Михайло Сидоржевський. «Візерунки на пергаменті часу»

Михайло Сидоржевський. «Візерунки на пергаменті часу»

…останні дні літа того року, коли він залишився наодинці з собою, були якимись особливими; зачинившись у хаті, де вікно на захід сонця, і забувши про світ, він писав про благословенний час, коли все залишиться позаду, і на світі враз стане тиша, а за вікном на всі боки до вузької смуги обрію лежатимуть сліпучо-білі незаймані сніги; так ніби милостивий Господь уперше зійде на цю землю, щоб благословити її разом із заблукалими в сірих димах дивними людьми; вони шукатимуть і ніяк не знайдуть спокою під цими кошлатими хмарами, і відходитимуть тихо й непомітно, як тіні за фанерними щитками на вулиці, котра загуслою, зчорнілою кров’ю стікає вниз, чіпляючись за вклякле під мощеною бруківкою химерне коріння і здимаючи жили, що пульсують розчахнутими стигмами; так, тоді буде зима, і не сонце сліпитиме очі нестерпним світлом, і не біла віхола пахучих яблуневих пелюсток укриватиме покірні пагорби з відвислими закляклими боками, і поснулі, і змертвілі, закутані в холодний саван принишклі поля; чисті сніги тієї зими, невимовно білої і нестерпно яскравої, аж до сліпоти в очах, поховають сліди чорної важкої осені і холодних тривог; осені, в якій навскіс, навперейми, вперемішку з вогненними стрілами, падали холодні дощі, і кров підступала до горла, а розквашена земля їх приймала як мати, і вони заривались у неї, вгризались зубами і роздирали скривавленими нігтями, відчуваючи, як б’ється її велике серце, і як нуртують і двиготять у глибоченному череві її гігантські нутрощі, а небо стривожено наливається свинцем, і чорним смердючим погаром, і сивіє важкими збагровілими димами, о, Господи… писав про дивне місто на цій старій землі, в якому сплелося докупи красиве й потворне, реальне й містичне, і де чорні горбаті тіні минулого воскрешають із пам`яті давно забуте; там цькували, тицяючи пальцями, і голосно кричали: «візьми його!»; у камінних склепах і на розхристаних майданах слова ці, злітаючи до тьмяних свинцевих небес, відлунювали як «розіпни його!»; і було важко дихати від невидимого тягаря, і страх волохатою рукою зчіплював горло, а замість слів лиш немічне хрипіння доносилося туди, де зусібіч бовваніли похмурі люди зі скляними невидющими очима і заллятими гарячим воском вухами… писав про цих прототипів-привидів з перекошеними й пісними обличчями, — у той момент, коли грали вони чергову аматорську сцену з безкінечної вистави під назвою «життя», і були водночас акторами і глядачами, водночас плакали і сміялися, аплодували і свистіли, — ці провінційні підстаркуваті актори з дешевої мелодрами у бутафорському театрі на околиці великого міста; на його сцені, прикрашеній зачовганими і поруділими декораціями, дешевими паперовими квітами отруйних барв і брунатно-помаранчевими гірляндами, котрі зміями звисали над головами акторів, під оплески переспілих жінок невизначеного віку і сполоханих інтелігентів у зім`ятих штанях, час від час упродовж вистави патетично зойкали декольтовані, з фарбованим волоссям, героїні у довгих сукнях, і штучно поставленими голосами, фальшиво збиваючись на фальцет, їм у чомусь, картинно падаючи на коліна, клялися герої; їх було небагато, тих чоловіків у театрі, і грали вони різні ролі, залежно від вистави і задуму невидимого режисера, але при цьому повсякчас вони шумно тупотіли своїми зношеними акторськими черевиками, а іржаві шпаги їхні не дзвеніли сталевою крицею, а понуро, якось навіть безпомічно бряжчали; поцілунки ж їхні не викликали у героїнь жодних емоцій, — здавалося, що насправді то горбаті євнухи були, а не звабливі і плечисті дон-жуани; подеколи вони спускалися у напівтемну залу і перетворювалися на збайдужілих глядачів, всідаючись у рипучі, потемнілі від часу стільці, човгали ногами і неуважно дивилися на сцену, де грали вже інші герої – такі ж несправжні, незрозумілі, з пісними дерев’яними обличчями і скляними безбарвними очима, і такі ж безталанні, приречені довічно грати у це життя і жити на цій сцені… потім вони знову мінялися місцями у тому дивному провінційному театрі, на старій заяложеній і вичовганій сцені, котра пам’ятала їх завжди, навіть до їхнього приходу, — бо вистава тривала давно; так давно, що навіть найстаріші люди в тому місті не могли пригадати її початку, і незрозумілим був задум невидимого режисера, бо скільки б разів ясна весна не змінювала довгу зиму, і скільки б разів жовтаве сонце не піднімалось в сині небеса і не опускалося донизу, за пурпуровий обрій – актори в театрі приречено грали довгу виставу під назвою «життя»…

(«Візерунки на пергаменті часу»)

facebook.com

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Михайло Сидоржевський. «Візерунки на пергаменті часу»

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Юрій Андрухович — у короткому списку премії Нойштадта-2026

Український поет, прозаїк, перекладач, есеїст Юрій Андрухович увійшов до короткого списку американської премії Нойштадта 2026 року. Про це повідомляється на сайті організаторів премії —

У кінотеатрах США зʼявився фільм за мотивами повісті Стівена Кінга

У США вийшов у прокат фільм «Життя Чака» за мотивами однойменної повісті американського письменника Стівена Кінга. Про це письменник повідомив на своїй сторінці у мережі Х.
«Це фінальни

Стало відомо, скільки сплатили штрафу порушники мовного закону у бюджет

Порушники мовного законодавства з початку 2025 року сплатили майже 200 тисяч гривень штрафів. Про це мовний омбудсмен Тарас Кремінь повідомив в інтервʼю LB.ua.
За словами посадовця, цьо

У Словаччині на фестивалі BraK українки презентували переклади своїх романів

З 29 травня по 1 червня у столиці Словаччини відбувся міжнародний літературний фестиваль BRaK (Bratislavský knižný festival). Про це повідомили у соцмережах Українського інституту.

У п

Володимир Базилевський. «Крик з божевільні»

“Українська літературна газета”, ч. 5 (373), травень 2025
 
З НОВОЇ КНИГИ
 
ДО ОКЕАНУ
Планети гучний оргАн,
коморо землі, океан,
кити твої самогубці,
альбатроси по горло в мазуті,
дельфіни підранки.
 
Па

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"