Наталя Марченко. «У творчості моє щастя»

Наталя Марченко. «У творчості моє щастя»

“Українська літературна газета”, ч. 11 (355), листопад 2023

ДО 100-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГРИЦЬКА БОЙКА

Грицько Бойко беззаперечно – найуспішніший із українських поетів, які пишуть для дітей. Ще за життя загальний наклад його книжок становив близько 20 мільйонів примірників, твори мали широкий розголос, постійно перекладалися, звучали по радіо і з телеекранів. Та головне – маленькі читачі обожнювали «Дядька Вереду», пізнавали на вулиці, знали напам’ять вірші, писали тисячі листів, запрошували в сотні шкіл і дитбудинків.

У драматичні реалії повоєнних буднів маленьких «будівників комунізму» поет замість закликів і патетики імперських ідеалів приніс щиру радість та всеперемагаючий дитячий сміх.

Та саме справжній успіх у читача і щирий масовий запит на твори, а ще більше – загальнолюдські етичні цінності, котрі домінували в кращих текстах Грицька Бойка, аж ніяк не вписувалися у вимоги літератури «радянської», покликаної формувати «нових будівників комунізму». І як не намагався письменник «вписатися» у той заданий партією загальний плин, поезія його для дітей так і не навчилася кривити душею. «Який же ти радянський письменник, якщо твої хіхоньки хахоньки з однаковим успіхом друкувати можна хоч в Америці, хоч в Австралії?» – закидали йому колеги та функціонери від літератури.

Так і залишається ось уже сто років найбільше читаний дитячий поет України без жодної! літературної відзнаки. Нагороджений лише медаллю ім. А. С. Макаренка «за багаторічну роботу в області літератури…».

Сам Григорій Бойко алгоритм власного письменницького успіху бачив так: «…я працюю за своїм власним правилом, зміст якого зводиться до : 1) П И Ш И, працюй; 2) Дивуй (добре пиши); 3) НЕ ЗІВАЙ! (Ну, Ви самі розумієте, що «не зівай» аж ніяк не може бути без пиши і дивуй). … треба встигнуть зробити щось путнє… А путнє зробиш тільки працюючи, як віл…». А далі – найбільша «таємниця»: «Скорочувати – то моя найулюбленіша справа. Хто скорочує – той зростає».

Багато й глибоко розмірковував також про специфіку літератури для дітей. Стверджував, що діти «…не люблять розмов взагалі! Їм треба писати про конкретні речі не з холодною байдужістю, а цікаво…». Заперечував поширену серед колег думку про обмеженість проблематики й тематики літератури для наймолодших: «…маленькі читачі чи слухачі бачать все те, що бачить і дорослі, тільки сприймають це по-дитячому. Отже писати їм можна … про весь навколишній світ, писати простою, дохідливою, образною і високохудожньою мовою». Торкаючись складної теми виховання у малят любові до батьківщини, наголошував, що постає вона «…у формі любові до свого рідного міста, до дитячого садка, до людей, які про них піклуються і трудяться для них», а не крізь абстрактні міркування. Як і любов до праці, що формується у дітей «…через ту чи іншу гру, бо гра для них – це і є труд. Отже нам треба більше писати про дитячі ігри: вірші, оповідання, казки, пісні-гри і т. д.».

Григорій Бойко так і робив: дивує жанрове і тематичне різноманіття його творів, гармонійне поєднання в них тонкого ліризму та гумору. Своєю творчістю поет продовжив і розвинув у літературі для наймолодших славетні традиції українського ліричного гумору від байок Гр. Сковороди й співомовок С. Руданського до усмішок Остапа Вишні та гуморесок Степана Олійника. Оскільки сміх – миттєва реакція на почуте, а маленький читач / слухач загалом реагує миттєво і не затримує увагу надовго, поет намагався уникати багатослівності, часто вдавався до діалогу. У засновку його творів – реальні життєві ситуації, випадки та вчинки, інколи – побрехенька чи анекдот, а то й кумедна вигадка. Гр. Бойкові вдалося охопити й мистецьки висловити чи не всю без винятку палітру дитячих пустощів, пригод, помилок і дурниць. І зробити те дотепно, без марудної дидактики, зі щирою вірою у розум і почуття гумору малого читача.

Серед улюблених жанрів у творчому арсеналі поета вірш, билиця, смішинка, безконечник, загадка, віршовані казка, поема, п’єса, а також вигадані ним веселинка та скоромовка-спотиканка. Хоча сам Грицько Пилипович часто наголошував: «…наша спеціальність: ПОЕЗІЯ. А поезія повинна бути в усіх жанрах…».

Тематично його творчість розмаїта, як саме дитинство: праця та професії, патріотизм і державні інститути, свята тощо, школа й дитсадок, ігри та навчання, природа, рибальство і футбол, місто та село, правила поведінки та родина й багато-багато іншого. І за всім тим письменник означує важливі для зростання дитини проблеми самоідентифікації, визначення меж «моє / наше», «добре / зле» тощо. Але найголовнішою особливістю всієї творчості Грицька Бойка, на думку Олександра Пархоменка, є «…глибока життєвість його поезій, нерозривність із дійсністю, найвищий патріотичний пафос. Дитячий садок і школа, завод і шахта, луки й ниви рідного краю, Батьківщина, що в усіх проявах увіходить у свідомість дитини з найперших літ життя, – це і є основні теми, які розробляє письменник у творах різних жанрів…».

***

Незадовго до смерті Грицько Бойко писав: «Мене ось уже третій місяць переслідують страхіття війни… Галюцинації… Я не сплю… Плачу – оплакую своїх загиблих однолітків… Нас пішло на фронт чотири десятих класи, а повернулися живими з нашого десятого «Б» усього три чоловіки…».

Нині рідне село Грицька Бойка відоме кожному українцеві: в Оленівці на Донеччині, де 5 вересня 1923 р. народився Григорій Пилипович, у травні 2022 р. відбулося масове вбивство військовополонених українців нелюдами-рашистами. Але й сторіччя тому ця земля була страдницькою: на час появи малого Грицика в Божім світі саме постав сумнозвісний СРСР (1922 р.) і українськими землями через посуху та «продрозверстку» покотився страшний голод (1921–1923 рр.). А що був хлопчик первістком у багатодітній родині (мав двох молодших братів і сестер-двійнят), то «стартові умови» мав не надто обнадійливі. Однак у родоводі майбутнього письменника і з боку матері, і з боку батька були присутні поетичний талант і пісенність натури. Дідусь по матері — пісняр-самородок Олексій Матвійович Корнієцький написав кілька десятків пісень, які досі співають на Донеччині, сприймаючи за народні. Батько Григорія — поет-самородок Пилип Мусійович Бойко при підтримці односельців, які зібрали на те гроші, за два роки після народження сина у 1925 р. опублікував у московському видавництві україномовну! збірочку поезій «Чайка: народні поезії» тиражем 1500 примірників і з передмовою А. В. Луначарського. Гонорар отримав бібліотекою на дві тисячі томів, яка стала справжнім дарунком для односельчан. А сам молодий поет, залишивши родину, поїхав до Харкова «вчитися на письменника», гармонійно влившись у вибухове коло молодих українських літераторів та заприязнившись із земляком Володимиром Сосюрою. У родині Бойків досі зберігається афіша харківської естради: «Сьогодні виступають у парку ЛІТО Майк Йогансен, Валер’ян Поліщук, Пилип Бойко і Володимир Сосюра…». Проте Пилип Бойко полишив навчання після трагічної смерті брата-близнюка Григорія. Працював бухгалтером і віявся світом, змінивши аж 65 місць роботи та не переймаючись родиною і п’ятьма дітьми, котрих у 1933 р. покинув, офіційно оформивши розлучення. Найстаршому Грицеві, названому на честь покійного дядька, було десять років. До різкого драматичного зламу в успішно розпочатій творчій долі поряд із суб’єктивними призвели об’єктивні чинники (Голодомор 1932–1933 рр., гучна «Шахтинська справа» 1928 р. та інші не очікувані «романтиками революції» вияви імперського врядування). Думаю, саме співчуття батьковій трагедії, пропущене крізь власний досвід розуміння непоправної дисгармонійності світу, в якому випало жити, та потреба прощення й любові лягли зрештою в основу творчого характеру Грицька Бойка і його життєвої філософії. На відміну від братів й сестри, Грицько простив і жалів Пилипа Мусійовича (той прожив 64 роки), кажучи вже своєму синові Вадимові: «…він же, Вадику, передав нам здібності…».

Зберегла життя, виховала та постійно підтримувала дітей мама – Олександра Олексіївна Бойко (1904–1982 рр.), котра була 21-ю дитиною у родині набожного та строгого Олексія Матвійовича Корнієцького. Із семи років доглядала племінників у родинах братів, у дев’ять доїла корову, ходила за плугом, давала лад в оселі. Розумна, беручка, вона дуже хотіла вчитися, мріяла стати вчителькою, але батько казав: «Азбукою ситий не будеш». Їй дозволили закінчити лише двокласну земську школу. Співучу, сердечну дівчину примітив сільський пісняр і зірвиголова Пилип Бойко… Повіявшись світом, вернувся тільки, щоб у неї на руках померти. Родина дуже бідувала, але діти росли в любові та спокої, мама багато співала, оповідала казки, вміла розважити й окрилити, спонукала вчитися, «вийти в люди». На схилі літ бабуся Саня жила у Григорія Пилиповича та стала добрим ангелом родини.

Гриць ізмалку вирізнявся безмірним прагненням до знань, відповідальним ставленням до близьких і вродженим даром до слова. Аби навчатися у семирічній Оленівській рудниковій школі, щодня вдосвіта проходив кілька кілометрів, а потім ще під’їжджав потягом, що возив робітників. Багато читав і римував за всякої нагоди. Як згадувала однокласниця Віра Андрієвська: «Грицько вірші не писав, він ними розмовляв». Але опублікував поезію («Елка») в районній газеті «Сталінський шлях» лише у сьомому класі (1937 р.), ставши відтоді постійним сількором. Гонорар давав змогу купувати рідним крупи, хліб, шкільне начиння молодшим, тому від початку Грицько сприймав творчість як поважну «роботу».

У 1938 р., мріючи про вищу освіту, вступив до середньої школи в Докучаєвську, та замість омріяної студентської лави сімнадцятилітній юнак опинився у самому пеклі Другої світової. Як і тисячі інших радянських школярів, просто з «випускного» пішов із однокласниками до військкомату. Потяги із новобранцями йшли на фронт повз рідне село й чимало місцевих хлопців (не усвідомлюючи наслідків) повискакували з вагонів, аби ще раз побачити рідних. Усі вони згодом загинули, потрапивши до штрафбатів. Бойкові вистачило мудрості та витримки не зійти з потяга та ще й затримати у тамбурі одного з товаришів. Сімнадцятирічним отримав бойове хрещення на передовій рядовим кулеметного взводу, був телефонно-телеграфним техніком роти розвідників, офіцером-зв’язківцем, брав участь у жахних боях за Сталінград і на Курській дузі, у Польщі поранений і тяжко контужений.

Два з половиною роки до вересня 1943 р. ні Григорій про рідних, ні вони про нього нічого не знали. Лише після звільнення Донбасу вдалося поновити листування та повернутися до творчості: «Працювати над собою зараз не маю змоги, бо самі знаєте, які в нас умови. Але це не значить, що я не буду зовсім рости. Перш за все я буду приймати Ваші зауваження, а це вже, я думаю, дасть наслідки. Мені зараз всього 20 років – ще багато треба вчитися», –  писав він у травні 1944 р. журналістові-землякові Андрієві Клоччю.

Демобілізувавшись у жовтні 1945 р. та відмовившись від «надійної» в радянській імперії кар’єри військовика (перспективному офіцерові «наполегливо» рекомендували вступати до військової академії), 22-річний юнак заплатив машиністові та сів на попутний товарняк до рідного Донбасу. Попри важкі контузії, відмовився від «інвалідності», бо вважав, що є багато ще важче скалічених – без рук, без ніг.

Упродовж життя Грицька Бойка звично позиціонували на офіційних заходах як фронтовика, спонукаючи до виступів і розмов на фронтові теми. Але сам він навіть телевізор вимикав, коли передавали щось «про війну». Бо той біль і жах, кров і лють, які випало пережити в ранній юності, руйнували його щемку світлу душу тяжкими спогадами, а ніяк не надихали і не підносили. Син згадував: «Він страждав від жахливого безсоння. Засинав на хвилин десять-двадцять і прокидався від того, що снився один із епізодів фронтової юності. Наприклад, стоять вони вп’ятьох і раптом поруч вибухає снаряд. Батька підкинуло метрів на десять, але опустився він на якусь розрихлену грядку, обмацав себе – цілий. Дивиться, а решта друзів просто розмазані по паркану. Ще сюжет: засипало його в ямі, а відкопали через десяток годин. Та був у нього найненависніший сон. Ходили вони вдвох з товаришем через лінію фронту підключатися до німецьких комунікацій. Повертаючись, переходили крижану річку, а саме почалася відлига. Друг упав у воду, батько йому кинув ременя. Та не тим кінцем кинув, не пряжкою… Друг зірвався і пішов під лід… Цього батько ніколи собі не міг простити… Після кожного з таких снів уже двоє діб не міг заснути».

Війна, нагло увірвавшись у долю поета в юності, так ніколи й не залишала його. «…із цим болем він жив, творив, вставав і лягав. От тому ми не знайдемо війни в його творах для дітей. Вона була йому глибоко відворотна. Та й малому читачеві потрібніша, мабуть, була книжка розважальна, весела, дотепна, вигадлива. І взявся Грицько Бойко смішити дітей. І разом з тим, звісно, виховувати. До того ж хотілося йому бути несхожим на інших літераторів» – писав згодом В. Костюченко.

Та спершу юний офіцер запасу втілює заповітну мрію – стати, як планував батько, фаховим літератором: восени 1945 р. вступає на український відділ літературного факультету Донецького педагогічного інституту (нині Донецький національний університет), активно друкується в періодиці та виступає перед читачами. В університеті зустрічає поет-фронтовик свою щиру любов – Емілію Михайлівну Філипенко (1928–2009). Як згадував син, мати (викладала фізику в Київській СШ № 41) завжди залишалася для батька натхненням: «…носився з нею все життя, як із писанкою. Брав її з собою на всі курорти, а там були переконані, що це коханка…». Дружина була незмінним першим слухачем і критиком лірики поета.

Поступово Грицько Бойко відкриває все нові грані свого обдарування. Пробує себе у перекладі, а восени 1948 р. вперше оприлюднює пісню («Колгоспна-весільна», музика О. Віленця) і вже не полишає пісенної творчості (написав близько 400 пісень).

Студентом розпочавши роботу консультантом Донецької організації СРПУ, з жовтня 1949 р. Грицько Пилипович обіймає посаду «літпрацівника» обласної газети «Радянська Донеччина». Жив на той час із дружиною та мамою «…в маленькій спальні, де ніде ступити, де немає навіть фірточки…». Як наслідок, задавнений, вчасно не діагностований туберкульоз дав різке загострення.

У такій драматичній ситуації 1950 р. вийшла в світ перша збірка віршів Грицька Бойка «Моя Донеччина», в якій одні критики розгледіли «високе громадянське звучання», а інші – «підозріле» тяжіння до поетики В. Сосюри. На 1951 рік, коли шалена популярність поезії «Любіть Україну» після розгромної статті в «Правді» обернулася цькуванням автора та «подібних до нього» митців, Грицько Пилипович саме вступив до Спілки письменників і став татусем (3 липня народився син Вадим). Кожна область отримала рознарядку «згори» відшукати хоча б одного «під­спі­ву­вача»-націоналіста. Фактично єдиний послідовно україномовний молодий літератор в області та ще й безпосередньо «пов’я­заний» із Сосюрою батьківською дружбою, Григорій Бойко автоматично втрапив під маховик репресій – у червні 1951 р. «Комсомолець Донбасу» вміщує розгромну редакційну статтю «Когда поэт уходит от действительности». Згодом Вадим Бойко писав: «… звинуватили батька в націоналізмі. Все! Знищили. Без будь-яких засобів до існування залишили». Лише після спростування у «Правді України», «згори» «відновили справедливість»: письменника викликали до Києва, дали ордер на квартиру, проте «…в наданій батькові квартирі лишався жити Микола Нагнибіда. А Грицько Бойко був без копійки і мусив позичати, в кого міг, на готель… Отоді прийшов до нас Володимир Сосюра й запросив жити до себе…».

Натомість перша адресована дітям книжечка Гр. Бойка «Будем шахтарями» (1951) відразу стала «перепусткою» до «вищої ліги» дитячої поезії у радянській системі координат, бо вчасно заповнила порожню на той час нішу книжок для наймолодших про «промислові центри» імперії. І то заповнила не ідеологемами, а «живими дитячими характерами», опоетизувала людяне, а не «суспільно-політичне» лице шахтарської праці. На тлі переслідувань збірки лірики, вдалий дебют у літературі для дітей схилив автора надалі зосереджувати зусилля в цій царині. Та не лише це. «Нас, моє покоління поетів, зробили однаковими, привчили писати лівою ногою дурні загальники. Ліпше я потішатиму малечу, ніж буду в однім ряду з такими безликими…» – із вбивчою відвертістю пояснював він свій вибір.

1953 рік став вікопомним для тридцятирічного поета: смерть Сталіна відкрила нові горизонти творчого поступу, а народження 16 березня донечки Світланки – життєві перспективи та радощі. Наступне десятиліття було, певно, найщасливішим і найбільш плідним у долі Грицька Пилиповича. Уперше в житті 1954 р. типовий «східняк» Бойко їде у відрядження до знаної лише за «народним шепотком» Західної України, а по тому захоплено пише: «Був у Львові, Станіславі, Дрогобичі, Яремчах, Делятині і т. д. Побачив світу! І дуже радий – я ж вперше на Західній Україні. Чудесний край! А природа – сама поезія». Як у юності, багато та із задоволенням виступає перед читачами. Тамара Коломієць згадує: «…можу засвідчити те непідробне захоплення, яке панувало в залі. Сміх і оплески лунали після кожного вірша, хоч деякі з них слухачі знали наперед. … не можна було не відгукнутися на прочитане ним». Саме ці зустрічі, щирий діалог із маленькими читачами переконали Грицька Бойка, що «…найкраще виховує гумор. …юні читачі, доволі посміявшись, розберуться самі, що до чого». Зрештою, за влучним спостереженням В. Костюченка: «…повоєнна країна дитинства, що пережила всі жахи війни, спрагло чекала веселого слова. Ось тут і стрілися попит дитячого читача на дотепну книжку і пропозиція поета-гумориста Грицька Бойка».

Поступово Грицько Бойко стає одним із найбільше запитуваних і знаних українських дитячих письменників. У 1955 р. окремими книжечками друкують знаковий для поета вірш «Вереда», що на десятиліття подарував йому веселе прізвисько «Дядько-Вереда», та «Хлопчик Ох», шалений успіх у читачів якому забезпечили гротескна сатирична оповідь, точні мовні характеристики та свіжі, легкі до запам’ятовування дітьми, рими. Варто зауважити, що Вереда та Ох, по суті, – один і той самий тип дитини, щоправда різного віку – малюк-дошколярик і молодший школяр. Власне, простежуємо своєрідний розвиток дитячого характеру, який так і не виправився, не дав собі ладу. І Вереда, і Ох не мають необхідних у їхньому віці навичок, не здатні стримуватися й доводити до кінця розпочате, тому завдають усім оточуючим чимало клопоту, виглядають егоїстами та трутнями і, на думку автора, не мають місця в дитячому колективі. Згодом Грицько Пилипович зрозуміє потребу для виховання таких діток розради та підтримки, а не висміювання, і створить свого чудового Андрійка-Неумійка та чарівного Терпця.

Значну частину уваги й сил Григорій Бойко віддав у цей час перекладові українською мовою кращих дитячих поезій сучасників, зокрема найвідоміших і найбільше запитуваних на той час (в Україні також) російськомовних авторів (С. Маршака, К. Чуковського, С. Михалкова, А. Барто та інш.) А що його переклади самі ці поети часто вважали кращими за оригінали!, то своєю титанічною працею (до речі, підтримуваною М. Т. Рильським, який виступав редактором низки книжок) Грицько Пилипович чимало доклався до дієвої українізації (або хоча б збереження україномовного читання) маленьких громадян свідомо зрусифікованої імперським режимом держави.

До 35-річчя, завдячуючи невпинним виступам перед читачами, Гр. Бойко підійшов поважним письменником – «брендом», видав першу «іменну» збірочку «Билиці дяді Гриця» (1958 р.), «вибране» за десятиліття праці в дитячій літературі «Ростіть, дубочки» (1959). Оскільки на той час очікування «компетентної радянської аудиторії» виправдовувало лише суто прикладне, відверто дидактичне покликання поезії, розважальність, вітаїзм, художність і свобода почуття в творах Гр. Бойка залишалися «в союзі» не оціненими. Натомість у недільних школах Америки й Канади їх вивчали залюбки, друкували у перекладах англійською в місцевій пресі. Який шок пережило спілчанське керівництво, коли на початку 60-х років відомий американський дитячий письменник Монро Ліф (Wilbur Monroe Leaf), автор бестселера «Фердинанд», завітавши до Києва, приголомшив вимогою зустрітися саме і лише з Грицьком Бойком!

1962 року виходить знакова для Грицька Бойка збірочка «Веселинки», сама назва якої назавжди стала символом його неповторної, по-дитячому ущипливої та лагідної водночас поезії, сповненої беззастережної віри в дитину. Чи не кожний вірш цієї книжечки ось уже півстоліття з першого рядочка умить пригадується і дідусям із бабусями, й мамі з татом, і малюкам, викликаючи сердечну усмішку та єднаючи покоління українців у радості.

Та стан здоров’я поета все погіршувався. Як і його самопочуття. Грицька Пилиповича, який упродовж творчого життя був de facto найвідомішим і насправді улюбленим дитячим поетом України та, водночас, ніде жодним чином не відзначеним і не визнаним мистецькими колами літератором, мучило питання власної цехової ідентифікації, а ще більше – щиросердної правдивої любові до СВОГО, що її так палко декларували і так мало втілювали товариші по перу. «Вони в своїх риторичних віршах пишуть, що люблять Батьківщину, що українська Україна з російською Росією друзі, пишуть, що хотять бути корисними Батьківщині… А ми їм скажемо: коли хочеш бути справді корисним – не друкуй деклараційної мури! Пиши художні твори. Не можеш – заткнись», – вибухає він у листі до М. Годованця у лютому 1967 р.

Упродовж наступних років у «Веселці» постійно з’являються нові книжки Гр. Бойка. Наскільки важко фізично та морально виснаженому письменникові (ПТСР радянська психіатрія не визнавала, будь-які психічні розлади у фронтовиків вважали проявом слабкості чи не до розвалу СРСР) давалася творча праця, засвідчує лист А. Клоччю: «Я довго й тяжко хворів… У мене після страшної перевтоми (я написав за три місяці 4 книги. Писав день і ніч, спав 2-3 години на добу… Отаке було натхнення!) був тяжкий нервовий розлад … прокинулася фронтова контузія 30-літньої давності … Думав, що «чокнусь». Та вже й близько був від того, бо робив багато дурниць, і мене хотіли психіатри класти в клініку… Голова у мене тоді була, мов казан з киплячою смолою…».

Полудень віку 1973 р. Грицько Пилипович зустрів, маючи за собою величезний творчий доробок, мільйони відданих маленьких читачів, щире визнання читачів дорослих і очевидну байдужість (а то й заздрість і кпини) критиків і колег-письменників. Внутрішній стан і зміни у тематиці його творчості на початку 70-х рр. XX ст. нагло «обмежили» репресії, що поклали кінець руху шістдесятників. Зазнавши на початку творчого шляху наклепницьких звинувачень, постійно працюючи із ярличком «несерйозного» літератора, письменник немов затявся довести, що спроможний «видати на гора» не лише такі любі читачам дотепні, на всі часи писані «хіхоньки-хахоньки», а й «вагому», із «чіткою громадянською позицією» поезію для дітей. Одна за одною у «Веселці» з’являються «серйозні» книжки зразка «Ми любим армію свою» (1975) чи «Вітчизна в нас одна» (1974 р.), поеми для дітей про «важке життя їхніх ровесників за рубежем» («Два хлопчики Сміти», «Синьоокий Сем», «Діти Чілі» та ін.). «Твори ці, – на думку В. Костюченка, – були доступні розумінню дітей, їх рекомендували для позакласного читання, але зовсім не вони визначають сутність творчості Г. Бойка, талановитого дитячого поета-гуманіста, який не був відзначений літературними преміями, але завжди мав найцінніше – щиру любов читачів».

Поряд із заполітизованими творами Грицько Бойко творить у цей час справжні перлини української дитячої поезії, як ось побудовані на ідіомах вірші «Отакий у мене ніс» та «Веремій», які досі є зразком мудрого високо поетичного підходу до формування у дитини чуття мови.

Неодноразово колективи дитячих бібліотек і критики висували доробок Григорія Пилиповича на здобуття літературної премії імені Лесі Українки. Та визнання від колег-літераторів так і не прийшло. Зрештою, ображений поет у листі до членів журі премії від 20 лютого 1978 р. мусив визнати: «Лаври, лаври мені / будуть тільки в труні». І тут-таки пообіцяв наперекір усьому «…виконувати свій обов’язок: тобто писати для дітей і про дітей… Писати «без телячого патріотизму»: без прямолінійності, схематизму, псевдодидактики, моралізаторства, резонерства і всяких таких «відсебеньків» із піднятим вказівним пальчиком погрози… Я розмовлятиму з дітьми не мовою фельдфебеля чи єфрейтора, – а без будь-якого менторства, розмовлятиму з ними їхньою ж мовою…». Наприкінці підсумував: «У творчості моє щастя».

Часу на те щастя лишалося йому зовсім мало…

Попри всі драми та негаразди життя, Грицько Бойко мав у характері багато дитинного. Ірина Бойко згадує: «До останніх своїх днів мудрий досвідчений чоловік лишався у чомусь дитиною – щирою, доброю, цікавою до всього нового, здатною дивуватися і дивувати».

Двадцять років Григорій Пилипович жив і напружено працював із однією легенею. У 1978-му почався розпад другої легені. Майже не спав. А коли знеможений засинав, оточували привиди жахної фронтової юності. 25 вересня 1978 р., за символічні двадцять днів після свого 55-річчя, Грицько Бойко свідомо вирішив покинути цей світ.

Творча династія Бойків не обірвалася зі смертю Григорія Пилиповича. Її достойно продовжили син Вадим та онука Богдана. А пам’ять, сув’язь і традицію цього славного роду оберігає шляхетна дружина Вадима Григоровича та знакова в історії книговидання для дітей в Україні редакторка Ірина Трохимівна Бойко. У наступні десятиліття саме вона, а також дружина поета Емілія Бойко уклали низку збірок поета.

***

Хоча життєпис Грицька Бойка скидається на драму, а часом і на трагедію, його поетична доля була щасливою. Він був улюбленим поетом кількох поколінь читачів і досі торкає радістю серця, варто лише взяти до рук котрусь із його книжечок. Попри зміни епох, ідеологій, стилів письма та засад виховання, лірична й усміхнена поезія Грицька Бойка живе та повнить наше лихоліття радістю, вчить вірі у дітей і світ, що завжди здатні стати кращими, ніж є.

Наталя МАРЧЕНКО,

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту біографічних досліджень НБУВ

Титульне фото: Грицько Бойко з сином

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Наталя Марченко. «У творчості моє щастя»

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Всеукраїнський рейтинг «Книжка року-2023» оголосив переможців

Всеукраїнський рейтинг «Книжка року-2023» оголосив переможців конкурсу. Про це повідомили на сайті Буквоїд.
У конкурсі за всіма категоріями (7 номінацій по 2-4 підномінації в кожній) оц

Відійшов у засвіти відомий науковець-українознавець і громадський діяч Петро Кононенко

Національна спілка письменників України з глибоким сумом повідомляє, що 28 лютого після важкої хвороби відійшов у засвіти відомий науковець-українознавець, громадський діяч, доктор філологічних наук, пр

Літературна премія Європейського Союзу оголосила номінантів

Оголосили номінантів літературної премії Європейського Союзу 2024 року (European Union Prize for Literature, EUPL). Про це повідомляють на сайті EUPL.
До журі цього року увійшов українс

Відомі фіналісти міжнародної премії з арабської художньої літератури

Міжнародна премія з арабської художньої літератури 2024 (IPAF) визначила короткий список фіналістів. Про це повідомляється на сайті премії.
До короткого списку потрапили 6 книжок:
 

«С

В Канаді презентували книжку “Листи з України”, підготовану відомою журналісткою Le Devoir

Цієї середи, 28 листопада, в Монреалі представили книжку «Листи з України» (фр.« Lettres d’Ukraine »), ініційовану та укладену Маґдалін Бутро (Magdaline Boutros), журналісткою-міжнародн

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"