Антологія «Драма Панорама 2024» – трагедія війни як екзистенційний конфлікт
2026-02-09 22:00:00 Алла Підлужна

Драма Панорама 2024, Видавець Олександр Савчук, Харків, 2025

Поява антології «Драма Панорама 2024», яка зібрала 8 п’єс-переможниць драматургічних конкурсів року, безперечно стала важливого подією для театральної спільноти минулоріч. Драматургія в Україні виходить не часто, але це вже друге видання такої антології – до цього світ побачила також збірка переможців 2023-го року.

Ця антологія не просто фіксується появу нової порції сучасної драматургії, а ніби здійснює її легалізацію. Формалізація у вигляді книги дозволяє говорити про неї і як про театральний текст, і як про літературне явище. А найголовніше – вона прямо заперечує скарги деяких театральних режисерів на відсутність цікавих сучасних п’єс. Направду театрам є з чого обирати.

Війна як тема

Творчість восьми драматургів антології, серед яких четверо – військові й ветерани ЗСУ, об’єднана темою російсько-української війни і рефлексіями на її трагічні події. Як зазначила у передмові літературознавиця Жанна Бортнік: «Усі ці п’єси про війну, про її наслідки і травми». Існує думка, що на будь-яку дійсність та її історичні трансформації треба дивитись з відстані часу. Але сьогодні час настільки спресований, людські думки і емоції працюють у такому пришвидшеному темпі, що чекати на осягнення ніколи. І драматурги прагнуть висловитись одразу: фіксують момент історії, «викрикують» власні пережиті відчуття, рефлексують миттєво. Як і герої їхніх п’єс, автори знають ціну часу, коли смерть чатує поряд, тому вони потребують швидкого обміну з читачем і глядачем.

Книга представляє певний зріз художнього осмислення теми війни, дає картину тих викликів, перед якими опинилася наша країна, вибудовує галерею образів захисників, які стали на передній край оборони, досліджує стан людей, що опинилися всередині катастрофічних подій. Автори роблять це з достовірною точністю, тому їхні тексти стають справжніми документами часу.

Цікаво, що в усіх творах антології, хіба, окрім п’єси «Параскева» Ольги Мацюпи, немає вираженого конфлікту між дійовими особами. Переважно конфлікт сюжетів постає глобальною, екзистенційною проблемою між дійсністю і тим, чого б не мало бути, в чому герої опинились волею обставин.

Аліна Сарнацька, «Баланс», «Військова мама»

Аліна Сарнацька, ветеранка російсько-української війни, правозахисниця і волонтерка, представлена в антології двома п’єсами: «Баланс» (перемога на конкурсах «Липневий мед» і «Тиждень актуальної п’єси») та «Військова мама» (3-е місце на «Тижні актуальної п’єси»).

У «Балансі» читач відразу потрапляє в автобіографічну історію головної героїні, що розпочинається з її шкільних років і ведеться від першої особи. У монологах розповідається про дружбу з однокласницею – Рудою, що і стає стрижнем історії: у згадки про юність поступово вплітається сьогодення, і ось ми вже чуємо героїню, яка служить у війську, як і її подруга Руда. Опис подій, побудова діалогів героїні з іншими дійовими особами, її власні монологи відбуваються контрастно, за принципом емоційних гойдалок. Текст рухає дію, він сам і є дією, перекреслюючи динамічністю емоцій відчуття літературності.

З витверезливих, гранично відвертих описів буднів військового евакопункту, що розташований біля трупарні, постає картина війни.

В другій дії, де відбувається зустріч шкільних подруг у воєнний час, героїня сильна і вразлива водночас. Вкраплення таких сентиментальних моментів, як розповідь про улюблену м’яку іграшку борсука Філімона, чи згадка про снікерс, яким колись в школі їй віддячила Руда після бійки з однокласниками, робить текст ще більш життєвим, таким, що викликає абсолютну довіру. Фінал, коли героїня побачить такий же снікерс у плитоносці бронежилету Рудої, від якої після прильоту залишилось тільки тіло з половиною голови, стає кульмінаційною точкою п’єси. Аліна Сарнацька представляє ідеальну драматургічну конструкцію, в якій все емоційно збалансовано, текст довершено точний, вивірений, безпощадний. Читачеві хочеться дізнатись про розвиток подій, не зважаючи на те, що знання це буде страшним, болісним.

Читання та обговорення п’єси Аліни Сарнацької «Військова мама». Фото:Український Театр

Точне відчуття театру авторка демонструє ремаркою на початку п’єси: «Перед початком спектаклю на стільці у кожного глядача лежить якісний сміттєвий пакет чорного кольору на 120 літрів». Так визначається символічний образ цієї війни, де страшною буденністю стає класти людину – цей колись живий і радісний всесвіт, – у чорний сміттєвий пакет відмінної якості.

У п’єсі «Військова мама» можна прослідкувати стильову особливість письма авторки – вона створює живих, повнокровних, цікавих, неоднозначних героїв на основі власного досвіду і робить з їхніх історій динамічний, напружений сюжет. У «Військовій мамі» головною героїнею знову виступає жінка – медикиня Настя. Окоп військового підрозділу, розвалена хата, оточення. Події концентровані, вони схожі на спалахи свідомості, різкі й графічно точні. Навколо позицій військових – артилерійські вибухи, рухи у траншеї, чуються крики з рації, десь відбуваються евакуаційні від’їзди. Червоною лінією сюжетом проходить тема відносин Насті з дочкою-підлітком, яка залишилась з бабусею. Дівчинка наполегливо просить маму повернутись додому, Настя обіцяє, але навіть коли з’являється можливість евакуації, відправляє замість себе на броні «молодих дівок з медпункту».

І поступово з розповіді про звичайну жінку, яких багато зараз в українському війську, драматургиня виходить на притчу про найвищу самопожертву. Героїня думає не лише про свою дитину, вона переймається усіма воїнами, які у високому смислі стають їй за дітей. І в назві п’єси проглядається паралель з образом тієї єдиної, головної Матері, під покровом якої знаходяться всі.

Абсурдний епілог «Військової мами» – виразна алегорія можливого майбутнього ставлення до війни: все завойоване кров’ю, подвигами, смертями, долями тисяч героїв, новітні «люди у костюмах» заб’ють цвяхами у символічну труну, аби це не заважало гарно жити.

Тут доречно повторити відому фразу, яка характеризує новели Василя Стефаника: «Коротко, сильно, страшно».

Варто додати, що тексти Сарнацької написані не вишуканою літературною мовою, а стилізовані під побутову манеру спілкування, але використання обсценної лексики в неї надзвичайно органічне: п’єси переконують у цінності живого тексту, з усіма відвертостями і грубими підтекстами, прийнятними саме для її історій.

Ольга Мацюпа, «Параскева»

Драматургиня Ольга Мацюпа представлена в антології сімейною драмою «Параскева» (2-е місце конкурсу «Липневий мед»).

Авторка надає п’єсі документальної хронології, вказує роки подій, починаючи з 1946, і вибудовує сагу про історію однієї сім’ї з центральним персонажем – Параскевою. З нею, 17-річною, читач зустрічається на початку і з нею ж попрощається у фіналі, коли їй виповниться 84 роки. Таким чином, замикається колообіг життя кількох поколінь родини Параскеви і її односельчан, яким випало пережити руйнівні катаклізми історії. На прикладі долі однієї героїні розповідається про безліч протиріч, що стали наявними колись, і досі мають тяглість у відносинах українського і польського народів.

П’єса має складну побудову, з декількома сюжетними лініями. Лінійний розвиток інтриги проявляє важливі й болючі факти історії: операція «Вісла», депортація й примусове переселення українців, тортури у концтаборі, етнічна чистка, проведена польською владою з метою звільнення земель від українського населення, діяльність ОУН та УПА на південно-східних землях Польщі.

Ольга Мацюпа змальовує психологічні зміни й мотиви вчинків персонажів у моменти глобальних зрушень звичного плину їхнього буття, досліджує причини вимушених, свідомих і несвідомих пристосувань до обставин.

Характери персонажів виглядають об’ємними, психологічно неоднозначними, інколи непередбачуваними і від того – живими. Містком до сьогодення стає сюжетна лінія, що розповідає про долі онуків і правнуків Параскеви, яким доводиться переживати схожі ситуації через нову війну й нинішні перипетії, які ніби закручують подібну уявну спіраль часу.

Відтворення такого значного історичного пласту, осягнення картини зруйнованого світу, понівеченого життя багатьох людей буде суттєвим викликом для театру, що візьметься за сценічну реалізацію «Параскеви», втім, ця п’єса є безумовно цікавим матеріалом, як з точки зору драматургії, та і з точки зору літератури.

Юрій Вовкогон, Григорій Семенчук, «Мааа, болить!»

Поет і музикант Григорій Семенчук та письменник-ветеран Юрій Вовкогон представлені у збірці твором «Мааа, болить!» (3-е місце конкурсу «Липневий мед»).

Події п’єси розгортаються у лікарняній палаті шпиталю. Серед інших поранених – головний герой, військовослужбовець Адам. По ходу дії відбувається знайомство з його сусідами по палаті, і ми дізнаємось історію кожного з них, довідаємось, що приховано за їхньою суворою зовнішністю.

Автори відмінно працюють з мовними характеристиками персонажів, це робить їх впізнаваними і водночас – узагальненими і символічними. Динамізм дії підтримується паралельною сюжетною лінією про дитинство Адама і його перебування у дитячому будинку. Всі ці дитячі спогади приходять до Адама уві сні, що створює цікавий простір для можливих сценічних втілень тексту. З марень, в яких перебуває Адам, дізнаємось про страшну подію його дитинства: про вибух снаряду, в якому безпідставно звинуватили саме його, про загибель від вибуху дівчинки Маші, яку він по-юнацькому кохав, і про тяжкі наслідки цього випадку.

Читання та обговорення п’єси Юрія Вовкогонa і Григорія Семенчука «Мааа, болить!». Фото: Український Театр

Невипадково медсестру, яка опікується палатою Адама, теж звуть Марія. Через її турботу й особливе ставлення до поранених, до того ж приналежність до церкви, виникає доречна алюзія на образ Божої Матері. «Я намагаюсь на всіх дивитись як на дітей. Так легше побачити, що в людині доброго», – каже Марія.

Потужною і водночас тихою внутрішньою кульмінацією п’єси стає сцена розмови Марії з Адамом після загибелі його побратимів «Бендера» і «Локі». Виявляється, що Адам навіть не знає їхніх імен, але Марія, яка хоче помолитися за душі загиблих, втішає його: «Бог усіх впізнає, навіть без імені».

Рефреном звідкись з сусідньої палати протягом п’єси звучить крик: «Мааа, болить!» У цьому багатозначному, розпачливому зверненні до мами когось невидимого для персонажів, – вища точка жалю і смутку. У сповненій болем і світлом п’єсі цей стогін ніби стає символом страждань війни.

Богдан Адаменко, «Бункер. Я вже нічого не боюсь»

Актор і кінорежисер Богдан Адаменко почав писати свій твір про те, як мешканці однієї багатоповерхівки переживають перші дні військового вторгнення у Харкові під час артилерійських обстрілів 2022 року. Його текст посів 2-е місце на конкурсі «Тиждень актуальної п’єси-2024».

Автором використовується класична драматургічна конструкція з трьома єдностями: місця, часу, дії. П’єса розпочинається динамічно: звуки вибухів, біля підвалу будинку головні дійові особи – ветеран Вовчик і сусідський хлопець Малий розбирають сміття, аби влаштувати тут сховище для своїх сімей і сусідів. У п’єсі багато персонажів, поступово підтягуються нові і нові особи, щоб врятуватися. Ніхто не розуміє масштабів того, що відбувається за стінами підвалу. І у цьому багатоголоссі різнобарвної спільноти людей, що волею трагічних обставин опиняються разом у замкненому просторі, виразно вимальовуються і характери, і складні взаємовідносини, природу яких цікаво досліджувати. Врешті всі вони виглядають впізнаваними живими типажами, у кожного з нас є подібні сусіди. Таким художнім узагальненням драматург ніби пропонує читачеві спроєктувати на себе поведінку героїв, що опинились в екстремальних умовах.

Напругу дії автор передає текстом: діалоги побудовані короткими різкими фразами, слово виразно передає емоції героїв, які весь час змінюються. Як і належить драмі, побудованій на документальній основі, цій п’єсі також притаманна розмовна мова з елементами характерного для Харкова суржику, елементами ненормативної лексики, природної для станів високої психологічної напруги.

Епілогом драми є монолог Ані, сестри Вовчика, який загинув, рятуючи мешканців бункера. Через Аніну розповідь про народжену нею в бункері дитину і про всіх, хто залишився в живих, автор затверджує власну впевненість у перемозі життя над смертю. «Ти знаєш, я вже нічого не боюсь», – пронизливо звучить фінальна фраза монологу, як затвердження сили духу тих, хто пережив усі ці випробування.

Валерій Пузік, «Привиди у гілках»

Військовий, драматург і художник Валерій Пузік переміг зі своєю п’єсою «Привиди в гілках» на конкурсі українського комітету «Євродрами».

Про свою внутрішню потребу написання цього твору автор зазначив у передмові, що звучить як антигімн війні і смерті: «Ось, дивіться, за спиною стоять душі загиблих товаришів по зброї. Ось, дивіться, знову звучать мрії поетів, які вже ніколи не напишуть нового рядка».

Вже у назві відлунює поєднання двох площин існування: фізичного (гілки) і примарного (привиди), і саме на цьому поєднанні побудована вся конструкція твору. Так, на тлі рутинної військової служби, з цілком реалістичними персонажами, які проживають своє буденне життя, спілкуються, згадують, розмірковують, байдужіють від одноманітності й постійного відчуття небезпеки, раптово проявляється інший, потойбічний світ: він унаочнюється у вигляді дівчат-янголів.

Сценічне читання п’єси Валерія Пузіка в Одесі. Фото: Суспільне Одеса

Цю п’єсу можна охарактеризувати як артхаузну драматургію, вона вирізняється глибоким авторським баченням теми, стилістичними особливостями письма, перетинаннями дійсного і примарного просторів буття. Незважаючи на трагізм описаних подій, це надзвичайно поетичний текст. Подібно героям античних трагедій, автор надає своїм персонажам привілей спілкуватися з янголами, які переводять людей в інший вимір.

Думки людини, що вже померла, але не усвідомлює цього, вражають правдоподібністю, а ситуації, як не дивно, – гумором. Чого лише вартує образ «військового» янгола, який спілкується з іншими янголами по рації: «Небо-Земля… плюс»!

В цій талановито і переконливо написаній сюрреалістичній п’єсі немає конфлікту між героями, але є всеоб’ємний конфлікт античного штибу – між буттям і небуттям, між життям і війною. «Янголів не вистачає, аби забирати душі вбитих солдат» – це написано про нашу війну, але це і про будь-яку війну. Сьогодні і завжди…

Олег Михайлов, «Птах на горищі»

Драматург Олег Михайлов зі своєю моноп’єсою «Птах на горищі» став переможцем європейського проєкту TAW.

Цей текст представляє собою розповідь 13-літньої героїні, української дівчинки, яка через війну і окупацію, потрапила на виховання у родину росіян. Цей пронизливий монолог у формі записів на відеокасету просякнутий трагічними підтекстами і змальовує надзвичайно виразний, повнокровний образ підлітки, на долю якої випадає важке випробування.

Окрім того, що текст є зразком довершеної літератури, він майстерно скомпонований в об’ємну, напружену драматургічну форму з урахуванням емоційної зав’язки, тримання напруженого розвитку й досягненням кульмінаційного піку, який, через драматизм історії, втім, не передбачає оптимістичного катарсису.

Читання у Херсонському академічному музично-драматичному театрі ім. Куліша п’єси Олега Михайлова. Фото: Збруч

Теплими згадками про свою маму, бабусю, їхнє спільне життя дівчинка відтворює світ своєї колишньої батьківщини, і так само з її оповіді постає картина світу росії, протилежна українському за своїми основами.

Через виразні сцени розповіді цей світоглядний конфлікт стає настільки наочним, що неминуче напрошується висновок: росіяни лише зберегли людську подобу, але втратили право називатися людьми.

Знайдений автором цікавий багатозначний образ поступово стає головним символом п’єси. Старша дочка цієї російської родини, що примусово «приватизувала» українську дівчинку, приманює пташок хлібними крихтами, а потім накриває їх скляною банкою і намагається зробити своїми друзями.

«Хочеш не хочеш, дружи тепер з нею. Поки кисень в банці не закінчиться», – каже героїня твору. Образ цієї «банки» стає потужною подвійною метафорою. Умовною банкою росіяни «накривають» українських дітей, викрадаючи їх і примушуючи до вигаданої дружби. Зрештою, й сама росія прагне «накрити» Україну скляною банкою, спостерігаючи, як вона «задихатиметься» без кисню свободи.

І все ж фінал драми залишає надію. Птахи, спіймані членами цієї божевільної родини, випущені з клітки. Монолог дівчинки звучить криком про спасіння, набуває сили щемливої сповіді і стає ще одним свідченням злочинів цієї війни.

Олександр Жуган, «Нью-Йорк, +38»

Військовий і режисер Олександр Жуган представлений в антології короткою драмою «Нью-Йорк, + 38», яка перемогла на конкурсі короткої драми-2024.

Для цього відвертого висловлювання про інакшість свого героя автор вибирає форму діалогу Єнота (військовий позивний) з Хором. Останній виступає тут узагальненим прообразом суспільства, і є алюзією на хор античної драми, що закликаний коментувати, давати оцінку і взаємодіяти з героєм. Для Єнота цей короткий, насичений переживаннями діалог, що лунає розпачем внутрішнього крику від непорозуміння, розгортається на тлі війни. З коментарів Хору постає жахлива картина дійсності зі зруйнованими церквами, лікарнями, школами, дитсадками, крамницями, притулками, де «убиті жінки, немовлята, люди похилого віку, вагітні, немічні… плавляться люди».

Читання та обговорення п’єси Олександра Жугана «Нью-Йорк, +38°». Фото: Український Театр

У цьому тексті все символічно: і дивна американська назва селища на Донеччині, й висока температура тіла, а водночас – градус загальної напруги, і цей душевний біль, який автор виплескує на нас, на весь світ: «Ми з моїм хлопцем пішли захищати країну», «Ми не можемо зробити п’єсу про гея у війську». Автор знаходить сенс болісних роздумів і вагань героя: Єнот здатний перетворити «травму на мистецтво, мистецтво на травму». У цій місткій фразі виявилась точно сформульованою думка про сутність сучасної творчості як такої. І Олександр Жуган, і всі інші автори Антології яскраво демонструють у своїх творах це набуте вміння – перетворити травму на мистецтво.

Певною мірою, всі п’єси антології несуть в собі значний психотерапевтичний ефект для читача, а згодом, коли вони дійдуть до свого основного пункту комунікації зі світом – театральної сцени, цей ефект відчує і глядач.

А сама «Драма Панорама 2024» – це ще одна «цеглинка» символічної культурної будови, яка своїм різноманіттям живить і формує сучасний український світ.