«Музиканти» Володимира Аренєва: зворушлива пісня про пам’ять
2025-07-25 07:00:00 Анатолій Пітик

Аренєв, Володимир. Музиканти. Четвертий дарунок / Володимир Аренєв ; іл. Дмитро Кривонос. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2025. – 104 с.

Химерно читати про Різдво влітку. Та хіба дисонанс у порах року здатен віднадити книголюбів від нової пригоди? Всі ми знаємо, що світ давно зрушив з місця, і немає значення, що там за вікном: завірюха, злива чи пустельна спека. Головне, щоб у руках було те, що збурить уяву та заспокоїть серце – наприклад, нова книжка Володомира Аренєва, що вийшла у «Видавництві Старого Лева». Зветься вона «Музиканти. Четвертий дарунок» — і таку історію варто прочитати у будь-який час.

Стояв недоречний для зими дощ, і трійко Музикантів не знали, куди собі податися. Повнуватий рудий кіт Рудий, чорний незрячий ньюфаундленд на ім’я Мавр та сичуня Нікса просто хотіли десь перебути цю різдвяну, але таку незатишну ніч. Пошуки прихистку зводять наших героїв з дивним чоловіком. Він має для них пропозицію: дванадцятеро братів (можливо, розбійники?) шукають вартових, які протягом однієї ночі стерегтимуть їхню скарбницю. Голодні та зморені звірі погоджуються, навіть не підозрюючи, з ким уклали угоду, що стерегтимуть та від кого.

Читачі стрічають загадкову трійцю посеред темної вулиці українського міста. Звідки прийшли вони сюди? Може, з півночі, з боку брами Линварів? Може, з польської Ями? Цього не знає ніхто. Здавалося б, воно й не дивно: обсяг книжки надто маленький, щоб по-толкінівськи монументально розписувати лор, починаючи з царя Гороха, чи то пак з «Еру, Єдиного, котрого на Арді величають Ілуватаром». Утім, таке припущення правдиве лише частково.

Ті, хто давно знають Володимира Аренєва й стежать за його творчістю, можуть помітити, що письменник створює захопливі й нестандартні фентезійні світи, але розжовувати деталі не любить. Його царина – натяки, ремінісценції та лукаві підморгування. Кожна його книжка – це гра, і міра зануреності читача у всесвіт історії залежить тільки від його ерудиції. Володимир Аренєв належить до тих потайних авторів, які майже нічого не приховують від своєї аудиторії. І тут згадується польський сатирик Єжи Лєц. Одного дня він отримав листа від читача: мовляв, аби розуміти його «Непричесані думки» треба бути дуже начитаним. На що письменник відповів: «А треба, треба!»

Авторова лаконічність дозволяє йому у скромному за обсягами тексті намотати тугий клубок сенсів, і вже вам вирішувати, що з ним робити: скористатися як ниткою Аріадни, яка проведе заплутаним лабіринтом тем та образів, чи не рушити сферичної довершеності й просто запустити в нього свої грайливі пазурі? Обидва варіанти дій релевантні.

Під обкладинкою «Музикантів» є все: і захоплива історія, і авторська післямова, і запитання до книжкового клубу, і навіть тизер наступної пригоди. Немає там тільки інструкції – ніщо не істинно, все дозволено.

Один із найкомфортніших методів прочитання «Четвертого дарунку» – просто йти за персонажами й дати їм розповісти історію. Дуже вже харизматичними вони виявилися. Першу скрипку, вибачайте за очевидний каламбур, грає, звісно, кіт. Він діловитий, трохи самовпевнений і залюблений у життя епікуреєць. Хвостатий трикстер – як і всі коти. Ньюф Мавр – фанат Сент-Екзюпері (може, як більшість песиків, він і не читав «Маленького принца», а все ж має добре серце й певність, що головного очима не побачиш). Сичуня Нікса говорить мало, але відразу зрозуміло, що птаха вона не проста й дуже розумна: вона ж бо колись супроводжувала грецьку богиню мудрості Афіну Палладу. Строкатість хвостатої банди відображає строкатість світу, який письменник витворює навколо неї. Володимир Аренєв не вкладає свою фантазію в прокрустове ложе якоїсь однієї міфологічної системи. Його творче кредо – «Булькай, пахкай, чахкай, чан!» Так, фольклор переплітається з міфами, а біблійна печера стає платонівською печерою ідей, де тіні на стіні «танцюють, вигинаються, зростають і маліють».

Цікаво спостерігати, як автор трансформує відомі казкові сюжети у щось нове та незвичне. Класична казка братів Ґрімм про Бременських музикантів зберегла ключові деталі – мандрівних звірів, пошук місця для ночівлі, зустріч з розбійниками – і водночас набула геть іншого звучання, втратила німецький акцент та збагатилася архетипами українського фольклору. Не дарма ледь не кожен розділ має епіграф з народних пісень. Змінився склад товариства, у «розбійників» дещо інший оріджин і призначення. Лишився стіл, що ломиться від наїдків, та частується з нього не старенька кішка, а поважний пан Коцький. Усе ніби знайоме, але зовсім інакше. Фанати фантастики, звісно, не можуть не згадати оповідання Анджея Сапковського «Музиканти». Там співоча ватага піснею своєю намагалася стримати Завісу, крізь яку в наш світ завзято лізла всяка потороч: «Віддавна Музиканти сходилися до Бремена. І коли нас буде більше, наша музика зміцніє, і одного дня ми замкнемо Завісу остаточно й навіки, обернемо її на непроникну стіну».

Музиканти Аренєва теж дають бій кільком потойбічним чудовиськам, тільки його візія не така апокаліптично безнадійна: на відміну від польського колеги, Аренєв точно не мав на меті писати горор. Утім, у книжці є симпатична візуальна великодка, яке неодмінно приведе найуважніших читачів до автора «Відьмака».

Крізь розмаїття інтерпретацій та ідей проходить один мотив, що відгукнеться всім читачам – війна. Ця почвара ґвалтовно вдирається у світ фантазії.

Аренєв говорить з юними читачами про війну по-дорослому: без надмірного пафосу, плакатних гасел чи мішка вбитих мишенят, над якими треба лити гіркі сльози. Він порушує болісну тему дуже м’яко і зворушливо, розкриває її крізь призму емоцій підлітки Марії, що чекає на тата з війни. Ця дівчинка – ще один абсолютно реалістичний елемент у фентезійному світі – заходить за Завісу, «де тоншають кордони світів та ймовірностей», в надії знову почути той найважливіший дзвінок. Реалії воєнного життя українців викривлюють простір затишної казки, додаючи в неї чорної барви: «Надходила ніч, однак ліхтарі не світилися, та й у вікнах горіли лише свічки й лампи. Темрява поволі заливала місто — густа, прадавня. Навіть котячий зір був безсилий проти неї». Блекаути набувають космогонічного виміру – і вже пітьма, що полонила знеструмлене місто, постає моторошною надприродною силою. Шкільний тир перетворюється на укриття, а вдалині гупають ніякі не феєрверки.

Ілюстрації Дмитра Кривоноса

Водночас «Четвертий дарунок» – книжка не про саму війну, а про життя з нею. Тут немає графічних жахіть, тільки щемливий смуток за втраченим та нездійсненним. Реалії воєнного буття визначають зовнішні контури фентезійної реальності, але центральною темою стають внутрішні переживання дитини, її емоції та спогади. «Пам’ять людей плинна, непевна — і в тому прокляття й дарунок їхній», – каже автор хитрими котячими вустами. Марія боїться, що починає забувати батька, тому шукає в скарбниці братів-розбійників спогад про нього, адже саме спогади і є тим таємничим скарбом, який мусили охороняти Музиканти. Власне, спогади у цій історії набувають матеріального буття: наплічник, піжама, старий фотоальбом. Бо, як писав Жадан, «пам’ять, вона як річ. Пам’ять, вона як здобич – належить лише тому, кому належить».

Володимир Аренєв працює з пам’яттю обережно, майже терапевтично: через фантастичні метафори він проговорює травму і створює простір, де спогади можна осмислити, прийняти – або відпустити.

Він не романтизує пам’ять, а радше показує її амбівалентність: вона зцілює і ранить водночас. «Пам’ять – вона, як ти. Пам’ять – це голос і дати. Завжди можна забути. Завжди можна згадати», – ще одна цитата із того самого вірша, який вперше з’явився у збірці «Життя Марії». І знову ми згадуємо Жадана, пишучи про Аренєва, і не випадково: аж надто вони вже суголосні одне одному в питаннях роботи з пам’яттю і забуттям. Настільки, що поезію одного можна проілюструвати прозою іншого – і навпаки.

До речі, про ілюстрації. «Четвертий дарунок» варто не лише читати й перечитувати, а й дуже довго розглядати. Про візуальне оформлення видання подбав Дмитро Кривонос, який розкішно втілив на папері характер персонажів Аренєва і зашифрував у малюнках багато цікавого. Книжка пропонує чимало і для дорослих, і для дітей. Мисливці на великодки зможуть годинами обговорювати всі можливі й неможливі підтексти, виловлюючи поп-культурні референси. Але важливіше те, що Володимир Аренєв запросив своїх читачів на круту пригоду – часом веселу, часом сумну, часом трохи моторошну. Її можна прочитати за годинку-півтори, а потім з нетерпінням очікувати на продовження, яке (сподіваємося) неодмінно буде.