Спалах українського шістдесятництва у книжці Радомира Мокрика «Бунт проти імперії»

Спалах українського шістдесятництва у книжці Радомира Мокрика «Бунт проти імперії»

Радомир Мокрик. Бунт проти імперії. Українські шістдесятники – А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2023 – 520 с.

 

У видавництві «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» вийшла книжка культуролога, наукового працівника Інституту східноєвропейських студій філософського факультету Карлового університету Радомира Мокрика, присвячена історії українського шістдесятництва.

У ґрунтовному дослідженні, що містить унікальні архівні матеріали, загадки безпосередніх учасників «культурного коловороту», автор відтворив шлях формування, а потім й спротиву «когорти молодих інтелектуалів, які увійшли в історію під назвою “шістдесятники”».

Чому важливо знати й пам’ятати про їхню боротьбу? Бо шістдесятники, чий світогляд «сформувався на перетині етичних принципів і критичного мислення», є непохитним орієнтиром українського національного руху. Настільки потужним, що навіть у наших непростих реаліях він здатен надихати й підтримувати.

Публікуємо фрагмент книжки «Бунт проти імперії. Українські шістдесятники», наданий видавництвом «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га».

Посеред людей і книг

Шлях молодих шістдесятників до опозиційності не був лінійним чи простим. Оскільки «відлига», попри всі її суперечності, відкрила певний простір для творчості, а радянська система повсюдно транслювала оптимістичні гасла про неодмінне настання комунізму, пробитися крізь стіну системної фальші становило насправді непросте завдання. Через деякий час, у період правління Леоніда Брежнєва радянське благополуччя перетвориться у щось на кшталт загальнозрозумілої фікції, і скепсис щодо нього, жарти типу «вони роблять вигляд, що нам платять – ми робимо вигляд, що працюємо» стануть повсякденністю. Але в час «відлиги» оптимістичні надії ще були щирими, і розставання з власними ілюзіями вимагало чималих зусиль.

Без сумніву, конкретні події на кшталт трагедії на Куренівці чи знахідок у Биківні давали чіткі імпульси для недовіри радянській владі. Однак значно важливішою була перманентна інтелектуальна робота, аналіз, критичне сприйняття дійсності. В певному сенсі історія шістдесятництва – це перемога критичного мислення над усюдисущою радянською пропагандою. Перебуваючи у вкрай обмеженому інформаційному просторі, молоді люди поступово починали мислити самостійно, щоденно рефлектуючи реалії життя в радянській Україні. Шляхів та мотивів для такої рефлексії було чимало. У випадку шістдесятників головну роль відігравали люди і книги.

 

Сумніви щодо правдивості радянської пропаганди зароджувалися в молодих людей ще у студентські роки. В інформаційному «вакуумі» радянської системи існували прогалини, в які залюбки заглядали майбутні шістдесятники. Цьому сприяла й сама закостеніла система освіти, яка спонукала допитливих студентів шукати альтернативні джерела інформації. Подекуди ці пошуки нагадували сцени з детективних фільмів.

 

Однокурсник Василя Симоненка Микола Кіпоренко згадував одну прогулянку з поетом в київському Ботанічному саду: «По дорозі зустріли Владислава Перепадю – брата Анатолія, з шахівницею під пахвою. З-під шахівниці витяг книжку старого видання, таємниче притишив голос: Грушевського дістав, дам прочитати, як сам закінчу».

 

Випадковість відкрила заборонену літературу й Василеві Стусу. Одного разу під час травневих свят він зауважив, що на офіційному плакаті, який вивісили над бібліотекою у Донецьку, автори припустилися граматичної помилки. Про це Стус повідомив директора бібліотеки. На знак вдячності Стусові дозволили працювати в закритих, недоступних для простих смертних студентів, фондах. Невідомо, що саме майбутній дисидент читав тоді в місцевій бібліотеці, однак це без сумніву належало до забороненої літератури. В часи студентства шістдесятників все популярнішими ставали «ворожі голоси», і зокрема Василь Стус разом з однокурсниками активно вслухався в західні радіохвилі, сидячи на ліжках у гуртожитку.

 

Згодом «шкідлива» література почала потрапляти до молодих людей і з діаспори, з якою поступово налагоджувалися зв’язки. Богдан Горинь розповідає:

 

«Це насправді дуже важливий момент. Різними шляхами до нас доходив журнал „Сучасність“. До нас потрапляли дуже вагомі книжки, зокрема дослідження Мирослава Прокіпа „Україна і українська політика Москви“, яка просто розкривала очі на те, як Москва починала і як продовжує. Також був збірник документів про боротьбу за незалежність – від найдавніших часів і до сьогодні. […] Надзвичайну роль відіграли книжки Кошелівця (ідеться передусім про книгу Івана Кошелівця «Сучасна література в УРСР», видану в Мюнхені 1964 року. – Р. М.). Коли з тими речами знайомилася інтелігенція, схильна до опозиційності, питання для нас полягало лише в тому, як ще поглибити ці знання. І тут нам допомагали старші – Антоненко-Давидович, а Світличний, наприклад, часто ще ходив до Віктора Петровського, якого чомусь менше згадують».

 

Згадані праці Івана Кошелівця справді були вкрай важливі для шістдесятників, адже він як літературознавець аналізував і їхню творчість, не приховуючи при цьому захоплення молодими талантами. Таким чином молоді люди мали можливість поглянути на власну творчість немовби «з боку», без традиційного обрамлення радянським лексиконом та цензурою.

 

«Трансфер» забороненої літератури з-за кордону був справою не просто небезпечною, але й логістично складною. Подекуди доводилось винаходити справді гротескні, а то й трагікомічні методи передання такої літератури.

 

Один з таких епізодів згадує Марія Драч: «Я тоді чергувала в комітеті комсомолу, приходять і кажуть, що приїхала якась американка і я повинна показати їй Львів. І я її веду, показую Львів, ми спілкуємось. Звати її Вікторія Беннет, вона американка, вчилася в Сорбонні, писала дисертацію. В неї був викладачем Аркадій Жуковський (йдеться про українського історика, провідного україніста Франції. – Р. М.). Ми згодом з ним здружилися. Я їй все розповіла, показала, завела додому, дала їй книжки, які їй були потрібні. Вона мені теж багато розповідала, говорили про книжки. Згодом я її відпроваджувала, і вона мені подарувала якусь коробочку. Одразу ж до мене підходить якийсь хлопець, мовляв, хочу з вами познайомитись, те і се. І давай проводжати мене додому – щось говорить, але я ж розумію, що йому ця коробочка потрібна. Це вже був вечір, але я встигла заскочити додому, та й по всьому. З Вікторією ми потім довго переписувались, і вона мала знову приїхати. Вона потрапила в автокатастрофу і втратила ногу. В неї вище коліна був протез. І в цьому протезі вона для нас привезла книжку Кошелівця – подарунок від Аркадія Жуковського».

… Не лише «контрабандні» та відшукані у глибинах бібліотечних фондів літературознавчі та історичні тексти давали імпульси для переосмислення тогочасного становища української культури. Приховані мотиви можна було знайти і на поверхні – в художній літературі. Іван Дзюба описував своє перше заочне знайомство з українським націоналістичним рухом – саме крізь призму художньої літератури. Іноді ідеологічна машинерія, фактично, сама себе перемудровувала. Дзюба згадував, що ще в геть юні роки прочитав цілком офіційний радянський «антибандерівський» роман донецького письменника Вадима Пеунова «Последнее дело Коршуна». Книга була радянським «шпигунським романом» – події розгорталися на заході України, де в повоєнні роки відважні радянські агенти вели полювання на пройдисвіта, українського націоналіста та колишнього підручного SS «Коршуна». Твір, безумовно, мав викликати захоплення діями радянських спецслужб та їхньою героїчною боротьбою проти «фашистських прихвоснів», однак міг ввести читача в сум’яття: «Історія про те, як довго, якими силами і з якими хитрощами довелося ловити цього „Коршуна“, мимоволі викликала неоднозначні почуття. Це тоді я вперше відчув, що за цим криється щось таке, чого нам не дозволялося знати».

 

Ще виразніше такі імпульси виникали, наприклад, після прочитання масштабного роману Ірини Вільде «Сестри Річинські», який навіть отримав Шевченківську премію тися теми голоду і терору в 1930-х роках, але й розгорнути одну із сюжетних ліній навколо українського націоналістичного підпілля. Вдумливе читання породжувало ряд запитань щодо цієї сторінки української історії. І серед таких вдумливих читачів безумовно були й українські шістдесятники.

 

Купити книжку

 

Оригінал статті на Suspilne: Спалах українського шістдесятництва у книжці Радомира Мокрика «Бунт проти імперії»

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Український інститут книги проведе «Тиждень поезії»

Український інститут книги з 16 до 24 березня проведе всеукраїнську інформаційно-просвітницьку акцію «Національний тиждень читання. Тиждень поезії».

Про це повідомила пресслужба Міністерства культури

Окупаційна влада Криму обшукала дім кримськотатарської активістки Лутфіє Зудієвої

22 лютого російські силовики затримали кримськотатарську правозахисницю й активістку «Кримської солідарності» Лутфіє Зудієву, а в її будинку, що в тимчасово окупованому Джанкої, провели

Місто індустріальних монументів, людей і моря – яким був Маріуполь до окупації

До другої річниці блокади Маріуполя Вано Крюґер пригадує яким було це місто до початку повномасштабного вторгнення – під час проведення «StartUp Гогольfest». Перша версія цього есею бул

У Держкомтелерадіо розповіли, як формують комітети присуджуваних ним премій

Державний комітет телебачення і радіомовлення України розповів, скільки літературних премій організовує і назвав суми винагород переможцям. Про це комітет повідомив у відповідь на інфор

Актуальні збори, до яких закликають долучитися українські діячі культури

Українська літературна спільнота продовжує активно збирати кошти на потреби Збройних сил України. Розповідаємо про актуальні збори:

видавчиня, літературна редакторка, волонтерка Ірина

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"