Натуралізм і патріархальний осуд: «Жерміні Ласерте» братів де Гонкур

Натуралізм і патріархальний осуд: «Жерміні Ласерте» братів де Гонкур

Едмон і Жуль де Ґонкури. Жерміні Ласерте. пер. з французької П.Таращук — Тернопіль: НК Богдан, 2021 — 176 с. 

Якщо прізвище Гонкур і відоме українському читачеві, то передовсім завдяки Гонкурівській премії — найдавнішій та одній із найпрестижніших літературних нагород Франції, яку щороку присуджують прозовому твору французькою. А от про братів Гонкурів як письменників знають набагато менше.

Не дивно — адже лише минулого року чи не найвідоміший їхній роман — «Жерміні Ласерте» — вперше вийшов українською (у видавництві «НК Богдан» в перекладі Петра Таращука). Тож пропонуємо розібратися, яке місце цей роман посідає в історії світової літератури, а також як його читати й навіщо видавати через півтора століття після написання.

 

Едмон і Жуль де Гонкур, письменники, історики, антиквари, колекціонери, стояли біля витоків натуралізму, французької течії середини ХІХ століття, для якої найважливішим принципом було достовірне, пряме й детальне зображення соціальної реальності — течії, найвідомішої у зв’язку з іменем Еміля Золя.

 

Попри це, брати зовсім не були ентузіастами сучасної їм доби: вихідці з аристократичної родини, яка, втім, здобула свої титули незадовго до Великої революції 1789 року й зуміла розбагатіти вже під час подальших буремних часів, вони все життя зберігали пієтет до Старого режиму й зверхнє ставлення вельмож до низів, захоплювалися локальними художниками XVIII століття на кшталт Ватто чи Буше й не цуралися у своїх щоденниках лаяти на всі заставки своїх сучасників, як-от Бальзака або Малларме, чим заслужили репутацію в’їдливих мізантропів.

 

Утім аристократичні претензії не заважали їм не лише проявляти суто антропологічний письменницький інтерес до «низів», а й мати близькі стосунки з деякими їх представницями: саме від повитухи Марії, коханки, яку, як і багато чого іншого, брати ділили на двох, Жуль і Едмон дізналися про таємний бік життя їхньої служниці, яка померла 1862 року. Історія Рози Маленґр і лягла в основу поневірянь Жерміні Ласерте в однойменному романі, опублікованому вперше 1865 року. 

Долі героїні і справді не позаздриш: рано ставши сиротою, дівчинка переїжджає до не надто ласкавих до неї сестер у Париж, у свої чотирнадцять переживає зґвалтування старого ґарсона в кафе, куди її відправили працювати, а тоді, вже будучи служницею самотньої літньої аристократки, мадемуазель де Варандей, і користуючись любов’ю хазяйки та повагою всього кварталу, закохується в молодого сина молочниці, жорстокого красеня, який зрештою доводить її до постілі, пиятики, боргів та інших виявів того, що тоді називали моральним падінням. 

 

Як і очікували Гонкури, після публікації «Жерміні Ласерте» наробила чимало галасу: цнотливі й добропорядні письменники на кшталт Шарля Монсле або Ґюстава Мерле (не чули про них? от і ніхто не чув) гучно обурювалися «брудом» і «аморальністю» роману, а от ті ж Віктор Гюґо або молодий Еміль Золя високо оцінили твір, відзначивши його життєвість, правдивість і здатність сколихнути й зворушити читача. 

 

Те, що роман і справді дуже прямий у зображенні душевних і тілесних порухів героїні, — правда, хоча нині він уже зовсім не видається непристойним, адже жодної порнографічності в ньому немає.

 

Зрештою, за свою прямоту автори заздалегідь перепрошують в історичній передмові до першого видання, яку нині вважають першим маніфестом натуралізму (в українському виданні вона чомусь датована 1861 роком, хоча насправді була написана 1864-го).

 

Щобільше, у ній вони неначе наперед іронічно докоряють своїм майбутнім огудникам: що ж ви, ліберальне й демократичне панство, не хочете знати, які пристрасті вирують у житті міської бідноти? Своїм завданням вони ставлять не просто «соціальне дослідження» нижчих прошарків суспільства, а й своєрідну провокацію, націлену на освічених інтелектуалів: «Ми запитували себе, чи ще існують для письменника і читача в ці роки рівності, у які ми живемо, негідні класи і надто ниці нещастя (…) ».

Утім не слід поспішати захоплюватися братами-правдорубами. Перш за все, у виконанні Гонкурів, які, за висловом їхнього біографа П’єра Менара, «пишалися своєю соціальною вищістю» та «щиро боялися натовпу», їхнє дослідження «душі і серця, які може мати народ» радше нагадує гидливе порпання ентомолога в обіді жука-гнойовика. У такому світлі стає зрозуміло, чому єдиним повністю позитивним персонажем у книжці виступає шляхетна стара дівиця мадемуазель де Варандей.

 

Окрім того, все стає ще цікавіше, коли перевести фокус із соціального дисбалансу до гендерного. Із висоти нашого часу середину ХІХ століття важко слідом за письменниками назвати добою «загального виборчого права, демократії, лібералізму» — хоча б тому, що жінки у Франції здобули право голосу лише 1944 року, і то лише в метрополії. І це далеко не єдиний когнітивний дисонанс, який може виникати впродовж усього роману в сучасних читачів і тим паче читачок.

 

Хоча Гонкури і ставлять собі за мету шукати «Мистецтва і Правди», хоч і намагаються зобразити долю своєї героїні справедливо, а її вчинки — мотивованими вдачею та цією долею, текст таки пронизаний осудливим тоном, що виглядає доволі дивно, зважаючи на не надто цнотливий спосіб життя самих братів, молодший із яких — Жуль — помер у віці 39 років від сифілісу. Скажімо, сексуальне бажання, цілком здорове для жінки з погляду нашого часу, описано ними як «лихі думки», «боягузтво плоті» й «безсоромна одержимість». Чи й варто уточнювати, що персонажів-чоловіків автори засуджують за що завгодно, але не за потребу в плотському коханні?

 

На жаль, такі мізогінні погляди, притаманні багатьом чоловікам-письменникам тієї доби, цілком вписувалися в дух часу.

 

Роман Гонкурів і справді об’єктивний у тому плані, що призма, через яку подано вчинки й почуття жінки, — це панівний погляд патріархального й, попри всі гучні заяви, досі консервативного суспільства, і епатаж братів не в тому, аби таку мораль заперечити, а лише в тому, щоб відкрито описати речі, які вона приписує ще й замовчувати.

 

На той час це вже був великий крок уперед, а те, що про проблеми жінок із низів варто писати самим жінкам із низів, тоді ще нікому на думку не спадало, та й навряд чи взагалі було можливим. 

 

Чимало гендерно зумовлених проблем, із якими стикається героїня, процвітають і в наш час — такі, як той самий «віктімблеймінг», коли сестри звинувачують підлітку Жерміні у зґвалтуванні, яке з нею вчинив слуга, осудливе ставлення до різниці у віці в парі, де саме жінка старша за чоловіка, або упередження до жертв зґвалтування, через яке Жерміні ще до свого нещасного кохання соромилася шукати собі законного чоловіка — адже довелося б розповісти йому про пережите насильство. Разом із тим, не може не тішити, що більшість із цих упереджень принаймні вже не вважається соціальною нормою, а навпаки, обговорюється й засуджується активною та адекватною частиною суспільства. 

Тому прочитати «Жерміні Ласерте» варто хоча б заради того, щоб порадіти цьому прогресу та провести мисленнєвий експеримент: як розвивалася б така історія в наш час? Імовірно, якби героїня не боялася різкого засудження позашлюбних зв’язків, то могла б поділитися своїми бідами із єдиною близькою людиною — мадемуазель де Варандей, а та, можливо, допомогла б їй розірвати ці, послуговуючись сучасними термінами, токсичні, аб’юзерські стосунки? 

 

Хтозна — адже, як не крути, а проблеми Жерміні все-таки кореняться в одвічних людських вадах, які соціальні обставини — сувора мораль чи повсюдна бідність — лише поглиблюють, додаючи до моральних страждань ще й цілком матеріальні проблеми. Приміром, хто з нас не знає, хоча б із чужих розповідей, таких типажів, як екзальтована дівчина, яка не може скерувати свої почуття в конструктивне русло, самозакоханий мерзотник, який користується її сліпим коханням, меркантильна й лицемірна особа, яка грає на чужій наївності, «подружки», раді вітати нову товаришку за пляшкою, але не готові по-справжньому їй допомогти… а той же суспільний осуд лише перекочував із вулиць і лавочок біля під’їздів у коментарі в соцмережах. І таких до болю знайомих ситуацій у цьому романі — купа, аж часом хочеться закричати до героїні: «Дурненька, схаменись!» 

 

Тож однозначно можна порадити «Жерміні Ласерте» тим, хто любить життєві книжки, які змушують активно співпереживати героям і перейматись їхніми болями, тим часом відволікаючись від своїх.

 

Тим паче, що Гонкури чудово володіли словом і вміли писати не занадто сухо, не занадто пишномовно, а в міру образно й точно. Тут варто відзначити роботу перекладача Петра Таращука: попри пару незначних огріхів у передачі реалій (скажімо, під «свинцевими літерами Y» на стінах будинків насправді малися на увазі підпорки для ринви, «les Y d’un plomb»), український текст цілком передає живість і яскравість оригіналу, не відхиляється в бік архаїчності чи зайвої сучасності, виглядає органічно, а читається легко. 

 

Та й загалом тішить бажання й готовність українських видавництв заповнювати лакуни в перекладах класичних авторів — із кожною такою книжкою ми робимо крок до більшої культурної автономії, а читацька та професійна аудиторія все менше потребує російських милиць для ознайомлення зі знаковими для історії літератури творами. Маємо надію, що такі ініціативи себе виправдають і знайдуть вдячну публіку, а всім, хто візьме до рук цей видатний роман, бажаємо поміж двома крайніми враженнями, які він навіває — «Як добре, що все змінилося» і «О Боже, нічого не змінилося» — отримати море щирого читацького задоволення.

 

Купити книжку

Оригінал статті на Suspilne: Натуралізм і патріархальний осуд: «Жерміні Ласерте» братів де Гонкур

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

О котрій годині ви сідаєте за читання?

В довоєнні часи мені вдавалося почитати тільки дорогою на- з роботи. В шкільні та студентські роки читати вдавалося і вдома, і на навчанні, хоч щодня і щогодини (мабуть, частково, це через дефіцит друзів). Зараз, хоча

Види фентезі. Короткий огляд. Класичне Літрпг

Доброго ранку, дорогі читачі. Сьогодні у нас піджанр з якого власне і почався сам жанр (так, вийшов каламбур і все ж таки вважаю, що цей вид варто виділити окремо).

Класичне ЛітРпг

Головні умови:

1. герой точно знає, що

Знижка -25% + новини

Слава Україні!

Сьогодні діє знижка -25% на даний роман!

У тексті є:мажор, студенти гумор, незаймана героїня

Анотація до книги “Моє очкасте нещастя”

Все почалося з того, що мені час від часу доводиться бути феєю

Пропоную прочитати дану інформацію.

Сьогодні діє знижка на книгу – “Я буду зверху. Ти не проти?”

  Я буду зверху. Ти не проти?

Я вагітна від мого викладача. Від чоловіка, який викинув мене зі свого життя. Розтоптав.
Я навчилася жити без нього. Навчилася

Марія Морозенко. З Україною в серці

Бринить у кожнім серці Україна,Як промінь сонця в росяних стежках. Вдивляється у світ очима сина,Колоситься духмяно у стіжках.Гаями шелестить і вітровієм, Цвітінням саду, щебетом гаїв.Тремтить сльозою ч

Перейти до блогу

Нові автори

Софія Заяць

Мій роман піднімає декілька тем: 1 Тема сексуальних домагань , через чоловіків і призму винуватий сам. 2 Ціна людського життя. 3 Тема технологій за якими люди не бачать людей. В мому фентезі є 4 основних легенди які формують його кістяк. 1 Мору (малі деталі є в Арці Істина ангела , один з найулюбленіших персонажів бо […]

Тоня Твіст

м. Київ Письменниця, перекладачка, авторка освітніх програм в «Lucky Academy». Пише для дітей та дорослих. Також пише детективи. Випускниця літературних шкіл, курсів та академії детектива. Публікується під псевдонімом в різних літературних журналах та збірниках. Лавреатка та фіналістка багатьох літературних конкурсів, серед яких: міжнародний літературний конкурсу до Дня Студента, (Канів, 2019); міжнародний літературний конкурс «Коли наблизитися…» […]

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Денис Нарбут

Народився 13 березня 1985 року в м.Армянськ (АР Крим, Україна). Після смерті батька, переїхав з матір’ю та братом в м.Вознесенськ, Миколаївська обл. Публікуватися почав з 16 років у друкованих газетах, книгахзбірниках, альманахах у м.Вознесенськ та м.Миколаїв та інтернетпорталах України. Протягом тривалого часу писав мало. З середини 2020 року повернувся до активного написання віршів та публікацій. […]

Перейти до "Нові автори"