«Соняшникові хлопчики» Сема Вахмана — сто малюнків про прийняття

2026-03-24 07:00:00 Ганна Улюра

США. «Соняшникові хлопчики» — романний дебют Сема Вахмана. Книжка вийшла 2025 року, і про неї чимало писали профільні й світові медіа. Поруч із «Ендлінгом» Марії Реви роман Вахмана став найголовнішою художньою прозою про Україну 2025 року — і то цілком заслужено: і книжка, і розказана історія зрезонували. 

Хто?

Сем Вахман написав перший роман, до того була коротка проза, яку він час від часу публікував у різних журналах, серед них і найбільш представницький «Berkeley Fiction Review». Вахману двадцять п’ять, він багато подорожує, 2025 року оприлюднив цікаві нотатки про мандрівку Японією і Марокко. Живе в Кембриджі, що в Массачусетсі (принаймні жив там до 2025-го року, тоді він розповів про набуття громадянства Литви). Сем Вахман — американець з українським корінням. 

 

Всюди, де виринає якась біографія цієї людини, неодмінно буде згадка про українське походження (Сем — четверта генерація, його прадід-прабаба — євреї з України), про те, що Вахман викладав англійську мову десь в центральній Україні (то була Вінниця і школа «Боже, вільна НЕшкола»). Є чимало інформації у відкритих джерелах про те, що після повномасштабного вторгнення Сем працює з українськими біженцями в США, є відсилання до публікацій, де Вахман рекомендує певні книжки, щоби поглибити обізнаність про Україну англомовного читача (і включає до рекомендаційних списків свій роман, це так щиро, що аж мило). Припущу, що саме таку інформацію з саме такими акцентами воліє повідомляти про себе Сем Вахман: і це нам повідомить про його ідентифікацію вкрай багато. Він ідентифікується з українською культурою і відчуває себе є її представником у США. «Країна, яка завжди була доброю до мене», — це пост Сема до Дня Незалежності України у 2022-у.

 

А якщо більше фактажу і менше лірики, то два роки від 2022 до 2024-го Сем вивчав українську мову і літературу в УКУ, а до того в Массачусетсі на бакалавраті на відділенні славістики. Там він досліджував досвід молодих людей, які втікали від війни в Україні, і перекладав «Тореадорів із Васюківки» Всеволода Нестайка (обидва дослідницькі проєкти зрештою стануть опорними пунктами роману). До Нестайка, щоправда, було захоплення російською мовою, яку Вахман вивчав в Університеті Брайндейс, сильні впливи викладачки росліту, а також оповідання про камінг-аут у декораціях російського «глибинного» містечка; ті часи й ті твори автор нині не згадує.

Вахман, напевно, говорить українською і російською. В романі є слова (це переважно звертання, вигуки, назви побутових речей, страв), які залишаються українською мовою — «тато», «зайчик», «котик», «дід/дідо», «тітка», «бабуся», «дитинка», «господи боже мій», «плаксій», «чайник», «вареники», «бантик» тощо. Так часто роблять у мультикультурних романах, залишають сліди чужої мови для читача і рідної для героя: у такий спосіб показують, що герой і оповідач (з ним радять ідентифікуватися читачу) говорять різними мовами. У випадку романів про Україну таке вживання слів-маркерів теж не виняток, але воно нечасто буває коректним, вдачу псує кличний відмінник зазвичай. Та ж хиба є й у Вахмана; ну або це зроблено спеціально і показує, що в білінгвальній родині діти з подачі батьків говорять російською, а назовні й до старших родичів звертаються українською, майже не розрізняючи дві мови. Сусідка, скажімо, зве головного героя Артемком, але його брат — Тьомою, у діда улюблена приказка «люби дитину як душу, тряси дитину як грушу», а онуки ж між собою миряться «мирись-мирись и больше не дерись, а если будешь драться, я буду кусаться», і такого чимало. (Побіжно я саркастично посміхнулася, вибачте: всі однокласники й сусіди Артема Вовченка мають прізвища із закінчення на -ко, навіть улюблений мамин актор із серіалу — Коваленко, і ба: Кузьму зі «Скрябіна» називають повним прізвищем — Андрієм Кузьменком. Хіба що одного хлопця зі школи звуть Данилом Марчуком. Світ «Соняшникових хлопців» скидається на приємний сон Миколи Міхновського, ще раз перепрошую).

 

А до чого тут Нестайко. — неодмінно розкажу. Майте терпіння, не обманю. 

Що?

«Соняшникові хлопчики» (The Sunflower Boys) вийшли літом 2025 року в США іотримали дуже, от дуже теплий прийом. Преса, яку зібрав роман, щиро вражає: позитивні, а здебільшого таки захоплені відгуки у Kirkus Reviews, Publishers Weekly, Washington Post, People Magazine, Oprah Daily, NPR, Forbes тощо. Постійна присутність в рейтингах на кшталт «25 найкращих романів року», «10 найкращих книжок літа» тощо. Дуже показовий текст про роман у «Washington Post»: критик починає з байки, як читав книжку Вахмана тоді, коли Трамп ручкався з Путіним на Алясці; це, можливо, надто прямолінійне повідомлення, але дуже ефектне, і плюс-мінус такий же контекст створюють й інші рецензенти «Соняхів». Насамперед книжка для оригінального читача є історією про Україну і про людей, які перебувають у смертельній небезпеці через агресію Росії. Таким був задум автора. Так її всі й читали. 

 

Більшість рецензентів атрибутували «Соняшникових хлопців» як історію виживання й акцентували на тих моментах сюжету, які стосуються повномасштабної війни. Так само критики відзначають, що попри очевидне захоплення автора Україною, роман не є панегіриком цій державі —  то тут, то там озвучується безправність і корупція, котрі посилюються під час війни (і обов’язково автори відгуків згадують історію тата-ухилянта при цьому, саме цей сюжет неабияк припав до душі читачам, для яких ухилянти — це громадяни США, що втікали до Канади від війни у В’єтнамі). Сам автор, коли має змогу доєднатися до розмови експертів, наголошує: його роман має реальне біографічне підґрунтя, хоча Артем і не має реальний прототип, це збірний образ. Письменник спілкувався з українськими підлітками-біженцями у Румунії, там Вахман викладав англійську мову в таборах для дітей з України. Вихованці розказували викладачу, як вони евакуювався з Вінниччини, їхні історії й надихнули Сема; юнак, який зробив камінг-аут в часи війни, теж був серед вихованців Вахмана. Він зберігає його приватність, за що автору респект. 

 

Про що?

Артему Вовченку одинадцять, він учиться в 6-Б класі в школі №16 міста Чернігів. Погано вчиться, добрі оцінки має тільки з образотворчого мистецтва, бо обожнює малювати, чим переважно і займається на останній парті, котру ділить зі своїм найкращим другом Віктором Гайденком. Ще є непогані оцінки з математики, бо домашки з неї Артему робить молодший брат, восьмирічний Юрій. Малі живуть з мамою, тато Сергій поїхав сім років тому на роботу у Флориду, тепер там чекає на грін-карту, виїхати з США без неї він не може. Тато будівельник, в Україні був лікарем, родом десь з Карпат. Мама Валентина — автохтонка з Чернігівщини, вчителька з родини сільських вчителів. З батьком спілкуються телефоном, він надсилає подарунки. Недавно у Артема був день народження, і він отримав поштою розкішний скетчбук, в якому після довгих вагань почав нарешті малювати — першим буде портрет Юри, потім мами, за тим Віктора, діда. Артем малює те і тих, кого любить. Цього року в Артема стався перший припадок епілепсії, тепер він пожиттєво починатиме день з пігулки. У нього складні часи.

 

Далі я детально описуватиму сюжет, як завжди роблю в рубриці «Вони пишуть про нас», бо більшість книжок в ній не раджу або вони малодоступні. Але в цьому випадку роман вартий прочитання, його легко купити, і я не хочу зіпсувати вам враження від нього спойлерами. Отже, якщо плануєте роман читати, то пропускайте цей розділ і перейдіть відразу до «Навіщо?». Дякую за розуміння.

 

Вересень 2020 року, триває пандемія. Батько нарешті тримав дозвіл на проживання і повернеться до родини наступного літа. Артем починає відлік до приїзду тата, а наразі триває його насичене підліткове життя: нудні уроки, малювання, потай завантажені на торентах жахастики, ночівля у друзів, дитячі дні народження, хвороби (в українських лікарнях американський автор не бував, пощастило: в романі є фізичний жарт про те, як лікарняна роба на зав’язках ззаду залишає дупу пацієнта голою), стрибок росту, крадені у матусь цукерки «Равлик Боб», перші волоски під пахвами, шкільні екскурсії до Львова. Артем починає розуміти, що відчуває до Віктора закоханість і сексуальний потяг, але чує від старших гомофобні висловлювання і боїться визнати своє пробудження. Тато приїздить на літо і подорожує з хлопцями Карпатами, аби на осінь повернутися до США. 

 

І знову школа, і знову вересень, 2021 рік. Віктор провів літо у тітки у Вознесенську, звідки поцупив і привіз пляшку спотикача. Артем і Віктор напиваються і йдуть купатися на річку. Там Артем малює Віктора, він часто це робить, але цього разу спромігся зобразити тіло друга так, як завжди хотів. Віктор в тому малюнку побачив те, до чого наразі не готовий і чого жахається. Говорити один з одним про це вони, ясно що, не наважуються. Стосунки між хлопцями різко вистигають: обом через це страшенно зле. На початку осені Юрій і Артем їдуть до діда в Васюків — напівмертве село на три десятки людей. Там вони допомагають діду Паші збирати соняшники, за що він дарує їм гроші на приставку, про яку мріє Юра. 

 

В перервах між фермерськими роботами дід розказує хлопцям історію свого роду: про уцілілих у Голодомор, в радянську і нацистську окупації, які заповідали не забувати зло, що завжди спричиняли родині росіяни. Так в роман приходить тема війни. Артем згадує, як в школу приходив ветеран АТО після важкого поранення, як сусід дядя Саша виїхав з окупованого Донбасу, як вони з мамою бачили сотню прапорців на Майдані Незалежності, від чого чомусь починало судомити всередині, як не так давно в хатинці біля лісу брати спілкувалися з хлопом у камуфляжі, який розказував про полеглих побратимів. Артем не відчував війну на Сході, та раптом вона почала проступати разом із розповідями діда Паші про попередню війну.

Лютий 2022 року. Район, в якому живе родина, починають обстрілювати з перших же годин. Влучає в школу, влучає в будинок Вовченків. Батьки Віктора пропонують виїздити разом, Валентину з дітьми привозять до діда у Васюків, а самі рушають до родичів у Вознесенськ. Сергій без перестанку дзвонить і благає не покидати міста, він лишається в США. На початку березня хутір окуповують росіяни. Валентина встигає сховати дітей у ляду, звідтам хлопці чують, як ґвалтують і вбивають матір та діда. Артем обдумує, як поховати рідних, але це небезпечно, тож він ухвалює рішення якомога швидше повернутися до Чернігова. Дуже важко, за кілька днів діти дістаються Лісового, де стає очевидним, що повернутися додому не вдасться: на евакуаційному автобусі хлопці їдуть до Києва, за тим потягом —  у Львів. Дорогою у Юри починається гарячка. Біля Вознесенська, — чує Артем новини, — там, де зараз Віктор, тривають бої; друг на зв’язок не виходить. Батько тим часом прибув до Польщі, але в’їжджати в Україну боїться, бо мобілізують.

 

Весна 2022-го, Львів. Батько нарешті наважується перейти кордон, щоби забрати хлопців. З дітьми його не випускають, позаяк нема свідоцтва про смерть матері. Сергій пояснює синам, що у такий спосіб його змушують йти воювати, а він має захистити синів, а не на фронті померти, і шукає собі адвоката. Діти з України їхати не хочуть, та у тата є залізний аргумент: в країні більше нема ліків для Артема, ті він давно загубив десь на київському вокзалі. Відповідальним за релокацію стає Артем. Між сином і батьком наростає конфлікт:

 

«“Дідько, Артеме, — тато притуляється до стіни і закриває очі руками, — я роблю все, що можу”. “Твоя робота — убезпечити нас? Яка дурня! Ти збрехав нам. Казав, що будемо у безпеці в Чернігові, нам довелося ховатися у підвалі, поки дядя Саша не прийшов і не врятував нас. Ти казав, що ми будемо у безпеці в Васюківці, тепер мама і дід мертві. Ти був єдиною людиною в безпеці. В бещпеці в Америці. Ти нас покинув, і може бути, якщо б залишися…”. “Може бути, якщо б я залишився, сталося б що?” — питає тато. Його очі тьмяніють. Я нічого не відповідаю. Я знаю, що зробив йому боляче, я навіть шкодую про це. Але не хочу вибачатися. І відмовлятися від своїх слів теж не хочу». 

 

Тим часом у Львові Артем випадково знаходиться з Віктором, його родина спромоглася виїхати з окупованого Вознесенська, обминаючи колону з трьохсот російських танків. У їхнє авто стріляли впритул, Віктора поранило рикошетом, за тим вони проходили фільтрацію у росіянському таборі (нагадаю: росіяни зайшли в Болгарку, передмістя Вознесенська, а саме місто не було окуповане, там тривали важкі бої; автор вкрай точний щодо подій на Чернігівщині, навіть гімназія №16 — школа Артема — таки постраждала від прильоту, але ключові події на півдні на цьому тлі пропрацьовані слабше; і так, я прискіпуюся, бо книжка дуже точна в деталях, і одне відхилення впадає в око). Мама Віктора розказує Артему: його загибла матір знала, що син є геєм. Вона приймає гомосексуальність Віктора, і вони пишаються синами, хоч і переживають за їхнє соціальне життя. Віктор обнімає друга на прощання, показує, що зберіг той малюнок біля річки, котрий його збентежив, і так само приймає Артема та свої до нього почуття. Вони навряд іще зустрінуться, вони проговорюють: один не має злитися, що інший поїхав, другий не має почуватися винним. Вони залишаються один для одного першим відданим коханням.  

 

Тато ж знаходить чоловіка, який його переправить разом із малими через Тису, провідник їх кидає і грабує, але батько самотужки втікає разом із синами з країни, щоби ніколи сюди не повернутися. Батько Віктора мобілізований і рушає на фронт. Артем поволі привчається жити в США, Юрій адаптувався дуже швидко, і здається уже не пам’ятає України.   

 

Навіщо?

У скетчбуку Артема сто сторінок і сто малюнків, у романі — дев’яносто дев’ять розділів: це такий натяк на невизначеність подальшого життя підлітка: чи буде він після повноліття американцем, чи повернуться він в Україну, коли набуде автономності від батька, чи відбудеться їхня нова зустріч з Віктором. Останній розділ вакантний. А сто малюнків Артем, поки, показує психологу й учителю, він у такий спосіб розказує свою історію. Малюки починаються з мирного життя, а далі фіксують те, що підліток побачив в зоні бойових дій і в евакуації. Остання картинка: його брат Юрій грається з друзями в американський бейсбол. Артем коментує: «Мій альбом – це музей мертвих і зниклих безвісти».

 

В альбомі, нагадаю, є живі люди, але й вони – «мертві та невстановлені», бо радикально змінилися саме в статусі людей. Вони тепер спогади й артефакти, вони — інструменти свідчення, вони — музей. Останній розділ, де Артем показує малюнки учителям, котрі переймаються через пошкоджену психіку хлопчика-біженця, був би солодкавим гепі-ендом, якби не ця репліка Артема. Дорослі, які не мають досвіду війни, постають такими собі відвідувачами Музею Терору й Геноциду, куплять квиток, подивляться і підуть далі жити свої життя. До речі, в скетчбуці нема малюнків, де був би сам Артем, і там нема зображення батька. Найперше слово в романі — «татів», Tato’s. Це справді важливо. Історія починається з чогось, що належить татові, а закінчується тим, що належить уже тільки Артему. А в цьому і полягає розвиток цього персонажа: він випрацьовує власну систему цінностей, виходячи з досвіду, котрий не має і не хоче ні з ким розділити. 

 

Татусь розказує синам казки про всяких міфічних істот, які мешкають в Карпатах і яких він знає з дитинства (між іншим, де родина тата?) — Чугайстер, Вихор. Вони стають частинами родинної міфології. Той, хто знищує нечисть, але й сам є небезпечним. Той, що заплутає шляхи ворогів, але й сам може убити при нагоді. Показовий набір, скажіть! Юрій тим часом зачитується античними міфами, він фанат Геракла, і під час обстрілів занурюється в Іліаду, адаптовану для дітей. Теж прикметно: в Чернігові, що перебуває в облозі, маленький хлопчик читає найперший у світі літературний твір про місто в облозі, котре впаде під навалою. І марить героєм, який має здійснити силу-силенну подвигів, аби його визнав батько-бог… Зроблено красиво. Але в романі Вахмана є і симпатичніша робота з інтертекстуальними й культурними кодами.

 

Назва передовсім. Артем і Юрій зачищають поле з соняхами за вказівкою діда. Відрізають чорні, похилені наче обгорілі голови, вичищають у відро насіння, зсипають його у великі баки. Це буде олія, яку дід продає на базарі, і запашна макуха, котрою годує маржину. А хлопцям буде нова приставка. Потомлені малі заснуть просто на тому полі серед соняшників. Тому дід Паша і прозве їх «соняшниковими хлопцями»  з назви. Через це поле, де під снігом гниє стерня від торішніх соняшників, Артем і Юрій будуть нишком втікати з окупованого хутора, в тому полі Артем думає поховати рідних (тато у Львові його вспокоїть, каже, що пошукає волонтерів, які поховають дружину і тестя, коли хутір звільнять; я не знаю, чи Вахман спеціально написав цього персонажа як першорядного козла, але вийшло переконливо). 

 

Ця історія з соняшниковим полем і ця назва — «Соняшникові хлопці» — апелює до біблійного коду, який достатньо легко зчитати, в сцені втечі з хутора він майже процитований. Я говорю про вірш, де Адама виганяють з Едему, щоби «порати землю, що з неї був він узятий» (Буття 3:23). І до того всього: на самому початку роману Артем пояснює нам, що таке Вирій. Він розказує ніби то про перелітних птахів, але виходить зрештою до опису раю-Едему, з якого людину вигнали за гріх, що його спокутують нащадки Адама. І «Соняхи» відтак чітко розпадаються на частини «до» і «після» вигнання, до і після великої війни:

 

Не сумуйте, — каже дід нам, — це не країна війни і печали. Це ваша країна, хлопчики-соняхи. Земля, небо і все між ними. Це ваша спадщина. Це все належить вам.

 

Нестайко нарешті, я ж обіцяла. Артема і Юрій в родині дражнять Явою і Павлушою — так, тими самими із «Тореадорів з Васюківки». Порівняння доречне, брати насправді вигадливі бешкетники, ну і назва хуторів з книжки Нестайка і дідового перегукуються, ясно (І ще більш: Вовченки живуть на вулиці Всеволода Нестайка в Деснянському районі Чернігова; наскільки я розумію, це авторський прийом, вулиці такої там нема, але, може, погано шукала). Я просто нагадаю, що Нестайко — дитина війни, в інтерв’ю він озвучував досвід, коли на його очах вели колони людей розстрілювати в Бабин Яр, коли убили шкільного друга, який стояв просто поруч із ним, і націлилися на нього самого. Те, що братів зі роману Вахмана порівнюють з Явою і Павлушою, приводить метонімічно в роман досвід інших дітей війни, котрі опрацювали свою травму в оспівуванні мирного дитинства. «Пригоди в кукурудзі» на певному рівні стають інваріантом «хлопців у соняшниковому полі» Вахмана, дуже умовно, звісно. Хлопці рятуються від смерті в старій маминій скрині для іграшок, вони малими там часто ховалися, зараз ледь влізли. «Ми переростаємо місця, які любимо», — це Артем каже, в цьому сенсі буквально каже. Так малі з роману про війну мають перерости й пригоди двох безтурботних хлопців з Васюківки (цікаво, Іван і Павло дожили б до цієї війни?)

 

Отже, роман-виживання, на думку експертів, чи роман-свідчення, за визначенням автора? Додам від себе іще одну опцію: роман-становлення.

 

«Соняхи» відкривають два епіграфи — хрестоматійна елегія з «Зачарованої Десни» Олександра Довженка і рядок з Сергія Жадана.

 

Довженко-знак тут вказує на локацію і тему: події розгортаються на Чернігівщині, а сам роман є історією про дорослішання юнака на тлі доленосних для його країни подій: довженківські «моя незаймана дівице Десно», «далека красо моя» сполучаються тут із невинністю уже Вахманового головного героя, яку він от-от втратить. 

 

Вірш Сергія Жадана натомість кореспондує не з темою, а уже з проблемою роману. Вахман цитує фрагмент «Батьківщина — це там, де тебе розуміють, коли ти говориш вві сні» з поезії «Як ми будували свої доми», в якому акцент припадає, либонь, на інший рядок, котрий має пригадатися українському бодай читачу зразка 2025 року: «Що жити потрібно там, де тебе не лякає смерть». І так, це і є наголошена проблема роману. 

 

Якщо ідентичність — це процес («будувати свої доми»), то що ми назвемо його, процесу, результатом і наслідком (уві сні говорять у разі, коли не потребують чи не мають надії на розуміння наяву). 

 

Заявка сильна уже на рівні епіграфів, заявка реалізована достойно. 

 

Оригінал статті на Suspilne: «Соняшникові хлопчики» Сема Вахмана — сто малюнків про прийняття