Агент з ведмедиком: відкриті карти Віктора Петрова-Домонтовича
2026-02-10 22:00:00 Олег Коцарев

Едуард Андрющенко. Агент з ведмедиком: Харків, Віват — 672 с.

У видавництві «Vivat» виходить книжка дослідника архівів Едуарда Андрющенка «Агент з ведмедиком». Вона розкриває коли не всі, то багато карт, пов’язаних із Віктором Петровим (Домонтовичем) та з його роботою на радянські спецслужби. І дозволяє поставити крапки там, де «петровознавці» розташовували хвилюючі знаки запитання, здогадки, міфи та чутки. Без перебільшення — мега-подія в історії про Віктора Петрова та його літературний культ.

Складові культового письменника

Постать Віктора Петрова (1894-1969), відомого під псевдонімами Домонтович, Віктор Бер та іншими, власне, була оповита неабиякою таємничістю ще від середини минулого століття. Науковець (літературознавство, фольклор, історія, археологія, філософія) і письменник, у його прозі легка гра схематизмів, есеїстичні ескапади та глибоко іронічна постава межують із екзальтованими love stories та іншими пристрастями. Під час Другої світової війни в евакуації несподівано для всіх знайомих його мобілізували, а потім стало відомо, що Віктор Петров — на окупованих нацистами територіях України. Його називали зрадником і колаборантом. Він виїхав до Німеччини, де став помітним інтелектуальним і літературним героєм української еміграції перших повоєнних років. А в 1949-му безслідно зник із Мюнхена, де жив і працював в Українському вільному університеті.

Це зникнення викликало чутки. Припускалося, що Петрова вбито, в чому звинувачували то радянську розвідку, то «бандерівців». Але 1956 року згадку про Віктора Петрова яко живого й активного археолога знайшли в одній з радянських публікацій. Інформація підтвердилася: Петров після 1949-го опинився в Москві, а потім жив і працював у Києві. Самоочевидним припущенням стала теза, що Віктор Петров є радянським агентом. Такої думки дотримувалися в діаспорі. Так само вважали й ті, хто перетинався з Петровим в Україні. Зрештою, пізніше він і сам не приховував цієї сторінки свого життя. От тільки залишалося багато незрозумілих моментів. Які саме завдання виконував письменник і вчений, як в окупації, так і в Німеччині? Коли його завербували, що він робив як агент до і після Другої світової? Як і чому він «телепортувався» з Мюнхена до Москви? Куди щез після приїду до столиці СРСР?

Брак відповідей на ці та подібні запитання породив міфи і легенди. А дослідникам і сучасникам залишалося їх тільки переказувати. Казали, Віктор Петров доніс на Миколу Зерова, щоб зійтися з його дружиною Софією. Інші говорили (і нібито сам Петров якось напідпитку), що він мав завдання вбити Гітлера. Або — ввійти до українського уряду, якщо німці дозволять створення маріонеткової держави. А може, він їздив до Винниченка схиляти того до співпраці з Радянським Союзом? А якщо після повернення з Німеччини його звинуватили в провалі, невиконанні завдання, довго допитували або й піддали тортурам? І не пускали до Києва, до коханої Софії Зерової, через що й з’явилися знамениті листи, начебто суто побутові, але з натяком на внутрішню напругу та двозначність. А на похорон його зійшлися генерали-гебісти, давали салют. Це — мабуть, найголовніші, але не всі гіпотези.

Загадкова, ефектна біографія, плюс стильне письмо (хай і не зовсім загальнодоступне, однак і не геть незрозуміле непосвяченим, не герметичне) дорівнює Культовий Письменник. Все це про Петрова.

Свідчення культовості Петрова-Домонтовича, як на українські умови — і регулярні перевидання, і постійна поява текстів про нього (тут також — вписаність Петрова у масштабний роман Софії Андрухович «Амадока»), і невтомна міфологізація, і навіть така зворушлива дрібничка, як іграшкові ведмедики на могилі. Їх залишають прихильники та прихильниці В.Домонтовича на честь його роману «Дівчина з ведмедиком». До нього ж апелює й назва нинішньої книжки.

Перевіка міфу на міцність

Едуард Андрющенко попрацював власне з тим джерелом знань про Петрова-Домонтовича, якого досі бракувало. Це особова справа секретного агента «Іванова» (саме таке псевдо іронічно «наримували» Петрову в НКВД), що зберігалася в архіві Служби зовнішньої розвідки України та лише нещодавно була розсекречена. І масив інформації там справді добрячий.

Я починав читати «Агента з ведмедиком» не просто з ентузіазмом, а майже в маніякальній лихоманці. Ще б! З’являлися відповіді на запитання, що для мене поставали, здається, двадцять років тому, коли читав «Поетику парадокса» Віри Агеєвої.

А наприкінці я гортав сторінки книжки Андрющенка в трохи сентиментальній задумі. Чи витримає Міф Петрова-Домонтовича всі ці Відповіді на Запитання? Чи не згасне інтерес після Розкриття Карт? Що ж, будемо сподіватися на те, що через нові знання проза, есеї та наукові тексти Петрова не втратять своїх властивостей. Та й не всі подробиці з життя «агента Іванова» присутні в справі з архіву СЗРУ.

Збережімо інтригу. Щоб дізнатися всі подробиці, читайте «Агента з ведмедиком». Але про деякі речі таки варто розповісти. Найголовніше: багато чуток і здогадок виявилися відвертими перебільшеннями чи фантазіями. Правда нерідко — проста й тривіальна.

Так, Віктора Петрова, за даними особової справи, які наводить Едуард Андрющенко, завербували 13 серпня 1936 року. Судячи з усього, він не доносив на Миколу Зерова, принаймні точно не міг посприяти його арешту в статусі агента. Проте тією чи іншою мірою згадував і «розробляв» у своїх звітах багатьох інших людей, від історикині Наталки Полонської-Василенко до кінорежисера Олександра Довженка, поета Максима Рильського та науковця і письменника Агатангела Кримського.

Документи свідчать, що після повернення з Німеччини Віктор Петров не викликав в «органів» особливої недовіри, його не ув’язнювали та, вочевидь, не катували. Туманні ж натяки в листах до Зерової про загадкову хворість і «безплотність» мали стосуватися не енкаведешних тортур, але шлункової хвороби. За донесеннями, наявними в архівній справі, Петров, схильний до іпохондрії та ятрофобії, сам поставив собі онкологічний діагноз і сам організував собі лікувальну дієту, через яку сильно схуд. «Покровителі» з МГБ перейнялись — і натиснули на нього, щоб таки пішов до лікаря.

«Всі мої аргументи про необхідність показатися лікарям “Іванов” рішуче відхиляв тим, що за три місяці все буде ясно, а поки що можна посидіти на дієті. Проте, незважаючи на опір, “Іванова” все ж таки слід показати нашим лікарям, в іншому випадку він сам себе може вморити голодом», – писав майор Кірпічов. Але дбайливі «лицарі плаща і кинджала» не змогли (чи не стали серйозно напружуватись) організувати Петрову лікування у відомчій поліклініці в обхід правил. Андрющенко припускає, що поліклініка не призначалася для агентів, але полковник Гукасов просив зробити виняток. Втім, система охорони здоров’я тут виявилася потужнішою за систему розвідки. І в справі «агента Іванова» залишилася резолюція: «Дати грошей та нехай лікується в приватних лікарів».

Суперагент чи письменник?

Заперечує «Агент з ведмедиком» і припущення про Петрова і Зерову 1950-х як про своєрідних «Ромео і Джульєтту», які прагнули возз’єднатись, але Петрова не відпускало до Києва з Москви МГБ. Нагадаю, саме в такий спосіб часто інтерпретувалися листи Петрова до коханої, де він нарікав на постійні затримки з переїздом і спонукав її задіяти для цього якісь свої «важелі» (останнє було приводом припускати, що й Софія Зерова була агенткою, і то важливою). За даними архівної справи, Віктор Петров радше шукав можливостей зручніше влаштуватися в Києві, мати кращу роботу. А отже, чимало епізодів із методичних, нуднувато-побутових і водночас стильних листів Петрова тепер можна сприймати не як загадкові алюзії на драматичні колізії, але як просто методичні звіти про побут, здоров’я і настрій.

Петрова органи цінували саме за спостережливість, за системне мислення. Тому, мабуть, пробачали притаманну йому деяку індиферентність, тривалі періоди без зв’язку тощо. Жодним-бо суперагентом він не був, але більше цікавих подробиць — у книжці.

«Агент з ведмедиком» написаний досить легким стилем, не без іронії та простих алюзій до сучасних суспільно-політичних і культурних реалій. Очевидно, це додасть книжці читомомсті й аудиторії (втім, я щиро сподіваюся й на появу досліджень оновленого життєпису Петрова, виконаних інакшим, менш «поточним» письмом). Та врівноважить велику кількість фактів та переплутаних між собою сюжетів. Адже справа агента завжди пов’язана з людьми, про яких він звітував, з тими, хто звітували про нього, з тими, з ким працював. Десь ці сюжети коротенькі й просто «перебігають дорогу». А десь утворюють цілі окремі підрозділи, що їх Едуард Андрющенко об’єднав під назвою «Життя інших». Такі інтервенції, звісно, обтяжують книжку, заплутують читання і збивають темп. Але без них годі уявити контекст подій, пов’язаних із «агентом Івановим», відчути атмосферу радянських спецслужб і тих дуже непростих та суперечливих умов, у яких перебували як агенти, так і ті, кого вони «розробляли».

Завершує книжку Андрющенка своєрідний підсумковий короткий розділ-FAQ з промовистою назвою «Віктор Петров, він же агент «Іванов», у двадцяти трьох запитаннях та п’ятнадцятьох відповідях». Своєрідна «вижимка» нового знання про Петрова-Домонтовича. І констатація факту, що запитання до його біографії на цьому не вичерпуються. Додам від себе також, що не всі документальні свідчення особової справи Петрова гарантовано є правдивими. І — окремо слід подякувати Едуарду Андрющенко за поставлене самому собі запитання номер п’ять та відповідь на нього. Цитую:

«- Чи стають через це його наукові праці та художні твори менш вартісними?

– Я вважаю, що ні».

Формулювання дипломатичне, проте, як на нинішні часи, важливе і принципове.