«Міс Черіті» Марі-Од Мюрай: перевірка для допитливої дослідниці

2026-03-27 07:00:00 Читомо

Міс Черіті. Марі-Од Мюрай / переклад Олексія Абраменка – Час Майстрів, 2026 – 464 с.

Черіті Тіддлер — допитлива дівчинка, захоплена природою та наукою. Миші, кролики, жаби та їжаки — постійні мешканці її дитячої кімнати. Спочатку вона їх лише рятує і муштрує, а згодом починає й малювати, розкриваючи в собі талант художниці. Час летить, двоюрідні сестри Черіті вже заклопотані вигідним заміжжям, а вона досі малює гриби, круків і мишенят.А місіс Тіддлер краще не знати, що дочка вже продала свої малюнки виробнику листівок, та ще й замислила самотужки видати власну книжку. 

В основу роману «Міс Черіті» лягла історія життя Беатрікс Поттер — відомої письменниці, художниці та натуралістки. Її казки про кролика Пітера й досі популярні в усьому світі. У ХІХ столітті вважали, що єдиною життєвою метою дівчини з шанованої родини мусить бути шлюб. Про академічну освіту, власну прибуткову справу чи бодай якусь самостійність не могло бути й мови. Тож шлях до успіху й незалежності Черіті Тіддлер, як і її прототипки Беатрікс Поттер, був геть непростим. Ця розповідь, у якій сплелися реальне і вигадане життя, змальовує історію неймовірної людини, наділеної великою наполегливістю.

Ми публікуємо уривок з українського видання роману, який Читомо надало видавництво «Час майстрів», у якому ви дізнаєтесь, з чого розпочинається історія Черіті.

Коли я була маленькою, усі недільні дні були схожі між собою. Ось чому та неділя посеред зими 1875 року урізалася мені в пам’ять. Ранок почався з того, що матінка взялися мене перевіряти.

 

Матінка (читають): «Якою є головна мета життя людського?»

 

Я (переказую напам’ять): «Пізнати Бога».

 

Матінка (читають): «Чому ж це?»

 

Я (переказую напам’ять): «Бо Він привів нас у цей світ, аби прославитися в нас».

 

Не знайшовши до чого прискіпатися, матінка різким рухом згорнули «Духовний порадник для юної душі».

 

Вони повернулися туди, де над кріслом виднілася розгорнута газета.

 

Матінка: Ви плануєте піти до церкви?

 

Батько: Не впевнений.

 

Шкода, що матінка не запитали того ж у мене. 

 

Преподобний Донован того дня виголошував проповідь за віршем з пророка Єзекіїля: «А коли б несправедливий відвернувся від усіх гріхів своїх і робив право та справедливість, буде конче він жити»*. Преподобний Донован, який мав дурну звичку голосно звертатися до самого себе з різними запитаннями, раптом запитав себе: «Чому ж Бог дозволяє грішнику жити, хоч він того й не заслуговує?». Здавалося, він дивився просто на мене, тож я вже й рота розкрила, відчайдушно згадуючи, що із цього приводу міг зауважити «Духовний порадник для юної душі». Та преподобний Донован одразу ж відповів сам собі, заявивши: «Грішнику дозволено жити, бо милосердю Божому немає меж». Фух.

Преподобний Донован: Чому ж я кажу, що милосердю Божому немає меж?

 

Ну просто ненаситна цікавість у чоловіка.

 

Помалу мені почали пекти очі, тож я їх заплющила. І саме того дня сталося так, що я звалилася зі свого стільця, мов сніп. Дорогою додому матінка стали голосно причитати, чи вдасться їй після такого сорому заявитися зі мною до церкви знову. Нарешті я могла відповісти так само, як і батько.

 

Я: Не впевнена.

 

По обіді ми приймали гостей. То були ті самі добродійки, з якими ми вже віталися зранку. Вони звернулися до мене з кількома фразами, а позаяк моя сором’язливість їх бентежила не менше, ніж мене саму, вони швиденько забули про мене й почали обговорювати важливіші речі.

 

Міс Дін: На місіс Каррінґтон було світло-сіре вбрання, ви зауважили? І то лиш пів року минуло від смерті бідолашного містера Каррінґтона!

 

Матінка: Він, мабуть, у могилі перевертається.

 

Я окинула поглядом власну сукню: на щастя, я була в чорному з ніг до голови. Я носила жалобу за дідусем, які — на відміну від містера Каррінґтона — мали бути страшенно задоволені у своїй могилі. Я сиділа у вітальні у своєму маленькому кріселку, спершись трохи на спинку, і гойдала ногами. Раптом у мене з’явилася нагальна потреба дещо прояснити.

 

Я (до матінки): А хіба за пів року після смерті вже не перетворюються на скелет?

 

Матінка: Припиніть уже ногами теліпати.

 

Міс Дін: Почитаєте нам, місіс Тіддлер?

Матінка підвелися й узяли Біблію. Та сама розгорнулася на місці, де лежала закладка.

 

Матінка (читають): Єзекіїль, розділ 37, вірш 1: «Дух Господній випровадив мене, і спинив мене серед долини, а вона повна кісток! І Він обвів мене біля них навколо, аж ось їх дуже багато на поверхні долини, і ось вони стали дуже сухі! І сказав Він мені: Сину людський, чи оживуть оці кості?»

 

Я аж підскочила, почувши це питання, і зиркнула на коло добродійок поряд, що схилилися над своїм шиттям. У вітальні — та й у цілому будинку — я була єдиною дитиною. Узагалі-то я мала б тут сидіти з двома своїми сестрами. Але Пруденс, моя старша сестра, не схотіла жити за три години після народження. Терпіння ж Мерсі, що з’явилася на світ двома роками пізніше, вистачило хіба на тиждень.

 

Матінка (продовжують читати): «Ось Я повідчиняю ваші гроби, і позводжу вас із ваших гробів».

 

Тієї неділі я відчула, як обидві мої сестри, скориставшись тим, що 37 розділ книги Єзекіїля навстіж розчахнув гроби й могили, кличуть мене погратися з ними. Шкода, що то були лиш два маленькі скелети, що благально складали разом свої ручки з крихітних кісточок. А позаяк ніхто не звертав на мене уваги, я зіскочила зі свого кріселка й вислизнула з вітальні. 

 

Яким же було моє здивування, коли, зайшовши до їдальні поруч, я помітила, що там панує присмерк. Важкі гранатові штори досі були запнуті, ще з попереднього вечора. Високі стільці, повернуті до мене спинками, наче хотіли сховати мене від нав’язливих гостей. Можна було б повернутися до світлої вітальні, але просто за моєю спиною стовбичили сестри, настирливо благаючи мене погратися з ними. 

 

Тож я рушила далі, до похмурого гарнітуру з червоного дерева, коли раптом, перечепившись об ніжку стільця, упала навкарачки. От тільки моя права рука вперлася не в шорсткий вовняний килим, а торкнулася до якоїсь теплої й гладенької грудочки, що тихо пискнула. Щось дивно ворухнулося в мене під пальцями, і я з цікавості стиснула кулак. Схвильована й радісна, я підскочила й побігла, тримаючи цю пульсуючу грудочку у своїй долоні. Минувши бібліотеку, я піднялася через три сходові прольоти до дитячої.

 

Опинившись у своїй кімнаті, я роззирнулася довкруж, шукаючи місце, де можна було б замкнути свою здобич. Ляльковий будиночок? Шухляда комода? А, ось де! Порожня коробка з-під капелюха. Я поклала маленьке створіннячко на дно й нарешті змогла його роздивитися.

 

Мишка видалася мені направду чарівною: тоненька гострувата мордочка, крихітні тремкі лапки та двійко оченят, схожих на два блискучих кавових зернятка. Хіба що її вигнутий хвіст, завдовжки із саме тіло, дещо мене бентежив. Як же до неї звернутися? Живучи лише з дорослими, я й гадки не мала, як розмовляти з тваринами.

 

Я: Вітаю, мене звуть Черіті Тіддлер. Сподіваюсь, у вас усе гаразд. Мені дуже приємно з вами познайомитися.

 

Голос у мене за спиною: З ким ви розмовляєте?

 

Табіта по неділях зазвичай вільна, але вже, вочевидь, устигла повернутися.

 

Я: Не знаю, як її звати. Здається, це миша.

 

Моя нянька підійшла до коробки з-під капелюха й прошепотіла: «Хай Бог милує!». Вона до смерті боялася всіх цих крихітних створінь, укритих шерстю, пір’ям чи лускою, хоч би вони бігали, літали чи повзали. Коли вона збагнула, що в руках я тримаю мишу, то зойкнула з виразом відрази на обличчі: «Фе, міс Черіті!». А втім, вона й словом не обмовилася про те, аби вбити мишку чи відпустити.

 

Табіта: Закрийте коробку й біжіть швиденько до вітальні. Вас шукає ваша матінка.

 

Я ще раз кинула оком на мою мишку, а тоді опустила її в темряву коробки з-під капелюха. Повернувшись до няньки, я підняла на неї сповнені благанням очі.

 

Табіта: Фе, міс Черіті!!

Те, як вона повторила це знову, заспокоїло мене. Може, вона й не схвалювала моїх учинків, проте ніколи не дозволила б собі щось замишляти в мене за спиною. 

 

Наступного дня Табіта принесла мені клітку. З цього не варто робити висновку, ніби моя нянька в пориві дружніх почуттів покривала мої пустощі. Щиро кажучи, вона вважала мене поганою, тож заохочувала мене до поганої поведінки лише задля того, щоб зайвий раз у тому переконатися.

 

Моя мишка, яку я назвала Мадам Тихоніжка, не сиділа постійно замкненою у своїй клітці. Я часто залишала дверцята відчиненими, і Мадам Тихоніжка користувалася нагодою й вистромляла провітрити носа та вуса. Вона була такою нахабою: вилазила мені на долоню, тоді — на передпліччя і плече, лоскотала шию, заривалась мені у волосся. Хоч я розсудливо й годувала її свіжими овочами та кормом для птахів, вона все одно пошматувала мою ляльку, видобувши з неї всю тирсу, погризла верхівки моїх чобітків. Ніяк не реагуючи на мої докори, вона всідалася на задок, вмостивши кілечком свій хвіст, і захóдилася чепуритися такими кумедними та граціозними жестами, що довго сердитися на неї було просто неможливо. А ще вона була природженою акробаткою, і їй зрештою неабияк припав до душі мій ляльковий будиночок: вона залазила всередину через вікно, піднімалася сходами та виходила через віконечко на горищі. У будиночку вона перевертала все догори дриґом, гризла крихітні меблі та всюди лишала свої крихітні какулі. Іноді її вусата мордочка вистромлювалася з димаря, а тоді різко зникала в трубі, ніби хтось знизу щосили смикав тваринку за хвіст.

 

Трохи згодом Мадам Тихоніжка познайомила мене з однією зі своїх добрих подруг — Міс Туту. Та була дещо меншою й пухкішою. Міс Туту мала натуру дещо спокійнішу й могла весь ранок просидіти в кишені мого фартуха. Але вночі я чула, як вони вовтузилися й пищали в дитячій. «Просто нашестя якесь!» — жалілася Табіта. Завжди вона так.

 

Цей світ навколо мене, який донедавна видавався мені таким же мертвим і висохлим, як кістки з 37 розділу книги Єзекіїля, направду вирував життям.

 

Так, у запилюженому саду за нашим будинком було повно скарбів: гнізда, кротовини, мурашники та ставок із пуголовками. Якось одне пташеня буквально впало мені до рук, і я віднесла його до дитячої, відчуваючи те саме піднесення, що й під час мого першого знайомства з Мадам Тихоніжкою. Я поклала його коробки, яку вистелила сіном, поцупленим зі стійла нашої старої кобили, і намагалася годувати його хлібним м’якушем, розмоченим у молоці. Але наступного дня таки перестаралася: воно вдавилося моєю кашкою. Мені стало трохи сумно з цього приводу, але не так, як тоді, коли не стало Мадам Тихоніжки. Та померла через свою обжерливість. 

 

Вона любила на десерт трохи попоїсти свічки, і якось, саме вилазячи на мій свічник, вона зірвалася й смачно так гепнулася на спину. Я допомогла їй перевернутися на лапи, і вона пошкандибала геть, похитуючись на ходу. А ввечері я знайшла її вже мертвою на сходовому майданчику лялькового будиночка, який вона так любила.

 

Тоді життя дало мені свій перший урок — урок про вічний цикл смерті та народження. Того дня, коли я поховала померлу Тихоніжку, я витягла з кишені фартуха, куди потяглася по хустинку, крихітного слимачка із заплющеними очками. Побачивши його, моя нянька заверещала так, що вуха заклало. Як виявилося, Міс Туту народила в моїй кишені вісьмох мишеняток, при вигляді яких більш досвідчений дослідник природи, безперечно, засумнівався б у тому, якої статі була Мадам Тихоніжка.

 

Прокинувшись наступного дня, я побігла до свого фартуха, але кишеня була вже порожньою. Мишенята зникли. Тоді я звинувачувала Табіту, але тепер, пізнавши мишей поближче, я вже не певна, що Міс Туту не з’їла їх. Після цього акту мишоциду вона більше не наважувалася з’являтися мені на очі.

У ті часи ми жили в новому будинку на так само новій вулиці у Вест-Бромптоні. Лондон, розширюючись, поступово поглинав села на околицях, але тепер із вікон своєї дитячої я могла бачити луки та фруктові сади. Дика природа була зовсім поруч — лиш руку простягни. Пам’ятаю, як до нашого двору забіг, вирвавшись із-під нагляду матері, маленький їжачок. Я поклала його у поділ свого фартуха, назвала Діком і дала йому молока та свіже яйце. Дік згорнувся калачиком у гнізді з листя, яке я йому намостила, і нерухомо завмер. Тоном справжньої науковиці я пояснила Табіті, що він впав у сплячку.

 

Дік зробився твердим, як камінь, а згодом йому вдалося досягти таких успіхів у царині зимової сплячки, що він зрештою навіть почав розтікатися. Відтак дитячою кімнатою поширився жахливий сморід. На місці Діка з’явився Джек, який мені більше припав до душі. Їв їжачок з апетитом, особливо відколи я збагнула, що він має слабкість до напрочуд хрустких равликів, і зрештою він був мені добрим другом понад п’ять років. Одного дня він таємничим чином зник, і єдиним можливим поясненням могло бути те, що він викинувся з вікна.

 

Я обожнювала доглядати за тваринами, і мені часто траплялися щасливі знахідки — як-от із цим гарненьким дроздом зі зламаним крилом, якого я підібрала на землі. Я придумала для нього приладдя з дерев’яних брусиків і мотузки, що мало знерухомити крило, поки Природа виконувала свою роботу. Зробивши висновки після пташеняти, що вдавилося кашкою, я годувала свого дрозда дрібно нарізаними дощовими черв’яками. Через кілька днів Природа зробила свою роботу — і мій дрізд помер.

 

Тоді я подумала, що черв’яки, слимаки та равлики, якими харчуються їжаки та птахи, і самі є тваринами, а тому також заслуговують на мою увагу. Можливо, вони б уникли цієї долі, якби я могла спитати їхньої думки.

Купити роман «Міс Черіті» Марі-Од Мюрай

 

Ілюстрації: Філіп Дюма (для книжки)

Оригінал статті на Suspilne: «Міс Черіті» Марі-Од Мюрай: перевірка для допитливої дослідниці