Навіщо солдату музика? Рецензія на «Гру в перевдягання» Артема Чеха
2025-09-26 07:00:00 Олександра Мележик

Гра в перевдягання / Артем Чех. — Чернівці:Меридіан Черновіц, 2025. — 192 с.

Що відбувається з людиною, яка ненавидить війну, але одягає військову форму та стає в стрій? Письменник та військовослужбовець Артем Чех знову написав про це книгу. «Гра в перевдягання» — збірка короткої фронтової документальної прози, яка логічно продовжує його першу збірку «Точка нуль». Пунктирна лінія, що подовжується, війна, яка триває — як на мінімалістичних обкладинках видавництва Meridian Czernowitz.

Публікацію профінансовано Британською Радою у межах програми “Підтримка культурної діяльності в Україні за участю Великої Британії”.

Дві книги Артема Чеха — одна війна

У «Точці нуль» перед читачем постає відверта історія трансформації звичайної, «не народженої для війни» людини, якій довелося перевдягнутися в піксель та навчитися взаємоіснувати з новою частиною ідентичності, яку не можна «зняти» та заховати далеко в шафу. У «Грі в перевдягання» — продовження цієї теми, проте інша, «нова» людина знову продовжує свої трансформації під впливом уже іншої та «нової» війни. І шукає відповіді на питання: хто я такий? Як тепер жити із цим досвідом? Та найголовніше — де шукати міцну опору, якщо все навколо руйнується, вибухає, із тріском розходиться по швах?

Нова книжка Чеха зберігає формат фронтових щоденників-спогадів, але настроєво та інтонаційно вона видається відчутно похмурішою та більш гнітючою. І якщо у «Точці нуль» Артем Чех писав, що у кожного з нас будуть нові сни, то після прочитання «Гри в перевдягання» здається, що місце тепер залишиться тільки кошмарам.

Точка неповернення

Мобілізація для Чеха — не просто біографічний факт, а метафора невідворотних змін у особистості та свідомості. У цих текстах він майже постійно перебуває в пошуку: і відповідей на питання про самого себе та війну, і нової мови, щоб ці відповіді озвучити. Він згадує службу в АТО, перші дні до повномасштабного вторгнення і всі наступні, більшість з яких проведені на фронті: автор писав «Гру в перевдягання» з 2022 по 2025 рік. І кожен раз це був різний Чех, що змінювався під впливом обставин і набував нових шарів власної ідентичності, над якими багато рефлексує у збірці. У самій структурі книги ця мінливість легко вловлюється й працює на користь оповіді: герой у цій історії постає то свідком, то учасником, то аналітиком власного досвіду, і саме така плинність робить текст переконливим і щирим.

Відправною точкою, де читач зустрічається з автобіографічним героєм, стають декілька днів перед повномасштабним вторгненням.

Чех фіксує спогади про перенасичене тривогою повітря і тогочасні протилежні настрої суспільства, іноземних журналістів, розчарованих відсутністю цікавого матеріалу, постійні питання «що буде далі?», військову сумку на балконі, яка враз здалася напрочуд необхідною. А далі — день, коли ті самі голодні журналісти дочекалися свого матеріалу, а вся країна прокинулась назавжди іншою.

Цей день став каталізатором, який, вступивши в реакцію з глибинами підсвідомості, наблизив прийняття Чехом того, що він не просто не любить війну, а страшенно її боїться. І сумнівається. І не може спокійно пройти всі фази сну через заграву за Оболонню і тривожним питанням: чи Київ ще під нашим прапором? Текст демонструє, як уражена війною і страхом людина розуміє, що за настання «завтра» відповідальною є та частина її особистості, що вміє тримати у руках зброю та рити окопи: ця відповідальність змушує знову переодягнутися у військову форму. І далі автор щоразу буде доводити, що він із тих, хто буквально іде туди, де страшно.

Фото з презентації книжки у Харкові

Адаптуватися до нового колективу у пікселі Чеху непросто і у 2015-му, і у 2022-му. Війна змушує шукати мову порозуміння з тими, кого за інших обставин навіть не зауважив би у своєму житті. Тоді, у 2015-му, він знаходив спільну мову, що «сповнена певної екзотичної ніжності» — і в житті героя з’явилися шахтар, кримінальник і хлопці з Поділля, що навчили любити тишу донбаського степу і те, як смішно проступають ребра у солдата Кліма — подібно до ксилофону. Тепер поряд люди інші, майже «свої», з ким можна пити червоне каліфорнійське, згадувати хіпстерську Рейтарську та говорити про одну й ту саму музику.

Проте зрозуміло, що велика різниця світоглядів поступається місцем масштабам спільного ворога, який проти себе об’єднує таких різноманітних людей. Але, як зауважує автор, після завершення бойових дій ці люди розійдуться різними дорогами й будуватимуть власну реальність у межах своїх соціальних бульбашок. Уміння Чеха дивитися правді у вічі — одна з найсильніших його рис.

Пункт призначення: північні ліси

Та зараз ці різні люди не можуть розбігтися по своїх світах — щонайменше 18 колишніх цивільних тепер живуть разом у старому будиночку на українському Поліссі. Чех згадує період, коли відкрилася страшна правда про звірства російської армії на Київщині: зґвалтування та вбивства, мародерства і замінування кладовищ. Чорно-білі фотографії на землі, які хотілося повернути їхнім власникам, трупи собак та спалені машини на дорогах Київщини, біля яких Чех зупинявся, аби підживити рішучість і ненависть. Текст архівує те, з чого тоді складалася стрічка новин та моторошний пейзаж нової реальності.

Чех руйнує стереотипний образ воїна і зізнається у страху та сумнівах. Він згадує життя у такому тихому тилу, що аж соромно, і не ідентифікує себе із солдатом, що «під верденським холодним небом догризає останнє копито мерзлої мишастої кобили».

Ця рефлексія повертає до актуального конфлікту у свідомості військового, що не перебуває «на нулі» і може вважати, що його внесок недостатньо значний: Чех пише, що його аптечка цнотлива, а він сам — бутафорський.

У цій книжці автор згадує свій частково автобіографічний роман «Хто ти такий?», написаний після першого досвіду війни, і соромиться власної впевненості в досконалому розумінні образу ветерана з посттравматичним синдромом. У романі перетинаються шляхи травмованого війною в Афганістані Фелікса та хлопчика Тимофія, який дорослішає поряд із ним, постійно питає «хто ти такий?» та боїться перебрати на себе його риси. І якщо в романі фокус на наслідках травми, то в збірнику — сам процес травмування, де лінзи окулярів, крізь які сприймається світ, викривляються в реальному часі. «Хто я такий?» — питає автобіографічний герой збірки самого себе. Процес самопізнання та самоусвідомлення пронизує текст від початку і до кінця — і це стає чи не найважливішою його частиною.

Але він ненадовго переривається. Наступна точка на шляху героя — схід.

Кінцева

Шлях до Слов’янська нестерпно довгий, час — в рази повільніший, ніж зазвичай. Повернення туди, куди обіцяв ніколи не повертатися. Худя, товариш Чеха, на цьому шляху зупинявся, щоб порозглядати роздушених тварин на трасі. Для чого? Аби краще звикнути до м’яса та крові. У тексті зафіксовані враження про прифронтові міста, які в теперішній реальності більше ніколи не будуть так само відчуті, бо об’єкти цих вражень зруйновані та спустошені: в одному із текстів письменник згадує розбитий сьогодні Покровськ як колись «тилове, майже спокійне місто» і «безпечний» Слов’янськ, із якого зараз евакуюються люди.

А далі — Бахмут. Точка, у якій концентруються тваринний страх, бажання жити та присутність смерті, що уважно спостерігає біля окопу за тим, як Чех записує відеощоденники, де розповідає про мізерну кількість спожитої їжі і випитої води, про неможливість нормально сходити в туалет за пʼять днів в окопі, про потенційну можливість вийти у безпечніше місце. Згадуючи записані у Бахмуті відеощоденники, він зазначає, що передивляється їх з якоюсь нездоровою частотою, бо виявилося важливим бачити себе таким, яким ніколи не був до цього. «Хто я такий?» — знову звучить питання.

Фото з презентації книжки у Харкові

І одразу контраст: за декілька днів до цього Чех їздив до Нью-Йорка на PEN America World Voices Festival у складі української делегації, яка відмовилася бути на одному майданчику із росіянами. Там він вдихав повітря, у якому не було й найменшого натяку на війну, але було багато маріхуани і гучного сміху американців. У бахмутському ж повітрі були лише запахи мертвих тіл, горілих матраців та мокрої цегли. А гондураські сигари, привезені з тієї самої поїздки до Нью-Йорка, були успішно евакуйовані із окопу, що нагадував Чеху могилу.

Минуле й майбутнє тут такі нетривкі, стійким є лише теперішнє, коли надважливими стають кожні хвилина й звук. Список топонімів — Соледар, Красна Гора, Попасна, Бахмут, Покровськ, Слов’янськ — підтверджують ідею крихкості та непостійності абсолютно всього в цьому світі. І цікаво, як міркування Чеха часом наближаються до буддистської філософії, де минуле і майбутнє не існують як незалежні реальності, а є конструкціями, що формуються в теперішньому моменті: вони не є чимось статичним, а постійно змінюються і залежать від поточних думок і дій.

І нарешті про музику

У тому окопі Чех багато думає про недописаний (уже дописаний і виданий) роман про ідентичність, свободу, шлях і війну: ніби Громадянську в Америці, а якщо копнути глибше, то можна побачити, що і про нашу, російсько-українську, теж. Називається «Пісня відкритого шляху».

Пісня! Час від часу серед цих макабричних сцен у «Грі в перевдягання» лунає музика. Десь гучніше, десь тихіше — але вона супроводжує героя протягом усього його шляху, від однієї точки неповернення до іншої. Для «не народженого для війни» чоловіка, що відчув на собі усі її впливи, музика стає порятунком, допомагає зменшити відстань між військовою формою та шкірою. Леонард Коен, Нік Дрейк, The Beatles, Cranberries, Morcheeba, Лана Дель Рей, Fleetwood Мас, музика 80-х, 70-х, 60-х, Шопен, Дебюссі, Ліст — як телепорт до минулого безтурботного життя і до майбутнього, коли герой уже повернеться і стане «новою людиною».

Виявляється, що в такій маскулінній сфері у Чеха виникає напрочуд гостра потреба чути жінок — їхня музика стає для нього найінтимнішою і виключно приватною. Лунає Лана Дель Рей, Флоренс Велч, Лола Марш, а книжка змушує поміркувати про те, як по-іншому ми говоримо про маскулінність та про військових загалом. І вони теж говорять про себе по-іншому. Тут йдеться про досвід маскулінності вразливої, чесної, емоційно залученої, проте із готовністю взяти відповідальність попри сумніви і страх.

То навіщо читати «Гру в перевдягання»? Насамперед цей текст допомагає здійснити пошук найточніших слів задля осмислення внутрішніх «темних матерій» та всіх тонких і крихких елементів цього світу, зафіксувати стан, відчути глибину присутності тут і зараз.

У новій мові сьогочасної реальності багато питальних речень, і наприкінці збірки звучить одне з найважливіших: чи можна зрозуміти досвід іншого, не проживши його? Чи є взагалі сенс намагатися зрозуміти? «Гра в перевдягання» не дає відповідей, вона є інструментом для формулювання правильних питань, які змушують рефлексувати, думати, усвідомлювати справжню реальність і себе у ній.

Та разом із цим знаходити свою опору, що триматиме внутрішній дзен. Поставити не лише питання. Поставити музику — улюблену, «свою», що допомагає триматися в цей божевільний час, який нам «пощастило» проживати.