Що спільного у нас із Колумбією? – читаємо роман Ектора Абада Фасіолінсе

Що спільного у нас із Колумбією? – читаємо роман  Ектора Абада Фасіолінсе

Ектор Абад Фасіолінсе Ми забуття, яке настане. Роман / пер. з іспанської Анна Марховська. – К.: Видавництво «Компáс», 2021. – 256 с.

 

Сьогодні, коли в культурному просторі виринає все більше й більше голосів, що раніше були пригноблені, зокрема патріархатом і колоніалізмом, надзвичайно важливо відкривати нові літератури, які можуть розказати не лише про свою унікальну локальну культуру, розширивши наші горизонти, а й показати нас збоку.

Нове українське видавництво «Компáс» займається іберо-американською літературою, себто літературою Латинської Америки, Іспанії та Португалії. Цьогоріч завдяки йому ми отримали змогу познайомитися з одним із найвідоміших колумбійських авторів Ектором Абадом Фасіолінсе та його знаменитим твором «Ми забуття, яке настане». Тож поговорімо, чому ця книжка настільки важлива не лише для Колумбії, а й для нас.

 

Ми – людство-дитина, якій повсякчас необхідний символічний образ батька, у якого ми вчилися б, на якого б рівнялися, уваги якого ми потребували б і якого варто вбити власноруч, щоби згодом і самим перетворитися на батьківські фігури, що відійдуть у забуття. Образ батька настільки потужний, що, здається, без нього не відбувся б величезний шмат літератури і культури в цілому. Від Сатурна до Омелька Кайдаша – ми спостерігаємо різні типи цього героя: творці, аб’юзери, відсторонені істоти, тіні-привиди, незаповнені лакуни тощо. Зокрема давньоскандинавський епос «Старша Едда» оповідає про створення світу, до якого був причетний древній велетень Імір, що був убитий власними дітьми, і плоть якого утворила Мідґард, землю, світ людей.

 

У цьому знищенні отця закладений надзвичайно потужний символічний та навіть фройдистський сенс, що розглядає світ як щось таке, що сотворене з цілком конкретних істот, які своїм тілом вибудували ґрунт пам’яті, де зростають нові покоління у флері забуття про природу цього ґрунту. Цей глобальний мотив часто вкладає досить гірку ноту в стосунки між батьками й дітьми, яка під дією різних умов і обставин може переростати у хворобливі й травматичні взаємовідносини. Проте історія Ектора Абада Фасіолінсе інакша.

 

 

«Ми забуття, яке настане» – автобіографічний роман, що оповідає не так про автора, як про його батька – знаного колумбійського викладача-медика, гігієніста й активіста Ектора Абада Ґомеса. Дія розгортається у колумбійському місті Медельїн 70-80-х років, і щоб описати вповні колумбійський контекст, забракне одного абзацу чи статті, проте варто активізувати деякі факти, що зроблять подальшу розмову прозорішою.

 

Отже, Медельїн – друге за розміром місто в Колумбії, що «славне» своїми нетрями, Пабло Ескобаром і наркоторгівлею; загальна ситуація в країні вкрай нестабільна, оскільки від 1964 року і до сьогодні вона охоплена громадянською війною між урядом і комуністичними повстанцями, яких підтримали бідні прошарки населення, знехтувані державою. Попри мирний договір і намагання стабілізувати ситуацію, заворушення все ж тривають. Популярна культура ж невтомно створює фільми, серіали та інші продукти про Ескобара, і ніби на противагу цьому Фасіолінсе підсвічує своїм текстом інший бік Колумбії, робить видимими людей, що вірили в краще майбутнє своєї країни та робили для цього все можливе.

 

Наратор, один із головних героїв і, заразом, автор починає свою оповідь із середовища, у якому він зростав. Він описує атмосферу багатодітної сім’ї, що складалася переважно із жінок: матері, п’ятьох сестер, черниці, двох хатніх помічниць і старенької няньки. Та найбільш трепетні й близькі відносини у Ектора вибудувалися саме з батьком. Він часто обіймає сина, цілує його, хвалить, коли бачить, що малий надрукував на машинці якусь нісенітницю з випадкового набору знаків – власне, автор змалював саме ті відносини, в яких зростає щаслива людина. Батько Ектора Абада – викладач медицини, гігієніст і активіст, який на громадських засадах працював на вихідних у бідних районах Медельїну, навчаючи людей гігієні, поширюючи знання про пастеризацію молока, порушуючи питання про важливість чистої води, що таки сильно підривало авторитет місцевих лікарів, які прагли збагачення, і доводило до сказу місцеву владу, яка не поділяла бодай натяку на ліві ідеї.

Однією з особливостей цієї книжки є те, що в ній немає карколомних поворотів сюжету чи детективної інтриги. Навпаки. Те, як вона завершиться, відомо від самого початку, і в тому, який ефект вона справляє наприкінці, і є головна непередбачуваність. І коли головний герой, маленьким хлопчиком, приходить на роботу до свого батька, у порожню аудиторію з анатомії – це є одним із найбільш поворотних моментів у цілій історії. Хоча насправді у тій аудиторії не сталося нічого немислимого – в центрі амфітеатру навіть не було трупа, та все ж «в цій порожнечі тримався якийсь запах смерті, незрима загадкова присутність, від якої я моментально усвідомлював, що в грудях у мене б’ється серце». І оця присутність запаху смерті притаманна усьому тексту твору «Ми забуття, яке настане», адже крізь зворушливу історію про надзвичайно теплі стосунки батька й сина, що пронизані солодко-молочним промінням дитинства, просвічує жорстокість неминучості кінця.

 

Герой може сентиментально й тепло згадувати татову секретарку Хільму Еуссе, яка усміхалася, дивлячись на те, як малий Ектор Абад «друкує» на машинці, але він неодмінно скаже, що пізніше ця приємна жінка скоїть самогубство, вистріливши собі в рота. Танатос Фасіолінсе неодмінно стикається і з еросом: вперше, коли головний герой бачить оголену сторонню жінку, вперше, коли герой бачить повію, і вперше, коли він бачить мерця – це один і той самий момент, що відбувається у морзі. Власне, те, що Ектора Абада Ґомеса уб’ють, автор також не приховує – це й так загальновідомий факт. Тому над світлими історіями завжди нависає рука з пістолетом, яка таки натисне на гачок, але у чітко відведений час.

 

 

Фасіолінсе недаремно згадує смерть Бога. З одного боку, він підкреслює кризу християнства як культурного конструкту й інституту. Та з іншого боку, смерть Бога резонує зі смертю батька. Батько помирає. Помирає Бог. Фактично, Ектор Абад Ґомес замінив своєму сину постать божества, що живе на невелику зарплату, займається просвітництвом, відкриває Школу Здоров’я, підтримує нужденних. Та цей Бог не холодний, далекий і відсторонений. Він помиляється, його ненавидять, його зраджують ті, за ким він стояв. Він помиляється як лікар, вчасно не помічаючи раку шкіри у своєї доньки; як громадянин і вірянин, який відкинувши християнство, знаходить надію в ідеології – відстоюючи моральні цінності й рівність усіх людей, Ґомес не вірить в ГУЛАГ і злочини комунізму, вважаючи це пропагандою, а згодом, після відвідин Радянського Союзу, розчаровується в своїх ідеалах.

 

Ектор Абад Фасіолінсе – професор літератури, тож не дивно, що його текст насичений літературними сюжетами й сенсами, які широкому українському читачу буде важко віднайти, оскільки іспаномовна література, а надто колумбійська, залишається для нас малодослідженою територією.

 

Проте «Ми забуття, яке настане» – не лише зразок літературний, а й соціально-культурний. У післямові до роману літературознавець-іспаніст Олександр Пронкевич загострює свою увагу на темах любови й забуття, зокрема відмічаючи брак любові, що спричиняє тероризм і жорстокість. Я ж-бо хочу розвинути цю тему, закцентувавши увагу на соціальних моментах, які, здавалося б, належать хіба колумбійському простору 70-80-х років, та насправді не чужі для сьогоденної України.

 

По-перше, автор описує вкрай патріархальний соціум, де жінка розглядається як нижча за рангом істота, а прояви дружнього тепла між чоловіками вважається проявом гомосексуальності, що для заданого соціального договору є неприпустимим. Наприклад, хлопці висміюють взаємостосунки головного героя та його батька, називаючи обійми і поцілунок під час зустрічі «голубим вітанням покірного хлопчиська». Та разом із тим, друзі Ектора Абада молодшого по-дитячому заздрять герою, оскільки патріархальне суспільство не дозволяє чоловікам демонструвати «жіночі» риси, наприклад, емоційності, ніжності, емпатії тощо. І це попри те, що чоловіки й хлопчики також потребують любові. Найгірше, що може статися з чоловіком, на думку поборників «традиції», – це те, що він стане голубим, набуде жіночних ознак. А найкраще для виховання «справжнього» чоловіка – грубість і побиття за непослух.

Та сім’я Фасіолінсе все ж вибивається із загальних правил. Зокрема матір головного героя водить авто, рухається по кар’єрній драбині вгору та заробляє більше за чоловіка, щоби забезпечити родину фінансами, і щоби коханий чоловік не мав потреби відмовлятися від улюбленої роботи, яка не приносить багато грошей. І дуже важливо, що тут автор не намагається втиснути життя свого батька у формат житійної літератури, підкреслюючи, що навіть така прогресивна людина як Ектор Абад Ґомез по відношенню до своїх дочок і дружини проявляв мачизм. І це дуже важливий момент, адже всі ми народжені й зростаємо в контексті певних правил, і навіть попри намагання змінити життя навколо себе, ми все одно є носіями тієї системи, у якій живемо. Себто так, ми всі сексисти, мізогіни й мізогінки, навіть коли дотримуємося феміністичного та профеміністичного напрямків, адже неможливо за один день викорінити токсичні моделі поведінки, набуті роками. 

 

По-друге, Е.А. Фасіолінсе зачіпає глобальну проблему ксенофобії, що віддзеркалюється у поведінці дітей, які напали на будинок євреїв, закидавши його камінням. По-третє, автору важливо опроявити величезний розрив між соціальними групами і зокрема ті злидні, у яких живе величезна кількість колумбійців, що не мають доступу до медицини, чистої води, каналізації тощо. Обходячи дитячу лікарню, він робить висновок:

 

Єдине, на що страждають усі ці діти, – голод, а одного яйця й однієї склянки молока на день було б достатньо для того, щоб вони тут не лежали. Але ми не можемо забезпечити їх навіть цим: одним яйцем і однією склянкою молока! Навіть цим, навіть цим! Хіба так можна!

 

Також автор говорить про центральну ідеологію своєї країни, що обертається довкола клерикальності. Під цим натиском, перебуваючи між папською владою та революційними кубинським настроями, що були комуністичними й атеїстичними, батько й син переживають кризу християнства – кожен на своєму особистому рівні. Найбільше ця криза розкривається ще й від споглядання священників, що стоять осторонь людських потреб, а духівники, які намагаються допомагати бідній громаді, відразу маркуються як небезпечні елементи, як активісти, що можуть збурити народ, який має бути піддатливим і слухняним.  

 

«Цей роман для нас і про нас», – підсумовує Олександр Пронкевич. І так. Як українці, на щастя, чи радше, на жаль, ми можемо зрозуміти, що мається насправді, коли держава проголошує «розстрільні списки», характеризуючи одного із учасників таким чином: «Ектор Абад Ґомес: голова Комітету з прав людини Антіокії. Лікар, посібник партизанів, удаваний демократ, являє собою загрозу для виборів мера у Медельїні, оскільки має прихильність людей. Корисний ідіот КПК – ПС». І зовсім недаремно Ґомес оповідав своєму сину про страти відьом, переслідування церквою Дарвіна й Галілея і «спалення нещасного ченця Джордано Бруно за саму лише заяву про те, що зла не існує, бо все є Господь і все сповнене його милості». 

 

Ірина Ноздровська, Микола Ярема, Микола Бичок, Павло Шеремет, Катерина Гандзюк, Віталій Олешко, Артем Мірошниченко – голоси цих людей звучали надто голосно, як і голос Ектора Абада Ґомеса, а тому їх уже не чути. Адже сьогодні, на думку правоохоронців і системи, найнебезпечнішими соціальними одиницями є антикорупціонери, ЛГБТ+-спільнота, борці з незаконними забудовами, екоактивісти, захисники прав людини – ті люди, що намагаються покращити життя у своїй країні, зробити його стерпнішим. 

 

У документальному фільмі «Лист до тіні» 2015-го року є кадри з похорону Ектора Абада Ґомеса. Площі й вулиці заповнені людьми, що слідують за труною, аплодують і розмахують білими хустинами й квітами. Згодом ці люди розійшлися, минули роки, постать Ектора Абада Ґомеса потьмяніла в їхніх спогадах, а хтось то й взагалі ніколи не дізнається його імені та історії. Але та пам’ять, що древнім велетнем Іміром, лягла в ґрунт і проросла, квітне й досі. А якщо пошукати фотографії Ектора Абада Ґомеса в мережі – можна натрапити на кілька світлин: з трояндами, із життєрадісним відкритим сміхом на тлі квітів і фонтану, з дитиною на руках – ймовірно, з кимось із онуків. Кожна із них відтінена рожевим фільтром. Цим ніжним відтінком насичений і текст Ектора Абада Фасіолінсе – навіть найпохмуріші його частини.

 

Так, це книжка, яка розповідає про «брак любові» навколо, що призводить до насилля. Та найбільшою мірою це книжка про любов і чистоту, які затримують і продовжують пам’ять, які відкладають забуття, які засушують троянди з батькового саду й перекладають ними сторінки.

 

Купити книжку на сайті видавництва

 

Матеріал створений у партнерстві.

 

Оригінал статті на Suspilne: Що спільного у нас із Колумбією? – читаємо роман Ектора Абада Фасіолінсе

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Новинка!!! Знижка!!! Подарунки!!!!!

Мої любі,у мене стартувала НОВИНКА!!!!

Мега гаряча!! Емоційна!! Буду дуже вдячна вам за вашу підтримку!!!!

Безневинна для Звіра

– Дівчина тепер моя! – Накриває мене своєю похмурою тінню.

– Прошу … не потрібно …, – намагаюся

У Львові вшанували пам’ять Героїв Небесної Сотні

16 липня у Львові біля Меморіалу Героїв Небесної Сотні вшанували пам’ять семи учасників Революції Гідності, Героїв Небесної Сотні, мешканців Львівщини, які народилися у червні та липні. Про це повідомля

Блаженний лик

(мініатюра рукопису книги “Відлуння”)

Вже скоро… прочиняються двері минущого і зникає грань цьогосвітньої присутності. Поринаючи у води кришталевих озер, які сповнюють ключі-джерела дивини творення однієї душі

Анонс новинки – “Пограємо?”

Любі читачі,

хочу сказати, що завтра (точніше – вже сьогодні вночі) вийде моя нова книжечка – 

❤️ “Пограємо?” ❤️

Лишу вам трохи інформації, щоб ви змогли вже ознайомитися з нею:

 

 

Анотація:
Він

Новини та Новинка!

Всіх вітаю! Незабаром буде закінчення історії Марі та Дена! Так-так! Не Алекса, бо він показав своє справжнє обличчя! Іноді лиходії не такі, якими ми бачимо відразу!

“Все одно вона вже вважає мене лиходієм.

Перейти до блогу

Нові автори

Обиденна Марія

Обиденна Марія – письменниця, авторка науково-популярних праць, перекладачка. Народилась у місті Чернігові. Закінчила Чернігівський національний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченко за фахом історія, англійська мова та література. У Київському Міжнародному Університеті отримала ступінь магістра за спеціальністю англійська філологія. Мешкає у місті Києві. 15 років працює перекладачкою, авторкою науково-популярних та публіцистичних статей. Пише прозові твори і […]

Маргарита Проніна

Авторка двох романів: «Звичайна» 2015р. та «Закони дива» 2020р. Дехто називає мій основний жанр “інтелектуальна жіноча проза”. Веду невелику community для письменників: I.Publish та групу на ФБ «Як написати книгу?» – для мотивації молодих авторів та перших кроків у сфері літератури. Також є співаторкою збірки “Приготуй мені гарячого глінтвейну”. Замовити книги та поспілкуватися запрошую в […]

Zoriána Bezodnia Кількість робіт: 1 Тетяна Зінченко

Я – Тетяна Зінченко, журналістка, фольклористка, за другою освітою – психолог. Маю збірку поезій “Твоя щаслива пора року”, готується до виходу роман у новелах.

Сергій Ущапівський

Посилання на мій авторський сайт: poeziya-dushi.com Посилання на авторську сторінку в Фейсбук: Ushchapivskyi.Serhii Посилання на сторінку в Інстаграм: ushchapivskyi.serhii

Перейти до "Нові автори"