Нам пощастило, що в нас є могила — нам є куди приходити. Про книжку «Смерть солдата»

Нам пощастило, що в нас є могила — нам є куди приходити. Про книжку «Смерть солдата»

Книжка, що пережила «два народження» (до й після повномасштабного вторгнення) й описує втрату та як з нею бути. І що ще складніше — як бути з нею чесним. Це не психологічний порадник про те «як жити далі», це щира та водночас фахова розмова про те, як воно — жити на сторінках історії, коли героями новин стають твої близькі. 

До горя ніколи не можна бути готовим. Ось ти живеш кілька років у війні, у свого роду очікуванні: логічно, що ось-ось щось станеться. Та щоразу горе прилітає несподіванкою. «Я зрозуміла, наскільки була неготовою до того, на що підсвідомо очікувала майже два роки», — звіряється Олеся Хромейчук, історикиня, директорка Українського Інституту в Лондоні та громадська діячка, що звикла до публічності, та не звикла до втрати близьких.

 

Пригадую, у одному із наших перших «Діалогів про війну» Остап Сливинський сказав, що до війни не можна бути готовим, якщо лиш ти не агресор. Не можна бути готовим до горя. Неможливо прийняти контраст екзистенційного досвіду втрати й «кафкіанського жахіття бюрократичності», коли доходить до побутового оформлення цієї втрати. Хоч я досі підозрюю, що всі ці ритуали зумисне придумані як механізми подолання: тримайся купи (самостійно й з іншими), виконуючи завдання зі списку — а там уже якось переживеш.

 

Саме таке перше враження рефлексії переживання справляє Олесина книжка. Я читала її двічі: англійською у 2021, одразу після знайомства з Олесею, і українською —тепер, коли її щойно видала «Віхола». Для мене це дві різні книжки, як і два різні прочитання: тоді, вперше, я пізнавала Олесю, її інтенції і сімейну історію. Тепер, через українське видання я  в п і з н а в а л а  втрату. Після повномасштабного вторгнення, коли наші стрічки новин перетворилися на суцільні некрологи, і я не знаю нікого, хто не втратив когось із близьких людей чи родичів (добре, нехай це навіть бульбашка, та все ж), ця книжка з історично-біографічного перетворилася на терапевтичне чтиво. Вона відверто, просто і дуже життєво проговорює усе те, про що не прийнято розмовляти: (не)реальність і непривабливість смерті, правдивість біографій і фікцію некрологів, недоречність церемоніалів, страхи, образи й розгубленість поруч із втратою.

Війна вплелась у наші життя непомітно, як в отой Олесин список закупів — весільних приготувань і військового спорядження — ми не вирішували це свідомо. Люди на Заході схильні думати: ось, розпочалася війна, все зупиняється, більше ніяких весіль-ресторанів-ходіння на роботу, це інший онтологічний стан. Пригадуєте обурення делегації африканських політиків? Отож-бо. «Моє покоління вважало, що війна в Європі закінчилася. Ми читали про війни в далеких краях, зокрема проксі-війни, які вели лідери держав в ім’я нашої безпеки», — пише у своїй передмові дуже близький до України Філіп Сендс, і продовжує: «Однак жах повномасштабної війни переміщення армій, перетин міжнародних кордонів танками, блокади й бомбардування, полонені та страчені військові? Ні, ми вірили, що це належить історії». Й завершує: «Навіщо?». Мабуть, здогадуєтесь, що передмови Олени Стяжкіної та Андрія Куркова мають геть інші акценти.

Бо для них, як і для нас, війна — ось вона тут, у змішаному списку щоденних закупів — весільних, шкільних, господарських і фронтових. Війна — це робити вечірку, «коли один брат за 3000 км у зоні бойових дій, а інший — у реабілітаційному центрі, веде власну війну». Вони, до речі, таки влаштували вечірку. «Це був гарний день», Володі сподобались би фотографії,

— резюмує Олеся.

 

Що безсумнівно приваблює у цій книжці, то це поєднання професіоналізму й чесності (можливо, між ними більше спільного, ніж може видаватися). Як фахова історикиня Олеся Хромейчук прискіпливо деконструює міф про власного брата й олюднює його. Її професійний інструментарій дегероїзації тут відточений до блиску: кому ж, як не їй, знати, як усе (ну, майже все) було насправді. Вона досліджує вміст його телефона (не без сум’яття) і не боїться називати речі своїми іменами, зокрема, коли порушує питання мотивації. Підважує валідність некрологів, в яких уже не важливо, чи жив ти в Бельгії, чи Нідерландах — ці країни все одно такий собі умовний синонім життя в достатку, заможності й відсутності потреби йти на війну. Такий закон жанру — «існують деталі для життя, для смерті, а бувають для некрологів». Олеся не впізнає свого брата у тому, що про нього пишуть. І вона погоджується: «Якщо заплющити очі на пафос, це й справді був би доречний абзац для некрологів. Проблема в тому, що майже всі з викладених фактів хибні». І здається — та уже нехай, адже втрату солдата таки слід зобразити як звитяжну, бо ж родина і близькі мусять мати якусь компенсацію, бодай чим пишатися, а інші — мотивацію «померти гідно». Але ж ні.

 

«Сука! Блядь!» — останні слова, які чує в слухавці друг Олесиного брата перед тим, як розмова обірвалася. Геть не романтичні й не звитяжні слова, такі не цитують у некрологах і не згадують у промовах на церемоніях, та, підозрюю, саме вони найчастіше звучать на полі бою. І тут Олеся ставить слушне запитання , що торкає мене як людину, яка працює із пам’яттю та архівними свідченнями: якщо усе оце, ці некрологи і дописи, ці невинні журналістські трюки настільки віддалені від реальних людей, «то яку пам’ять ми створюємо для них нашою маленькою білою брехнею?».

МАЙДАН — одна папка.

ДОРУЧЕННЯ — одна папка.

ЗАГИБЛІ В АТО — одна папка.

ЧЛЕНИ СІМ’Ї ЗАГИБЛИХ В АТО — одна папка.

СТАТУС УЧАСНИКІВ БОЙОВИХ ДІЙ — 21 папка.

 

Правда ховається у статистиці папок і брутальності совєцьких тітоньок у паспортних столах, пом’якшити ставлення яких можна лиш власною відсіччю. Паспорт — в архів, за життя — медаль, а коли пощастить, ще й власний куточок. Наступний!

 

До слова, через паспорт і його значущість для мігранта Олеся дуже вправно деконструює і міфи про емігрантське життя. Це геть не чільна думка цієї книжки, але те, як «іммігранти стають синонімами своїх паспортів», як зберігають ці зв’язки зі «своїм» — хтось через побачення за регіональною ознакою, а хтось через історичні дослідження чи театральні експерименти — теж розкриває питання причетності. Він жив у Європі — що він шукав у цій війні? 

 

«Це європейська війна, яка просто почалася на Сході України», — так мені сказав брат, пояснюючи свій вибір повернутися на передову у 2017 році. Невдовзі він загинув на фронті.

 

«Якщо ви маєте двох братів і після того, як один із них помер, люди запитують чи є у вас брати й сестри, що відповідаєте?». Олеся перебирає усі варіанти відповідей і зупиняється на найбільш нейтральній. Ставить всі ці наївно-нативні запитання, так знайомі кожному і кожній з нас, хто переживав втрату: Чи знав він, що вмирає? Чи був сам? Доки був притомний? Чи схвалив би відправу у церкві? Чи вітав би салют? А для кого ми все це насправді робимо? У чому шукати полегшення? Як сказати батькам?

Мама перебила мене і сказала: «Мені дзвонив командир. Наш Володя загинув на фронті». Вона була така спокійна.

Я відчула дивне полегшення: отже, його все-таки не схопили в полон!

Мабуть, небагатьом зрозуміле це полегшення смертю замість полону. Нам зрозуміле. Як і багато інших чесних незручностей. 

 

Олеся нещодавно запитала мене у приватній розмові: «А як ти справляєшся з тим, щоб бути незручною? Озвучувати усі ці страхітливі новини, переживати свої втрати серед комфортного західного життя, яким одна наша присутність у кімнаті часом докучливо недоречна?». Єдине, що мені хотілося, це обійняти у відповідь і прошепотіти: «Ти не уявляєш, дорога, яка ж ти  д о р е ч н а». Особливо українською, тепер українською. 

 

Українське видання: Віхола.

Англомовні видання: Monoray, Octopus Publishing Group.

 

 

Публікація виходить в межах проєкту «Вибір Читомо: Нові книжки з України» (Chytomo Picks: New Books from Ukraine). Матеріали підготовлено за сприяння державної установи «Український інститут книги» за кошти державного бюджету. Авторська думка може не збігатися з офіційною позицією державної установи «Український інститут книги».

Оригінал статті на Suspilne: Нам пощастило, що в нас є могила — нам є куди приходити. Про книжку «Смерть солдата»

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

У Вільнюсі вперше відбувся міжнародний літературний конгрес

У Вільнюсі вперше відбувся міжнародний літературний конгрес для професіоналів літератури. Про це повідомили на сайті Вільнюса-міста літератури ЮНЕСКО.
Мета конгресу — представити літера

Побачив світ роман Ольги Полевіної «Тополя за вікном»

Днями у видавництві «ІМЕКС-ЛТД» (Кропивницький)  вийшов роман Ольги Полевіної «Тополя за вікном», який чекав видання 11 років. Майже стільки ж чекав і перший відгук на нього – коректора обласного літера

Що потрібно знати про програму візитів іноземних видавців на Книжковий Арсенал

«Book Arsenal Fellowship Program 2024» — новий проєкт міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал», в межах якого фестиваль відвідають іноземні видавці та літературні агенти, зацікавлені

Митниця конфіскувала комікс «Маус» через свастику на обкладинці. НП компенсує вартість утилізованого

Державна митна служба України планувала утилізувати замовлення книжок на $100 через оригінальне видання графічного роману Арта Шпіґельмана «Маус. Сповідь уцілілого». Про це на своїй фей

Січеславські письменники пропагують здоровий спосіб життя

Бернард Шоу був непоганим тенісистом і захоплювався водними видами спорту, Ернест Геменгвей та Артур Конан Дойл полюбляли бокс, а  Дніпропетровська обласна організація НСПУ як соціально відповідальна гр

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"