Світло, яке повертається

2024-12-21 08:00:00 НСПУ

(відгук про виступ Валентини Коваленко у межах проєкту «Майстри слова»)

Світло було увесь час, поки тривала творча зустріч «Майстри слова» з поеткою Валентиною Коваленко. Світлом були її вірші і книжки. І сама вона була світлом. А може, жаринкою, яку затисла у грудях розпеченим словом на Тарасовій горі і винесла на люди. І тепер той жар обпікав окопною правдою нашу кров, зупиняв серце і видихав оніміння.

Не смій до мене сікатись в брати!

Твоє «брати» лише від слова «брАти».

А ти віки ведеш мене до страти.

Зведенюки ми. Межи нами — грати

Й бетонні — до півнеба — блокпости!

Півтори години вдихів і видихів — надто мало, щоб осягнути її слово. Але щоб зрозуміти, що сьогодні зустріч із дивовижною Майстринею слова, досить кількох її віршів. Цього часу досить, щоб в одній із поеткою тональності освідчитися, налюбитися, нашептати, замовити й подякувати. І попросити, самі знаєте, для кого:

Аби тебе завирив чорторий

Аби тебе зассали трясовини,

Щоби твоє поріддя ці провини

Не згоїли до сивої пори!

І замовляти, і молитися пані Валентині легко. Бо вона стоїть на найвищій вершині — Тарасовій горі, звідки все видно й чути. Тут її місце сили. Тут заряджається творчою енергією й заряджає шевченковим духом свої світлоносні рядки. І посилаючи в гніві «знаємкого» на болота, вона знову виходить серцем на зелені береги Дніпра. Скупана бористеновим світлом і готова творити. «Тарасова Гора дала мені багато».

Тут вона народжена, у Самгородку, на Смілянщині. Звідси її великий рід, який знає, досліджує, яким пишається і любить — усіх і кожного. І бабцю — повитуху. І прадіда — дзвонаря, казали, що в його руках — дзвони говорили. Любить рідне село, яке родить у ній слово і красу. І ця любов — довіку.

Перед тим, як очолити Національний Шевченківський заповідник у Каневі, пані Валентина працювала десять років у дитячих садочках, десять років у школі. Потім була аспірантура, кандидатська, педагогічна й наукова робота. Два роки очолювала Черкаську обласну раду. Боялася, що слово геть її полишило. Насправді воно підростало, дозрівало, мандрувало якимись новими світами, набиралося нових вражень, щоб знову заговорити.

Валентину Коваленко знали більше як поетку чуттєвої лірики. Проте в лютому 2022-го її вірші одягли бронежилети і тепер пропікають вогнем кожного, хто до них доторкнеться. Правдивих заряджають, неправедних спопеляють.

Слово вимагає праці, пошуку, знань. «У мене було багато запитань до самої себе. Тепер мій внутрішній зір поглибився». Вона не лише використовує наше мовне багатство, а й примножує, бо народжує нові словотвори. Їх дуже багато. Вони дивовижні і природні. Вона бавиться зі словом, як із коником. Запряже, підкує, випустить на волю, приголубить, пригорнеться до гриви, осідлає, узявши повіддя в руки, а ноги у стремена. І вершницею Слова знову стане при ватрі Чернечої гори. Щоб «огонь в одежі…» не згасав.

Завдяки вашій, пані Валентино, формулі я зрозуміла, у чому разюча, на рівні біологічному, відмінність між українцями і росіянцями.

А ти в брати на сікайся і кайсь,

Й затям собі: ніколи не зрідниться

Моє в’язке вкраїнське ДНКа

Й твоя рідка москальська сукровиця!

Дякую, дорога пані Валентино, за вірші — помічні, як зілля. За поезію прямої дії. Ви вважаєте, що писати треба одразу, набравшись вражень. Пишу одразу, проте враження мої від учорашньої зустрічі невичерпні.

Знаю, що 13 грудня у Вас велика місія — офіційно і юридично прийняти до нашої святині — Шевченківського національного заповідника — Свято-Успенський Собор у Каневі, де відспівували Кобзаря. Тож нехай усі заслужені похвальні слова, щиро мовлені на Вашу адресу в Києві, додадуть вам сили в цій святій справі.

Про письменницю, літературознавицю, директорку Шевченківського національного заповідника Валентину Коваленко святкове слово тримали Михайло Сидоржевський, Михайло Наєнко, Максим Рильський, Раїса Сеннікова. Дякую письменниці Юлії Бережко-Камінській за прекрасну модерацію. Дякую НСПУ і Національному музею літератури України за достойне пошанування Майстрів і Майстринь слова.

Це Світло, яке повертається.

Галина Дацюк

Фото: Національний музей літератури України

 

Оригінал статті на НСПУ: Світло, яке повертається