«Ангел і Осел з віршами про вогонь і воду» — Махно про Аґнона, Бучач і провидіння у деталях
2026-04-10 07:00:00 Анастасія Ганченко

Ангел і Осел з віршами про вогонь і воду: роман / Львів : Видавництво Старого Лева, 2026. 576 с.

Новий роман Василя Махна «Ангел і Осел. З віршами про вогонь і воду» не так давно з’явився на полицях книгарень Видавництва Старого Лева. Це метафізична подорож Бучачем, Єрусалимом та Рівергедом, що супроводжується темою відбудовування спогадів про життя, пошуком істини у буденному та священному, втрати та відродження, що ігнорує будь-які пограниччя та кордони.

Попередній роман автора «Вічний календар» здобув премію «Зустріч» (2020), а Андрій Курков назвав його «цілою планетою», «великим і величним» та «окремою Вавилонською вежею», тож очікування від нової книжки були досить високими. Сам Махно зізнається, що робота над текстом тривала п’ять років, і сьогодні ми з’ясуємо, яким саме чином автор поєднав в одному романі різні голоси, теми й декілька просторів та часових вимірів.

Втрати, що стають дорогами

Епіграфом до роману стали слова Шмуеля Йосефа Аґнона: «Мусить людина забувати те, що необхідно забувати, бо якщо не так, жити неможливо». У новій книжці Махна концепту пам’яті, як і постаті Аґнона, приділена окрема увага. Загалом юдейсько-християнським реляціям відводиться багато місця й в інших творах автора. У центрі цього ж роману — письменник Віктор Прейснер, який переїжджає до містечка Рівергед та працює над рукописом про євангельські часи. Для героя – це шанс розпочати «все спочатку» по «буремно-богемній» молодості, не одному переїздові та розлученню, а також можливість встановити власну, затерту хронологію життя. Однак не все так просто – містечком проходить буревій, а «перші дні утіхи змінилися клопотами». Віктор втрачає свій рукопис, але все ще сподівається його віднайти пізніше.

Про життя головного героя ми дізнаємось із його власних спогадів, що простягаються від Рівергеду до Бучача та Єрусалима. Василь Махно укладає їх воєдино, що надає читачеві можливість відстежувати шлях Віктора від дитинства та юності до зрілості.

Тут ми дізнаємося про родину Прейснера, здебільшого про «батька залізничника», перші закоханості, перші втрати у Бучачі за часів радянщини. Ці події згодом зміняться декількома переїздами героя і стануть відправною точкою його дорослішання: безтурботне та вільне життя у Бучачі зміниться самотністю в Єрусалимі, пережитим лихом у Рівергеді.

Цей процес віднайшов втілення у метафорі «Стрипа виходить із берегів»: у сцені, де Віктор покидає Бучач так, як покидають рідні береги, а йому у спадщину залишаються тільки «смішні історії з навчання», «продаж квартири», і насамкінець номери телефонів, якими обмінялись «так, про всяк випадок».

Згодом події роману виходять за межі Бучача і головний герой прямує до Єрусалима: «Уперше потрапивши до старого міста, Віктор, попри штовханину і велелюддя, відчув самотність». Таким чином, автор супроводжує нас до другого розділу, у якому вже йдеться про життєвий і творчий шлях письменника Шмуеля Йосефа Аґнона. Народжений у Бучачі, він переживе «три пожежі» і «спалені рукописи», і попри все, як і Прейснер, дістанеться до омріяного Єрусалима: «мине чимало років, і остання мандрівка Шмуеля Йосефа Аґнона бен Шолома Мордехая Галеві Чачкеса проляже на Оливну гору. Північний вітер приноситиме цвіт з бучацьких лип на його могилу, а вітер з півдня засипатиме її піском. Будуть у світі повені й пожежі, але це його більше не обходитиме, бо свої він уже перейшов».

Обидва автори покидатимуть Бучач та повертатимуться до нього, сумуючи за «верболозами над Стрипою». Обидва подорожуватимуть Єрусалимом у пошуках відповідей на світоглядні питання, обидва втрачатимуть свої рукописи. Єрусалим і Бучач стають у романі містами памʼяті, де кожен із героїв шукатиме шлях до себе. Проте там, де історія Шмуеля Аґнона закінчується, Віктор зробить свій наступний крок.

Коли сходить дощ

Пізніше Василь Махно знову повертає нас до Рівергеду, звідки й почалась історія. Після буревію, що спіткав затишне містечко, Віктор намагається віднайти свій втрачений рукопис на уламках будинку: «У вітальні підлогу покрили розмоклі білі аркуші з текстом роману. Він почав їх збирати і складати на стіл. Майже кожен аркуш розлазився в руках, і розпливався шрифт, назавжди забираючи в небуття результат кількарічної праці».

Головний герой у розпачі, але Махно вирішує все ж дати йому надію. Він зображує символічний фрагмент, де серед зруйнованого будинку Віктор бачить величезну діру в даху, крізь яку, на його голову падає дрібний дощ. Катастрофа ніби стає переходом до нового етапу життя, а не його завершенням. А згодом, у пристановищі для постраждалих, Прейснер покаже знахідку сусідці — «ослика і ангела»: «Мої романні талісмани, — пояснив Віктор». Здається, що все ж таки головному героєві вдасться врятувати його «головну книгу».

«Ангел і Осел» має складну циклічну форму: два розділи з однаковими назвами «Вірші про воду», ніби обрамляють розділ із віршами «про вогонь». Але при цьому четвертий розділ книги є автономним — це своєрідний додаток, який винесено за основний контекст роману. Вся ця структура ніби стає символом процесу ініціації, трансформації та катарсису, що відбувається крізь вогонь та воду. Через це має пройти читач разом із головними героями, аби отримати, власне, четвертий розділ – євангельську історію про Семиона, Пилата, Софонія, Мардарія та вʼязня Єшуа. Додаток упорядковує хаос, спричинений подіями з попередніх розділів. Він зміщує первинний досвід руйнування, (прощання з важливими місцями, втрату рукописів) у площину сакрального: «Він, звісно, не знав про останні єрусалимські події, але, вдивляючись в обриси міста, відчував: щось у цьому світі відбулося».

Там, де стається втрата

Епізод із буревієм, який руйнує Рівергед та дім головного героя, вочевидь є ключовим для роману. Оповідь набуває матеріальності: події не розгортаються як памʼять, а навпаки — стають досвідом втрати «тут і тепер»: «повалені електричні стовпи й дерева, потрощені будинки, перевернуті автівки».

Рукопис втрачається разом з будинком — результат багаторічної праці, «цілого життя». Василь Махно, описуючи фрагмент із розмоклими аркушами роману, демонструє крихкість памʼяті. Написане виявилось таким самим вразливим, як і прожите: «Просохлі аркуші Прейснер розшифровував кілька місяців, згадуючи кожен епізод, але додати нічого не вдавалося, бо й урятоване відтворив фрагментарно». Однак досвід втрати не представляється автором як остаточний кінець. Письменник вибудовує опозицію «руйнування-відновлення».

Памʼять — головна категорія роману. Вона трансформується впродовж подій і функціонує у декількох просторах одночасно. У просторі Єрусалима досвід героя змінює свою оптику. Якщо у Бучачі памʼять має форму рідного, спільного, знайомого, то в Єрусалимі вона стає досвідом самотності та відчуження.

Таким чином Василь Махно вибудовує текст за допомогою поєднання фрагментів та зміщення оповіді від біографічного до біблійного, від приватного до узагальненого. Текст, ніби сам є пам’яттю, що не рухається лінійно, а повертається, нашаровується і змінює значення вже побаченого.

До чого ж тут «Ангел і Осел»?

Згадані образи діють не тільки у назві роману, але й у самому тексті. Вперше ми зустрічаємось із фігурками Ангела й Осла, коли, за сюжетом, Віктор Прейснер купує їх на ринку Єрусалима. Згодом, вони з’являються перед читачем на столі письменника, коли він працює над новим романом, але зникають під час буревію разом із рукописом. Ці символи завжди поряд із головним героєм.

Ангел як провідник божественної мудрості є символом памʼяті, тим, хто допомагає зберегти сенс минулого та надію майбутнього. Осел є «свідком» катастрофи, носієм памʼяті через якого відбувається переосмислення: тому-то головний герой, знаходячи фігурки, віднаходить провидіння і згодом напише у своєму рукописі: «Жінка на віслюкові з новонародженим і чоловік, що підганяв тварину, вийшли за межі міста. Їм наступали на пʼяти густа і прохолодна єрусалимська ніч. А за ними, як і за всім світом, з глибин безмежного космосу спостерігав ангел».

Ці символи підкреслюють напруження між духовною сліпотою людини та покірністю, наголошуючи, що розуміння сакрального порядку потребує уваги до «тихого» та «прихованого» спостереження.

Новий роман Василя Махна — це книга, яка нагадує, що навіть у руїнах та втраті можна віднайти нові шляхи й сенси. Міфологічні та біблійні мотиви поєднуються з повсякденними спостереженнями героїв й спогадами про минуле. Загалом цей текст спонукає думати, відчувати й шукати приховане у буденному. Махно створив багатошарову площину, в якій саме деталі стають носіями провидіння і памʼяті, точками перетину різних культурних і життєвих контекстів.