників журналу “Декоративне мистецтво СРСР”. Термін “наївний” вона використовувала для опису творчого підходу, зокрема, таких українських художниць як Марія Примаченко, Катерина Білокур, Марія Галушко».

Поліна Байцим, Євген Нікіфоров. Чипси: Українські наївні мозаїки, 1950–90. – IST Publishing, 2024. – 190 c.

 

 

І справді, якщо придивитися до робіт, сфотографованих для цієї книжки, то стає помітно, що не всі з них мають вигляд самодіяльного прикрашання чи позначені безапеляційною непрофесійністю виконання. Не всі вони можуть бути названі «наївними» і за візуальною стилістикою, і за якістю реалізації. Часом це дуже різні роботи, з дуже різним рівнем виконання, що тільки вкотре натякає читачеві-глядачеві на специфічну умовність такої категоризації. Тож коли доходить до визначення поняття «наївне» у цій книжці, то Поліна обирає, як мені видається, найбільш узагальнений, але й інтуїтивно найдоречніший варіант – наївного як наближення до аматорського. Причому не того аматорства, яке обросло сьогодні негативними конотаціями, а аматорства в його первісному значенні, нерозривного із відчуттям щирої залюбленості у свою справу. Навіть саму практику Євгена Нікіфорова, що опирається на суб’єктивний порив до пошуку і дослідження, вона також включає в цю рамку.

 

У 2020-му році Євген написав мені у фейсбук, щоб запитати про локації мозаїк у місті Благовіщенське Кіровоградської області. Це якраз те саме місто, у якому розташований дитячий садок «Сонечко». Окрім центральної мозаїки із сонцем і Буратіно, на ньому також є кілька менших композицій із тваринами, затиснутих між рядами вікон першого й другого поверхів. Саме їх я побачив у книжці Євгена вже в 2024-му році, спершу не упізнавши, але відчувши, що дивлюся на щось дуже мені знайоме. Тут можна подумки повернутися до місця з анотації, у якому говориться, що зображення мозаїк «порушує питання про пам’ять і простір, минуле й теперішнє», і сказати, що мій випадок став ілюстрацією до цього твердження.

 

У цій книжці багато мозаїк, присвячених радянським мультфільмам та казкам, і я думаю, що мій Буратіно із сонцем так само легко міг би стати десь поміж них. Фотографії укладені таким чином, щоб згрупувати роботи, з подібними образами чи мотивами, тому той, хто буде гортати сторінки, натраплятиме то на розгорт із тракторами, то з танцюристами, то із совами. Усі описові матеріали – у відповідній секції наприкінці книжки. Таким чином сам досвід гортання сторінок і зорової взаємодії з фотографіями очищається від зайвого інформаційного навантаження.

Споглядання мозаїк у книжці наближається до акту першого споглядання випадково знайденої мозаїки у міському/сільському просторі, яка не піддається атрибутації.

Вступні тексти займають меншу частину книжки, але якщо почати гортання від початку й пропустити через себе сказане Поліною, оптика читача-глядача автоматично налаштовується відповідним способом. Калейдоскоп зображень проходить через зорове сприйняття як портативна кураторська виставка. Це саме той ефект, як на мене, до якого б і мали прагнути будь-які фотокниги, що працюють з інтерпретацією культурних артефактів, фіксують одну мистецьку форму засобами іншої, сприяють її тиражуванню й популяризації.

Поліна Байцим, Євген Нікіфоров. Чипси: Українські наївні мозаїки, 1950–90. – IST Publishing, 2024. – 190 c.

 

Насправді ж я написав цей текст лише тому, що хотів десь зафіксувати флешбек із мозаїкою на дитячому садку «Сонечко», спровокований розгляданням робіт Євгена. Ця історія досить сентиментальна та наївна, щоб підтримати розповідь, присвячену наївним мозаїкам. Водночас сама книжка, завдяки густому текстові Поліни Байцим, існує в режимі авторецензованості й не потребує особливих словесних доповнень. Вона потребує розглядання, взаємодії та упізнавання, що так чи так веде кожного читача до віднаходження своїх власних, давно загублених «чипсів» пам’яті.

 

Купити книжку

Оригінал статті на Suspilne: Українські наївні мозаїки: відшуковування «чипсів» власної пам’яті