Летиція Кур’ята та всі її вигадані рослини

2025-10-21 07:00:00 Богдана Романцова

Віра Курико. Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька – ЛАбораторія, 2025 – 224 с.

Ось стоять на полі бою чоловіки із шаблями та пістолями. З одного боку наші, з іншого — московити (якщо у вас в’єтнамські флешбеки, так і треба, це норма). Звучить канонада пострілів — і вперед виїжджають десятки поліційних автівок. Відбирають пістолі у солдатів і погрожують арештувати половину з них за незаконне виготовлення зброї. Ні, це не історія про потраплянців. Перед нами — реконструктори і їхня велика гра, а ще — одна невелика смерть. Смертей у романі Віри Курико буде багато, бо… бо часи такі. Як скаже потім подруга головній героїні: «Ти, Летиціє, не готова до смерті, а отже, ні до чого ти, Летиціє, не готова». 

Харч богів

Друга смерть у романі належить жінці, яку кликали Савкою. На поминальному обіді за нею з Летицією Кур’ятою знайомиться Северин. Похорон  — це часто вікно у наступне весілля або бодай любовну історію, згадайте «Тіні забутих предків». Северин Савку не знав і на поминках опинився випадково, зайшовши туди, де бути не мав. Крім сумних спогадів, за столом лунає поезія, і тут саме час нагадати, що мед поезії з’явився з крові мудрого Квасіра, а потім завдяки обману потрапив до Одінового сина — бога поетів Браґі. Смерть та омана часто ходять поруч із поезією. Споживаючи мед, дістаєш дар — хай це і скидається на акт ритуального канібалізму.

 

Одна з наступних смертей — загибель або самогубство поета. Від поета лишилися несплачені квитанції, сама поезія та стілець, що його поет відсунув, коли вішався з великою діркою у грудях. А ще лишилися вкрай суперечливі спогади колег та коханок про кепський характер автора. Втім, де ви бачили поетів з доброю вдачею? Та повернімося до Савки, яку ми досі не поховали.

 

Кафе, де оплакують стареньку, називається «Сварого. Харч богів». За однією з версій, Сварог уособлює творчу силу природи, втім, частіше його називають богом ковальства — що теж є проявом креації. Савка, про яку ми майже нічого не дізнаємося, дає імпульс до творення історії. До речі, такий творчий імпульс місцеві дістають часто: кафе зробили місцем для поминок шість довколишніх сіл. А люди у селах, як відомо, не молодшають. 

 

На похороні вже згаданий випадковий Северин знайомиться з випадковою Летицією — тонкою, блідою і смішливою дівчиною, яка воліє по смерті дістати найкраще місце для поховання. У Чернігові, яким вони гуляють уже вдвох, Летиція продовжує тему поезії і скорботи: Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Павло Тичина — всі вони закохуються і плачуть (бо що ще робити в українській літературі, якщо ти закоханий поет). Летиція проведе нас, як Аріадна, лабіринтом своїх любовних історій — вигаданих чи реальних, платонічних чи фізичних, історій про кохання до живих чи давно вже мертвих. Власне, важливим є не об’єкт любові, а сила почуттів, спрямованих на нього, наше віддзеркалення у чужих очах. Шукаючи кохання, героїня шукає себе, а не інших. 

 

Авторка створює для нас не лише світ людей, а й всесвіт рослин: агава, яку любив Коцюбинський, яблуко, що його їв Тичина, заміокулькаси у барі, духмяний горошок, що його вирощував хлопчик, який вперше поцілував Летицію. У вікторіанській Британії горошок дарували на прощання перед розставанням — не дивно, що Летиція не запам’ятала навіть імені хлопчини і відмовилася взяти слухавку, коли той подзвонив. Назва горошку тут важливіша за людське наймення. Нарешті, балом заправляє бегонія Corallina de Lucerna, кораловий ліхтарик з рожевим напівпрозорим цвітом, — рослина смерті (і тут годиться згадати подкаст Курико «Бегонії в агонії»). Квіти бегонії нагадують нам про те, що не варто піддаватися хибному почуттю безпеки, слід бути пильними до загроз, — сказано у мережевому довіднику Flowermeaning. Рослини — один із кодів до цього роману. І, можливо, єдиний код, якому варто довіряти.

 

Одну хвилинку

Якщо вірити Летиції — а от Летиції вірити не слід, — у неї є чоловік і кілька коханців, з якими вона ніяк не розбереться. А от кого в Летиції немає — це батька, який повернувся з війни на Сході, пішов годувати качок на ставку і пропав. Можливо, став качкою, — міркує дівчина. До війни батько робив усім печі та грубки, а свою потихеньку нищив, шмат за шматком. Така собі повільна ентропія. З піччю пов’язаний ще один постійний образ — вогонь. Це і полум’я, що зігріває, і пожежа, яка руйнує все навколо. По поверненню з війни батько Летиції пахне відчаєм і порохом, бо він побував у вогні — саме так, якщо пригадати Данте, пахне у пеклі. Інший батько, про якого Летиція розповідає офіціанту Марку, — вкрай неприємний, вічно роздратований, круглощокий чоловік, який вимагає тиші за столом і ненавидить усіх жінок дому. Він нічим не пахне, принаймні ми про це не знаємо. До речі, саме запахи найкраще пробуджують спогади і почуття — не пахнуть нічим ті, кого ми вже забули.

 

Із Орестом Летиція знайомиться в ужгородському закладі «Одну хвилинку», що скидається на перевернуте пекло. Перший поверх — пристойний ресторан із дорогою кухнею, що зачиняється о десятій вечора. На другому, де п’ють міцне і закусують, можна сидіти до другої ночі. А от на третьому — аж до шостої ранку, і там страшенно накурено. Дим, попіл і галас — ще одна асоціація з пеклом. Водночас це пекло карнавальне, трикстерське, і якщо там страждають, то лише від любові. На першому поверсі Орест скаже Летиції, що мріє стати поетом, як літературна зірка Анджей Полюбовний. На третій Летиція вже піднімається без нього — цікаво, чи пахне їй там карбідом?

Сама оповідь Летиції непослідовна, хаотична, мозаїчна, ніби образи, які вона викладає вкраденою у колишнього хлопця смальтою. Якщо у Летиції і є щось постійне, крім пристрасного обожнювання рослин, то це любов до поезії. У школі, де вона тимчасово викладає, Кур’ята розповідає дітям вірш про терикон «улюбленого авангардного шістдесятника» Миколи Холодного. Це ще один з кодів до прочитання: «На стрімкім териконі віддалась ти мені / серед білого дня в суботу. / І дивився на нас / весь Донбас, / весь Донбас, / припинивши роботу». Таким міг би бути короткий переказ оповідок Летиції: коханці, яких не було (чи були?), в місцях, які не існують (чи все ж є?). Летиція і сама ніби не цілком певна у власному існуванні, а тому часто обмацує шию та плечі. До речі, за вірш, який не мали б знати хороші хлопчики й дівчата, Летицію звільнили. Так вона віддзеркалила долю маминої однокласниці Анни, яку теж вигнали з посади, бо та навчила дітей віршика, не знаючи, що між автором поезії та директоркою школи був фатальний роман. Поезія — це часто неправда, але чомусь її всі сприймають як істину. Згаданий популярний поет має кепський характер і обпечене обличчя: одна половина красива, а друга спотворена. Це Янус, бог дверей і обману.

 

А ще обманом є живопис, зокрема картини ужгородського художника Костя Бранка, з яким Летиція знайомиться, коли вирушає на пошуки чоловіка, з яким мама зустрічалася до батька. І навіть фото цього загадкового юнака, якого мама не обрала, — теж неправда, бо як ти впізнаєш 20-літнього у 50-літньому? Неправдою є і оголошення в газетах від людей, що шукають коханих або загублене, бо ж насправді вони здебільшого шукають себе, а не Інших як таких. І водночас у всій нашій неправді прихована особлива цінність: вона наближає нас до витворів мистецтва, бо мистецтво — це найвишуканіша брехня.

 

Справжнім домом для Летиції стає не Ужгород і не село День Добрий, а слова, бо у часи невкоріненості ми тримаємося за мову. Повернення до основ, до найпростішого значення є стратегією закріплення себе у просторі. Як витка рослина спирається на шпалеру, так і ми спираємося на звучання свого імені або улюблені лексеми.

 

«Циклоп хотів знати ім’я Одіссея, бо в імені починається історія», — міркує оповідачка. У п’єсі Петера Гандке «Каспар» справжня смерть героя відбувається не в момент фактичної загибелі, а коли той кричить: «Хто такий Каспар?» — не в змозі усвідомити власної тожсамості. 

 

Повернення — це те, що найбільше хвилює Летицію. Вона повертає собі прізвище прабаби. Чекає повернення батька з війни — звідки він, можливо, так і не повернувся, хай і був присутній з родиною фізично. Міркує про повернення Одіссея до Ітаки. Повертає собі світлини зі смітника, хоча на них чужі люди — але ж могли б бути її родичі. Врешті, повертається додому — якщо тільки це її дім. Майже наприкінці роману з’явиться перевізник, що переправляє людей на той берег і скаржиться, що весло дуже важке. Це теж своєрідне повернення — до початку, у небуття. Втім, Летиція відмовляється пливти з чоловіком, бо, як ми вже знаємо, вона не готова до смерті. А отже, ні до чого не готова. Іноді треба бути неготовою. 

 

Вірика Курико написала прекрасний сучасний роман на межі жанрів – про зростання героїні, пошук себе, про любов, яка формує особистість. Цей текст комусь нагадає «Казкову доля Амелі Пулен», хтось відчує тут присмак повільних оповідей Прохаська, але це той випадок, коли я не прив’язувалася б до конкретних асоціацій. Віра Курико – нове ім’я у художній літературі і аж ніяк не нове у репортажистиці. Вміння помічати деталі, вплітати їх у нарацію, зберігати поліфонію голосів – це все риси сильних журналістів. Втім, як ми бачимо, і в прозі теж працює.

Купити «Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці,
яким вона збрехала про свого батька»
Віри Курико

 

 

 

Оригінал статті на Suspilne: Летиція Кур’ята та всі її вигадані рослини