Та не введи нас у спокусу прощення – «Позивний для Йова» Михеда

Та не введи нас у спокусу прощення – «Позивний для Йова» Михеда

Михед О. Позивний для Йова. Хроніки вторгнення. Видавництво Старого Лева, 2023.

 

Драматизм подій російсько-української війни спонукає письменників, звиклих до художнього зображення дійсности, ставати документалістами, репортерами, формувати наратив про трагедію українського народу і його спротив перед росіянами, чиї злочини множаться до безмежности. Більшість відомих мені документальних книжок про повномасштабне вторгнення росії на українські землі описують перші кілька місяців цієї війни. «Позивний для Йова», схоже, є однією з перших, в якій відрефлексований проміжок часу тривалістю не менше одного року. Подібно до попередньої книжки «Я змішаю твою кров з вугіллям», Олександр Михед  і цього разу мікшує сюжети, цитати й способи нарації.

Документальність

У новій книжці багато приватного, бо, на жаль, вплив російської «денацифікації» автор та його родичі відчули на собі. Стіни їхніх помешкань також «денацифіковано». Тож про біженство і життя під окупацією письменникові відомо не лише з засобів масової інформації та соцмереж. Та й про армію з власного досвіду дещо знає теж. Все решта, про що йде мова у книжці, пов’язане з особистим досвідом автора опосередковано. 

 

Зокрема, звірства росіян у Гостомелі, в якому автор з дружиною мешкали до 24 лютого 2022 року включно, та у Бучі, куди за пів року до вторгнення поселилися його батьки-літературознавці. Гостомельський сюжет в якийсь момент виявляється пов’язаним із Маріуполем. Колишній координатор тітушок у Гостомелі досягає нового щабля у кар’єрі: у час повномасштабного вторгнення він стає одним із очільників Маріупольської окупаційної адміністрації… 

Бучанський сюжет розповідає про майже тритижневе виживання батьків письменника під окупаційною владою. З цим сюжетом резонує історія про юну художницю Аню Міщенко та її матір Тамілу. Розповідь про їхню спробу евакуації з Бучі вивела автора на ширшу тему про вплив російської агресії на українських дітей. Розділ «Синій бус – білий бус. Аня і діти війни» – найрозлогіший у книжці, в ньому письменник чергує різні ритми розповіді: динамічна зав’язка дії; кілька блоків завмирання дії, саспенсу, в яких представлено боснійський Музей воєнного дитинства та його українську філію, дослідження дитинства у часи Голокосту, а також наведено фрагменти з зібраних прозаїком матеріалів про вплив війни на дітей; і лише після цього – довгоочікувана кульмінація та розв’язка перерваного сюжету й есеїстичний підсумок. 

 

Структура і проблематика

Загалом структура книжки не така вже й складна. Час від часу тексти самого Олександра Михеда перериваються то прямою мовою респондентів, то фрагментами хроніки воєнних злочинів, які фіксує адвокат Роксоляна Гера. Книжка містить чотири інтерв’ю: з кіборгом Євгеном Терещенком, журналістом Євгеном Спіріним, художницею Ларою Яковенко та літературознавицею і мамою автора Тетяною Михед. Інтерв’ю мають ретроспективний характер, у них побіжно зачеплено попередні етапи російсько-української війни: війну на Донбасі; ситуацію в Луганську на початку 2000-х і виникнення там антимайдану в час Революції гідности; анексію Криму; голодомор 1933 року. На пів дороги між авторським текстом та інтерв’ю є розповідь про Віктора Ониська – авторового приятеля, режисера монтажу, який на початку повномасштабного вторгнення пішов на війну і наприкінці 2022 року загинув під Соледаром. Есей «Реквієм для Тарантіно» написано з використанням численних цитат зі сторінки Ониська у фейсбуці та його листування з дружиною.

 

У своїй новій книжці Олександр Михед порушує багато аспектів російсько-української війни. Мова, звісно, не про тактику ведення бойових дій, роди військ чи види зброї – для таких тем потрібні спеціалісти. А от щодо візії гуманітарія, зокрема письменника, то автор «Позивного для Йова» рефлексує над світоглядними змінами громадян у час війни, психологією біженця, травмами, завданими психіці життям під окупацією, над словником війни, над переосмисленням культурних і релігійних цінностей у час війни, переосмисленням ролі літератури, переоцінкою літературних явищ, над труднощами у віднаходженні спільної з західним світом точки зору. 

 

Народ, який боронить свою землю перед збройною навалою, не може водночас залишатися на позиціях пацифізму, примирення, прощення. Правила і моделі поведінки, придатні для мирного часу, не придатні для часу оборони перед воєнними злочинцями. Особливо для часу оборони перед тими, що зі століття в століття пруть на наші землі, офіційно називаючи свою загарбницьку поведінку невинною термінологією на кшталт «освобождение», «спецоперация» і т. д. А також для оборони перед російськими лібералами, які нікуди не пруть, а зі своїх офісів дистанційно убивають в Україні цивільне населення, при цьому на словах ратують за демократичні цінності, а на дозвіллі пописують рецензії на фільми.

Образність війни

«Росіяни використовують мову, як маскувальну сітку» (с. 201), – ось що пише Михед про мову ворога. Натомість українці, навпаки, прагнуть чіткости і недвозначности висловлювання, навіть там, де жанрові канони цього не вимагають. Спираючись на тези лекції Галини Крук, виголошеної на відкритті поетичного фестивалю у Берліні, Михед говорить про те, що російське вторгнення позбавило сучасну українську поезію артистичних пошуків і штукарства, поезія стала функціональною, вона містить прямий посил. В умовах втрат і загроз естетичні вартощі не є пріоритетними, а то й узагалі недоречними. Як писала раніше в авторській передмові до збірки «Абрикоси Донбасу» Люба Якимчук, «про війну вірші можуть бути лише голі, як дроти без ізоляції, дуже прості та без надмірних кучерявостей, але із чіткими деталями».

У репортажній стилістиці Олександра Михеда художні деталі використовуються зрідка, автор книжки декілька разів застерігає від спекуляції художніми можливостями мови. «Поганий поет, певно, спробував би розвинути метафору…» (с. 140); «Поганий поет точно піддався б спокусі і спробував розвинути цей образ…» (с. 146–147). А коли цілитель душевних ран каже йому щось про «хороший символ», терпець письменника уривається і він втрачає інтерес до такої терапії. Часи втрат і загроз не сприяють балачкам про хороші символи.

 

Але все, що коїться на війні, вписується в сюрреалістичний тип зображення дійсности. В одному з маніфестів сюрреалізму було сказано, що найпростіший сюрреалістичний акт полягає в тому, щоб вийти на вулицю з револьвером у руці й стріляти навмання, скільки можна, у натовп. Теперішня фабрика нищення цивільного населення на порядок досконаліша: нема потреби брати до рук зброю, виходити з нею на вулицю, демонструвати свою причетність до злочину. Масові вбивства людей чужої країни здійснюються з тисячокілометрових відстаней особами, які, кажуть, володіють стильним пером і наділені критичним мисленням, мають досвід роботи у команді російського опозиціонера й не цураються копірайтерства. Пишучи рецензії на фільми чи продаючи квіти, розробляючи маршрути «калібрів», «іскандерів» та інших ракет чи працюючи на свинофермі, ці молоді люди просто успішно роблять свою роботу, чи не так?

 

 

А катівні в дитячих таборах – яке сюрреалістичне поєднання локації та функції. А напис «За детей» на ракеті, яка приносить дітям смерть… З ніг на голову перевернулася семантика неба і землі: якщо у мирний час земля була місцем спочинку для мерців, то на війні земля – прихисток для живих; небо ж, в якому з давніх-давен жили боги, стало смертоносним, відколи у його просторі запанували ракети. У той час, коли в бучанському храмі триває виставка фотографій, на яких зафіксовано процес ексгумації жертв масових страт, у підвалі церкви триває церемонія хрестин. 

 

Біда в тому, що «те, що здається сюрреалізмом, у логіці війни стає єдиною реальністю» (с. 142). 

Травми та пам’ять

Щоб не дати себе поглинути російській навалі, мусимо пам’ятати, як вони з нами поводяться, усвідомлювати, що ми інші. З іншого боку, наша пам’ять і так вже нафарширована їхніми злочинами, наша підсвідомість напакована травмами і триґерами, які викликають неконтрольовані психічні реакції. 

 

То пам’ятати чи забути?

 

Я хочу це все забути.

Я хочу цього ніколи не забувати (с. 336).

 

В останніх у книжці реченнях – парадокс і проблема. Як звільнитися від травм, але не забути? Як, зберігши психіку здоровою, зафіксувати весь той жахливий досвід, через який проходить уособлене в образі Йова українське суспільство, переплавити трагедію у колективну пам’ять і тим самим зміцнити національну ідентичність? 

 

А ще, що потрібно зробити, – донести правду до світу, бо без цього виживати нам буде набагато складніше. 

 

Милосердя, уповання на здоровий глузд, на вищі сили – не на часі. 

 

Передостаннє речення Нагірної проповіді Йова нашого часу звучить дослівно так, як у заголовку статті.

Купити книжку

Оригінал статті на Suspilne: Та не введи нас у спокусу прощення – «Позивний для Йова» Михеда

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Закон про мову зобов’яже місцеві друковані медіа виходити українською

З 16 липня для місцевих друкованих медіа набуває чинності 25 стаття закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», яка зобов’язує медіа мати версії держ

Лондонський книжковий ярмарок очолюватиме новий директор

Новим директором Лондонського книжкового ярмарку стане Адам Ріджвей. Про це Читомо повідомила заступниця виконавчого директора PR-компанії Midas Амелія Найт.
Раніше ярмарок очолював Гар

Українська фотокореспондентка стала переможницею World Press Photo

Всесвітньо відомий фотоконкурс World Press Photo оголосив світових лауреатів престижного конкурсу у 2024 році.

Як передає Укрінформ, список переможців опублікований на офіційному сайті конкурсу.

Оце кіно! Або як розповісти підліткам про кінематограф?

Ольга Бірзул. Твоя книга про кіно. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2024. — 164 с. / 14+
 
Не кожен, хто вважає себе кіноманом, здатен відрізнити фільми нової французької хвилі від ар

Проєкт Читомо і PEN «Слова і кулі» вийде друком у форматі книжки

В Україні виходить друком збірка інтерв’ю з українськими письменниками та журналістами, які стали військовими та волонтерами «Слова і кулі».
До видання увійдуть розмови з людьми, які «р

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"