Жінки, що народжують світ наново, — у збірці «Замість яблук» Скиби-Якубової
2025-03-29 07:00:00 Катерина Ботанова

Збірка Іванни Скиби-Якубової «Замість яблук» фіксує поділ життя на «до» та «після», який відбувся 24 лютого 2022 року. Фактично поділ на два окремі життя. У першій частині, написаній іще до початку повномасштабного вторгнення, вірші міфологічні, навіть дещо хтонічні. Вони оповідають про жінок, які готові сперечатися з Богом. Реальність витоншується, а тональність змінюється, коли настає «після». Тоді жінки, чий голос звучить наскрізно в збірці, уже відверто протистоять Богу. Вони захищають життя та землі, беруть до рук зброю й народжують новий світ опісля смерті старого.

За дозволом Видавництва Старого Лева, Читомо публікує післямову до збірки, написану Катериною Ботановою.

Замість слів

Якщо 24 лютого розірвало людські життя на «до» і «після», то як йому не розірвати книжку? «До» і «після» як (не)таємна мова, як культурний код, як замовляння болю, як щоденна вправа з проговорювання реальності, що поєднує всіх, хто миттєво розуміє «до» і «після», — всіх, кому не треба нічого пояснювати.

Замість яблук. Іванна Скиба-Якубова. — Видавництво Старого Лева, 2024. — 208 с.

Усе, що було «до», уже відбулося, сталося, вросло в землю, осіло, проросло. Усе, що прийшло «після», триває й досі, болить, шукає свої слова. І ніхто не знає, як і коли воно закінчиться, чи зможе хоч колись теж перетворитися на чергове «до».

Ця збірка Іванни Скиби-Якубової — відчайдушна спроба віднайти слова, видобути їх із оглушливої тиші, бо «коли западає тиша така загрозлива, / що навіть бог починає наспівувати, аби не мовчало», що лишається робити поеткам? Бо «що залишається в мові, / коли ми не говоримо?» І водночас — слово до слова — зберегти все, що відбулося «до», усе, що відчувалося, кричалося, танцювалося, любилося, врешті-решт, і було життям.

Утім, часовий, апокаліптичний і переважно дуже тілесний розрив цієї книги сягає глибше: він прадавній, біблійний, він проходить саме по тій тонесенькій межі, де народжується і помирає Бог, а до воскресіння ще далеко, у нього можна хіба вірити. Тут історичний і сакральний часи переплітаються, як пагони винограду, зливаються в один і зупиняються, щоби все змінилося назавжди.

Вірші «До» починаються восени 2020-го і тривають до 19 лютого 2022-го. Цей на позір недовгий відрізок часу становить майже половину книги. Його поезія абсолютно жіноча, химерна, ритуальна. Жінки змінюють обличчя і ролі: вони королеви і сестри, вони діви й коханки, але переважно вони баби й прабаби, які тримають на собі світ. Іванчине жіноцтво розростається й перетворюється на прадавнє бабство, тілисте й соковите, яке вбирає в себе ціле життя. Воно багатолике і єдине, танцює й сміється безсоромно, і з нього проростає трава і ростуть сади. Воно мудре і відьмацьке, обіймає й захищає своїх:

навчала баба на призьбі: не віддавай відьму, коли побачиш,

бо наступної ночі прийдуть по тебе.

буде за що тебе розіп’яти.

Її жінки протистоять Богові, гепають йому на стіл, під ніс, мішки з власними тельбухами — з усім цим одвічним невтамовним стражданням, із нутряним хрипом від неможливої любові, який старозаповітна Єва отримала в покарання за яблуко, за хрумке й соковите яблуко з дерева пізнання. У всій цій правді «про жінок, яких звикли вважати сталевими» є так багато крихкості, сили й готовності «до скону чути кожну вібрацію болю». Утім, у вірші, написаному 19 лютого 2022 року, коли «чорні розриви всесвіту» вже тут, тріщать і волають, ще досі здається, що їх можна зашити — зустріччю пальців, подихом на шиї, доторком рук.

Далі на чотири місяці западає тиша, й коли наприкінці червня 2022 року починається поетчине «після», з усього жіноцтва з авторкою лишаються лише дві Марії — Магдалина і мати Христова.

Магдалина, яка «до» голосно сміялася в обличчя смерті, відмовляючись помирати, якій не було чого втрачати, тож чому б не позбиткуватися, не впісятися від сміху, в найпершому ж вірші «після» дістає «особливу роботу»: поміж уламків, частин, шматків людських тіл («Ти ж не боялась ніколи ні крові, ні плоті») шукати Імена. У наступному вірші вона збирає під подолом своєї широкої спідниці дітей, ховаючи їх від смерті.

Вона вже не говорить до смерті й не сміється, бо чого насміхатися з тієї, хто вже не випадкова гостя, а постійна присутність? Ба більше, «після» саме смерть стає визначальним чинником існування — саме вона його і спричиняє. І вона вже не просто смерть. Вона — вбивство.

Із літер і слів, написаних після 24 лютого, виплітається своєрідний апокриф, де початком і завершенням, причиною й підставою для існування нового світу, докорінно і невиправно відмінного від усього, що було, що могло бути «до», — є життя і смерть не Христа, але Марії.

Бог із пораненим серцем

перетворюється на людину.

Жінка з розірваним серцем

перетворюється на бога.

Божественність її така плотська.

Людяність його така світла.

Вірші «після» — разом із реальністю — витончуються. Їхнє жіноцтво втрачає соковиту вітальність, переможну тілесність, хтонічне, якесь земляне відьомство, що було в них «до». Тепер, у часи «після», уже не до втримання на собі світобудови, немає часу протистояти Богові. Ворог здрібнішав і водночас став реальнішим. Реальнішою стає і жінка.

вийди, Маріє, з золота,

вдягни камуфляж і кричи.

стріляй, Благовіщена,

бо любов уже не рятує.

ти не бачиш? любов — не рятує, Пренепорочна.

кидай вогнем.

І вона кричить, волає, промовляє, вона шукає слова, губить їх і віднаходить знову. Слова тепер її зброя, особливо коли «він мовчить. / бідний-бідний старенький всесвіт». Хтось має робити цю брудну нелюдську роботу, шукати імена, давати імена, називати, вхоплювати, не дозволяти зникнути, пам’ятати, щодня і щосекунди невтомно промовляти світ — пошматований світ «після».

І вона кричить, бо народжує. Уперше від початку світів, уперше від початку цієї книги, її жінка — та, друга Марія — не лише королева, сестра чи баба, а й мати. Вона кричить, бо в неї відкривається матка:

Країна готова до свóго народження.

Країна народжує сама себе.

У крові й смертях, у спазмах, болях і розривах, народжується інша країна, інша історія. І ключова її героїня, хоча про це не заведено писати не лише в давніших різдвяних історіях, а й навіть у сучасних воєнних новинах чи аналітиці, — шийка матки. Через неї проходить історія, через неї відбувається справжнє диво, альфу і омегу не треба далеко шукати — вони теж тут.

Відбувається те, що видавалося неможливим: чорні розриви всесвіту зшиває вона, молода мати й стара акушерка. Уже не переписуючи, а просто виписуючи власне євангеліє — Євангеліє від Марії, де її власними словами написано про її ж таки життя.

У спазмах того, що відбулося й досі відбувається «після», народжується незнищенна жіноча сила, сакральне жіноцтво, якому вже не потрібен Бог — ані для любові, ані для війни. Бо для того, щоби смерть мала сенс, хтось до останньої миті має вірити у воскресіння.

І, як було вже, приходять мої прабабѝ

й з ними інші невтомні, яким я не знаю імені.

Йдуть спокійно річковою хвилею теплою,

постають непорушно стіною храму одвічного,

дивляться в очі

й говорять мені, як одна:

Віруй, маленька жінко,

котра щоночі здирає з себе чуже обличчя,

осоружний лик Маґдалини,

за ніч воно наростає оновленим шаром,

спружнілою шкірою,

відростає волосся до пояса,